Потім я взяв зі стола кредитний білет у десять карбованців і дав вам, від свого імені, для вашої родички як мою посильну допомогу. Все це бачив Андрій Семенович. Потім я вас провів до дверей, — все ще так само, як і до того, збентежену, — після чого залишився наодинці з Андрієм Семеновичем, поговорив з ним хвилин з десять, потім Андрій Семенович вийшов, я ж знову повернувся до стола, до грошей, що лежали на ньому, щоб, перелічивши їх, покласти, як і мав намір перед тим, окремо. На подив мій, одного білета в сто карбованців в числі інших я не знайшов. Прошу ж тепер розміркувати: запідозрити Андрія Семеновича я вже ніяк не можу; навіть думки такої соромлюсь. Помилитись у лічбі я теж не міг, бо за хвилину перед вашим приходом, перелічивши все, я переконався, що підсумок правильний. Згодьтесь самі, що, пригадуючи ваше збентеження, те, як ви поспішали піти, як і те, що ви тримали руки якийсь час на столі; взявши, нарешті, до уваги громадський стан ваш і пов'язані з ним звички, я, сказати б, з жахом і навіть проти своєї волі змушений був спинитися на підозрінні, — звичайно, тяжкому, але — справедливому! Додам і скажу ще раз, що, незважаючи на всю мою очевидну впевненість, розумію, що все-таки в теперішньому обвинуваченні моєму є деякий для мене ризик. Але, як бачите, я не можу мовчати; я протестую і скажу вам чому: єдино, добродійко, єдино через найчорнішу невдячність вашу! Як же так? Я ж вас запрошую в інтересах бідної родички вашої, я ж даю вам посильне подаяння моє в десять карбованців, а ви ж, тут-таки, одразу ж, відплачуєте мені за все це отаким вчинком! Ні, це дуже недобре! Тут потрібна наука. Подумайте ж гарненько, а крім того, як справжній друг ваш, прошу вас (бо кращого друга не може бути у вас зараз), схаменіться! Інакше буду невблаганний! Ну, то як?
— Я нічого не брала у вас, — прошептала охоплена жахом Соня, — ви дали мені десять карбованців, ось візьміть їх. — Соня дістала з кишені хусточку, відшукала вузлик, розв'язала його, витягла кредитку і подала Лужину.
— А про інші сто карбованців ви так і не признаєтесь? — з докором, настійливо вів той, не беручи білета.
Соня оглянулась кругом. У всіх були такі жахливі, суворі, насмішкуваті, злі обличчя. Вона глянула на Раскольникова... той стояв біля стіни, схрестивши руки, і вогненним поглядом дивився на неї.
— О господи! — вихопилось у Соні.
— Амаліє Іванівно, треба буде повідомити поліцію, а тому, прошу вас уклінно, пошліть поки що по двірника, — тихо і навіть ласкаво мовив Лужин.
— Гот дер бармгерціге![*] Я так і знав, що вона вкрав! — сплеснула руками Амалія Іванівна.
— Ви так і знали? — підхопив Лужин, — виходить, уже й раніше мали якісь підстави робити такий висновок. Прошу вас, шановна Амаліє Іванівно, запам'ятати слова ваші, а втім, це було сказано при свідках.
Усі загомоніли, заворушилися.
— Я-ак! — скрикнула раптом, опам'ятавшись, Катерина Іванівна і, наче з цепу зірвавшись, метнулася до Лужина, — як! Ви її в крадіжці обвинувачуєте? Це Соню? Ах, негідники, негідники! — і, кинувшись до Соні, вона, наче лещатами, обхопила її висхлими руками.
— Соню! Як ти сміла прийняти від нього десять карбованців!
О нерозумна! Дай сюди! Дай зараз ці десять карбованців — от!
І, вихопивши у Соні кредитку, Катерина Іванівна зібгала її в руках і, розмахнувшись, кинула просто в обличчя Лужину. Кредитка влучила йому в око і відскочила на підлогу. Амалія Іванівна кинулася піднімати гроші. Петро Петрович розсердився.
— Спиніть цю божевільну! — закричав він.
На дверях у ту мить поруч з Лебезятниковим з'явилось і ще кілька осіб, між якими були й обидві приїжджі дами.
— Як! Божевільну? Це я божевільна? Дурень! — вискнула Катерина Іванівна. — Сам ти божевільний, крутій судовий, негідник! Соня, Соня візьме у нього гроші! Це Соня злодійка! Та вона ще тобі дасть, дурню! — І Катерина Іванівна істерично зареготала. — Чи бачили ви дурня? — зверталася вона на всі боки, показуючи всім на Лужина. — Як! І ти теж? — побачила вона хазяйку, — то й ти туди ж, ковбаснице,[5-21] потверджуєш, що вона "вкрав", паскудна ти прусська куряча нога в кринолині! Ах ви! Ах ви! Та вона ж і з кімнати не виходила і, як прийшла від тебе, падлюки, зразу ж поруч Родіона Романовича й сіла!.. Обшукайте її! Коли вона нікуди не виходила, то й гроші повинні бути при ній! Шукай же, шукай, шукай! Тільки коли ти не знайдеш, то вже вибачай, голубе, відповіси! До государя, до государя, до самого царя побіжу милосердого, в ноги впаду, зараз же, сьогодні ж! я — сирота! Мене пустять! Ти думаєш, не пустять? Брешеш, дійду! Дійду-у! Це ти на те, що вона тиха, покладався? Ти на це понадіявся? Та я, брат, зате не з тих, хто мовчить! Зірвешся! Шукай же! Шукай, шукай, ну, шукай!!!
І Катерина Іванівна, не тямлячи себе, сіпала Лужина, тягла його до Соні.
— Я готовий і відповідаю... але вгамуйтесь, добродійко, вгамуйтесь! Я дуже добре вже бачу, з яких ви!.. Це... це... це що таке? — бурмотів Лужин, — це треба при поліції... хоч, правда, і тепер свідків цілком досить... Я готовий... Але ж мужчині це не зовсім зручно... зважаючи на її стать... Коли б з допомогою Амалії Іванівни... хоч, проте, так справа не робиться... Як же так?
— Кого хочете! Хай хто хоче, той і обшукує! — кричала Катерина Іванівна. — Соню, виверни їм кишені! Ось, ось! Дивись, недолюдку, ось порожня, тут хусточка лежала, кишеня порожня, бачиш! Ось друга кишеня, ось, ось! Бачиш! Бачиш!
І Катерина Іванівна не те що вивернула, а так і вихопила обидві кишені, одну за одною. Але з другої, правої кишені раптом вискочила кредитка і, описавши в повітрі параболу, впала до ніг Лужина. Це всі бачили; дехто навіть скрикнув. Петро Петрович нагнувся, взяв кредитку двома пальцями з підлоги, підніс вгору, щоб усі бачили, і розгорнув. Це був кредитний білет на сто карбованців, складений увосьмеро. Петро Петрович поводив навкруги рукою, показуючи всім білет.
— Злодійка! Геть з квартир! Поліц, поліц! — зарепетувала Амалія Іванівна, — їх треба Сибір прогнав! Геть!
З усіх боків залунали вигуки. Раскольников мовчав, не зводячи очей з Соні, зрідка поглядаючи і на Лужина. Соня стояла на тому ж місці, мов не своя: вона навіть майже не була й здивована. Раптом вона вся зробилася червона, скрикнула й закрила обличчя руками.
— Ні, це не я! Я не брала! Я не знаю! — заголосила вона, і крик її краяв серце. Вона кинулася до Катерини Іванівни, а та схопила її і міцно пригорнула до себе, мовби грудьми наміряючись захистити від усіх.
— Соню! Соню! Я не вірю! Бачиш, я не вірю! — кричала (незважаючи на всю очевидність) Катерина Іванівна, колишучи її у своїх руках, мов дитину, цілуючи її раз у раз, хапаючи її руки і так і всмоктуючись в них поцілунками. — Щоб ти та взяла! Та що це за дурні люди! О господи! Дурні ви, дурні, — кричала вона, звертаючись до всіх, — та ви ще не знаєте, не знаєте, яке це серце, яка це дівчина! Вона візьме, вона! Та вона свою останню сорочку скине, продасть, боса піде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона он і жовтий білет взяла через те, що мої ж діти з голоду пухли, себе за нас продала!.. Ой небіжчику, небіжчику! Ой небіжчику, небіжчику! Бачиш? Бачиш? Ось тобі поминки! Господи! Та захистіть же її, чого ж ви стоїте всі! Родіоне Романовичу! Ви ж чому не заступитесь? Ви теж вірите, чи що? Мізинця ви її не варті, всі, всі, всі, всі! Господи! Та захисти ж, нарешті!
Плач сердешної, сухотної, беззахисної Катерини Іванівни справив, здавалося, сильне враження на присутніх. Було стільки жалісного, стільки стражденного в цьому скривленому болем, схудлому сухотному обличчі, в цих зсохлих, засмаглих, покусаних губах, у цьому хрипко-скрикуючому голосі, в цьому голосному плачу, схожому на плач дитини, в цьому довірливому, дитинячому і разом з тим розпачливому благанні захистити, що, здавалося, всі пожаліли сердешну. Принаймні Петро Петрович зараз же пожалів.
— Добродійко! Добродійко! — вигукнув він, набравши значливого вигляду, — до вас цей факт не стосується! Ніхто не насмілиться вас обвинуватити в намірі чи в змові, тим більше що ви ж і знайшли, вивернувши кишені: отже, нічого не передбачали. Вельми й вельми готовий співчувати, якщо, так би мовити, злидні спонукали і Софію Семенівну, але чому ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Ганьби убоялися? Перший крок? Розгубились, може? Річ зрозуміла; цілком зрозуміла... Але ж нащо було пускатися на таке! Панове! — звернувся він до всіх присутніх, — панове! Жаліючи і, сказати б, співчуваючи, я, далебі, готовий простити, навіть тепер, незважаючи на все те образливе для себе, що я почув тут. Хай же буде вам, мадемуазель, оцей сором наукою на майбутнє, — звернувся він до Соні, — а я далі вже ні до яких заходів не вдаватимусь, хай уже буде так, не даватиму цьому ходу. Годі!
Петро Петрович скоса подивився на Раскольникова. Погляди їх зустрілися. Палаючий погляд Раскольникова, здавалося, спопелить його. Тим часом Катерина Іванівна вже наче нічого не чула: вона пригортала і цілувала Соню, мов несамовита. Діти теж обнімали з усіх боків Соню своїми рученятами, а Поленька, — яка хоч і не зовсім розуміла, в чому річ, — так і обливалася слізьми, надриваючись від ридань і сховавши своє розпухле від плачу гарненьке личко на Сониному плечі.
— Як це підло! — пролунав несподівано від порога гучний голос.
Петро Петрович швидко оглянувся.
— Яка підлота! — повторив Лебезятников, пильно дивлячись йому в очі.
Петро Петрович навіть ніби здригнувся. Це помітили всі. (Потім про це згадували.) Лебезятников ступив у кімнату.
— І ви насмілились мене в свідки брати? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.
— Що це значить, Андрію Семеновичу? Про що ви говорите? — пробурмотів Лужин.
— Те значить, що ви... наклепник, от що означають мої слова! — із запалом мовив Лебезятников, суворо дивлячись на нього своїми підсліпуватими очицями. Він був дуже розгніваний. Раскольников так і втупився в нього, мовби підхоплюючи й зважуючи кожне слово. Знову запанувала тиша. Петро Петрович навіть майже розгубився, особливо в першу мить.
— Якщо це ви мені... — почав він, заїкаючись, — то що з вами? Чи при своєму ви розумі?
— Та я при своєму, а от ви так... мерзотник! Ой, як же це підло! Я увесь час слухав, я навмисно чекав, щоб усе зрозуміти, бо, скажу я вам, навіть досі все це виглядає не зовсім логічно...