Навіть Басту, про мене!"
Власний язик здавався їй маленькою тваринкою, що сховалася до її рота й тепер тицяється голівкою в зуби, шукаючи виходу.
– "Каприкорн мав багато поплічників, – почала читати вона. – І всіх їх в околицях страшенно боялися. Від них несло холодним чадом, сіркою і чимось паленим. Коли котрийсь із них з’являвся десь у полі чи на вулиці, люди замикали двері й ховали дітей. Тих підсобників називали паліями або кривавими псами. Каприкорнові люди мали багато прізвиськ. Вони наводили жах удень, отрутою проникали у сни вночі. Та був один такий, якого боялися дужче, ніж усіх Каприкорнових поплічників. – Меґі здавалося, що її голос із кожним словом підноситься, він немовби розростався, поки заповнив собою все довкола. – Називали його Привидом".
Ще два рядочки в самому низу, потім перегорнути сторінку. Там чекали слова, що їх дописав Феноліо.
"Поглянь лишень, Меґі! – прошепотів він, коли показав їй цей аркуш. – Хіба ж я не художник? Хіба є на світі що небудь чудовніше, ніж літери? Чарівні знаки, голоси покійних, будівельний матеріал, з якого зводять прекрасні світи! Ба більше: ці знаки дають утіху, проганяють самотність, бережуть таємниці, провіщають істину…"
"Смакуй кожнісіньке слово, Меґі! – шепотів у її пам’яті батьків голос. – Нехай воно тане в тебе на язиці. Чи відчуваєш ти барви? Вітер і ніч? Страх і радість? А любов? Відчувай її, Меґі, й усе оживатиме".
– "Називали його Привидом. І з’являвся він лише тоді, коли його кликав Каприкорн, – читала вона. (З яким притиском злітало з її вуст оте "при", як агресивно вибухало оце "корн"!) – Часом він бував червоний, наче вогонь, часом – сірий, мов попіл, на який вогонь обертає все, що пожирає. Він вибивався із землі так, як ото полум’я з купи хмизу. Смерть несли його пальці й навіть його подих. Він виростав біля ніг свого володаря, безголосий і безликий, принюхуючись, мов собака, що бере слід, і очікуючи, коли господар укаже йому на жертву. Казали, нібито Каприкорн звелів котромусь із кобольдів чи гномів, великих майстрів у всьому, що стосується вогню й диму, створити Привида з попелу його жертв. Напевно ніхто нічого не знав, бо тим, хто дав Привидові життя, Каприкорн нібито вкоротив віку. Зате всі знали одне: Привид неприступний, безсмертний і нещадний, як і його володар".
Голос Меґі змовк, немовби вітер зірвав його з її вуст.
Із гравію, яким був висипаний майданчик, щось підвелося, витягуючись у висоту, випростуючи сірі, мов попіл, руки й ноги. У нічній темряві запахло сіркою. Цей запах так в’їдався Меґі в очі, що слова почали розпливатись. Але вона мусила читати далі, поки це чудовисько росло все вище й вище, немовби прагло дотягтися сірчаними пальцями до неба.
– "Та якось – це було м’якої зоряної ночі – Привида покликав голос не Каприкорна, а дівчинки. І коли вона вигукнула його ім’я, до нього повернулася пам’ять: він пригадав усіх, з чийого попелу його створили, пригадав увесь біль, усі страждання…"
Сорока схопила Меґі за плече.
– Що це таке? Що ти читаєш?
Але Меґі підхопилася на ноги й відскочила вбік, перше ніж стара встигла відібрати в неї аркуша.
– "До нього повернулася пам’ять, – гучно читала вона далі, – і він вирішив помститися. Помститися тим, хто спричинив цю велику біду, хто своєю жорстокістю отруїв світ…"
– Спини її!
Чий це був голос – Каприкорнів? Вивертаючись від Сороки, Меґі трохи не впала з помосту. Даріус стояв із шабатуркою в руках і сторопіло дивився на дівчинку. І раптом він спокійно, неквапно, так ніби поспішати йому було вже нікуди, поставив шабатурку на землю й худими руками схопив ззаду Сороку. Вона пручалася й сварилась, але він її не випускав. А Меґі тим часом читала далі, краєм ока стежачи за Привидом, який стояв і дивився на неї. Обличчя він і справді не мав, але мав очі – страшні, червоні, мов омахи вогню, що шугали поміж будинками, мов жар, що зачаївся під попелом.
– Заберіть у неї книжку! – закричав Каприкорн. Він стояв біля крісла, нахилившись уперед, наче боявся, що ноги не послухаються, щойно він спробує ступити бодай крок назустріч Привидові. – Заберіть книжку!
Але ніхто не зрушив з місця. Ніхто з його людей, які зосталися тут, ніхто з хлопців, ніхто з жінок не поспішив йому на допомогу. Всі лише скам’яніло дивилися на Привида. А той нерухомо стояв, прислухаючись до голосу Меґі, так ніби дівчинка розповідала йому давно забуту історію.
– "Так, він вирішив помститися, – читала Меґі. (Ох, якби ж тільки в неї не тремтів так голос! Але вбивати нелегко, навіть якщо замість тебе це робить хтось інший.) – І тоді Привид ступив до свого володаря, простяг до нього сірі, мов попіл, руки…"
Як тихо рухалася ця величезна, страшна почвара!
Меґі втупилася в наступне речення Феноліо: "І Каприкорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося…"
Вона не могла вимовити ці слова, просто не могла.
Отже, все було марно…
Та раптом хтось став у неї за спиною – вона навіть не помітила, як він вийшов на поміст. Поруч із ним стояв хлопчина з рушницею, загрозливо наставляючи її на лави. Але там ніхто не ворушився. Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб урятувати Каприкорна. Мо взяв книжку з рук Меґі, пробіг очима рядки на аркуші й твердим голосом дочитав те, що написав Феноліо:
– "І Каприкорн упав ницьма, а його чорне серце спинилося. І всі, хто разом з ним палив, грабував і вбивав, щезли, мов попіл, що його розвіяв вітер".
Просто покинуте село
У книжках нам трапляються мертві живими,
У книжках ми бачимо те, що станеться згодом.
З часом усе на прах розлітається і минає.
Усе славне й величне кануло б у забуття,
Якби Бог не дав смертним у поміч книжок.
Ричард де Бері (Процитовано за Альберто Манґелем)
Отак загинув Каприкорн – точнісінько так, як написав Феноліо. І Кокерель зник тієї самої миті, коли впав мертвим його господар, а з ним – більша частина чорних курток, що сиділи на лавах. Решта просто розбіглись, подалися, куди очі бачать, – і хлопці, й жінки. Назустріч їм ішли ті, кого Каприкорн послав гасити пожежу й ловити паліїв. Їхні обличчя були в сажі й сповнені жаху – не через вогонь, що зжер Каприкорнів будинок, ні, вогонь вони погасили. У них на очах просто в повітрі розтанув Пласконіс і ще кілька його товаришів. Вони щезли, немовби їх проковтнула пітьма, немовби їх ніколи й не було. А може, таки й не було? Чоловік, що їх придумав, тепер їх знищив, стер, як стирають гумкою зайві штрихи на малюнку. Вони щезли, а решта, котрим дав життя не Феноліо своїми словами, прибігли назад доповісти про той жах Каприкорнові. Але цей лежав ницьма, до його червоного костюма поприлипав гравій, і тепер уже ніхто й ніколи не доповідатиме йому про вогонь, дим, страх і смерть. Ніколи.
Лише Привид усе ще стояв на місці – такий здоровенний, що чорні куртки, які бігли сюди через автостоянку, побачили його ще здалеку: сірий велет на тлі чорного нічного неба, очі – мов дві палахкі зірки. Отож усі й забули, про що збиралися доповісти, і чимдуж кинулися до своїх машин. У голові в кожного було одне: мерщій геть звідси, поки ця істота, яку покликали сюди, мов собаку, не поковтала їх усіх!
Коли Меґі прийшла до тями, вони вже розбіглися. Вона увіткнулася головою батькові під пахву – як завжди, коли не хотіла більше дивитися на світ. А Мо сховав книжку під куртку, в якій і справді скидався на одного з Каприкорнових харцизяк, і так тримав Меґі біля себе, поки довкола все метушилося й кричало, і лише Привид стояв тихо й незрушно, немовби на вбивство володаря поклав усю свою силу.
– Фариде, – нарешті почула Меґі батьків голос, – чи зможеш ти відімкнути цю клітку?
Аж тепер дівчинка виткнула голову з під батькової руки й побачила, що Сорока й досі стоїть неподалік. Чому вона не зникла? Даріус усе ще міцно тримав її, немов боявся того, що може статися, якщо він її відпустить. Але Сорока вже не дриґалася й не випручувалась. Вона мовчки дивилася на Каприкорна, і сльози котилися її вилицюватим обличчям, невеличким м'яким підборіддям і дощовими краплями спадали на сукню.
Фарид спритно, як Ґвін, зіскочив з помосту й підбіг до клітки, стежачи краєм ока за Привидом. Але той стояв так само нерухомо, немовби вже ніколи не зрушить з місця взагалі.
– Меґі, – шепнув Мо, – може, підійдемо до в’язнів? У бідолашної Елінор вигляд досить змучений. А крім того, я хочу тебе з кимось познайомити.
Фарид уже заходився біля дверцят клітки, а обидві жінки мовчки дивилися на Мо й Меґі.
– Мене з нею вже не треба знайомити, – сказала Меґі, стискаючи батькову руку. – Я знаю, хто це. Знаю вже давно й дуже хотіла розповісти й тобі, але ж тебе не було. Однак треба ще дещо прочитати. Кілька останніх рядків. – Дівчинка дістала книжку з під батькової куртки й, погортавши сторінки, знайшла аркуш Феноліо. – Він написав їх на звороті, тому що на одній сторінці не вистачило місця, – пояснила вона. – Просто Феноліо не вміє писати дрібними літерами.
Феноліо…
Меґі опустила аркуша й роззирнулася навсібіч. Але Феноліо ніде не було. Чи не забрали його з собою Каприкорнові люди? А може?..
– Мо, його немає! – приголомшено промовила Меґі.
– Зараз я його пошукаю, – заспокоїв її Мо. – А тепер читай скоріше! Чи, може, це зроблю я?
– Ні!
Привид поворухнувся, ступив крок до мертвого Каприкорна, відсахнувся й вайлувато, наче ведмідь на арені цирку, повернув назад. Меґі здалося, що вона почула стогін. Фарид аж присів біля клітки, коли червоні очиці зиркнули в його бік. Елінор і Тереза також відсахнулись. Але Меґі твердим голосом прочитала:
– "Привид застиг на місці, і спогади завдавали йому такого глибокого болю, що він, здавалося, ось ось розірве здоровила на шматки. У голові в нього лунали всі оті крики й стогони, а його сіру шкіру пекли сльози чужих людей. Їхній страх їв йому очі, мов дим. Але потім цілком несподівано він відчув у собі щось нове. Воно змусило його згорбитися, опуститись навколішки. І раптом уся його страшна постать розпалася, а всі ті, з чийого попелу він був створений, воскресли: чоловіки, жінки, діти, собаки, коти, кобольди, феї й ще багато багато інших істот".
Меґі бачила, як ці істоти заповнюють спорожнілий майданчик. Їх ставало чимдалі більше. Вони збилися до гурту там, де щойно зник Привид, і роззирались довкола, ніби щойно прокинулися зі сну.