Крім того, ти готовий був урятувати мені життя. Тому, хоч ти й вирішив ховати багато чого від мене...
— Прости, достойний повелителю, — перебив жрець. — Зрадників, коли вони будуть тобі потрібні, ти завжди знайдеш за золото й дорогоцінне каміння навіть між жерцями. Але я не хочу належати до них. Подумай сам: якби я зрадив богів, чи була б у тебе певність, що я й з тобою так не вчиню?
Рамзес замислився.
— Мудрі твої слова, — відповів він. — Але мені дивно, — чому ти, жрець, так доброзичливо ставишся до мене? Рік тому ти благословив мене, а сьогодні не дозволив самому їхати в пустелю і зробив мені великі послуги.
— Бо відкрили мені боги, що ти, достойний володарю, якщо схочеш, можеш врятувати від злиднів і поневірянь нещасний єгипетський народ.
— Що обходить тебе цей народ?
— Бо я вийшов з нього... Мій батько й брати цілими днями черпали воду з Нілу, і їх били киями.
— А як же я можу допомогти народові? — спитав царевич. Пентуер пожвавішав.
— Народ твій, — мовив він схвильовано, — надто багато працює, платить непосильні податки, терпить злидні і утиски. Важка селянська доля!..
"Хробак пожер одну половину його врожаю, носоріг — другу; на полях — сила мишей; налетіла сарана, витоптала худоба, горобці виклювали, а що лишилося на току — покрали злодії. О, горе хліборобові! А тут ще причалює до берега писар і вимагає податку. Помічники його принесли киї, а негри — пальмові різки. Вони кажуть: "Віддай зерно!" — "Нема нічого". Тоді хлібороба б'ють, розтягаючи на землі, зв'язують і кидають у канал вниз головою, і він захлинається там. Жінку його зв'язують перед ним, і дітей також. Сусіди тікають, рятують свій хліб".
— Я бачив це сам, — відповів замислено царевич. — І навіть прогнав одного такого писаря. Але хіба я можу бути всюди, щоб запобігати несправедливості?
— Ти можеш, володарю, наказати, щоб людей не мучили марно. Можеш знизити податки, визначити селянинові дні відпочинку. Можеш, нарешті, подарувати кожній родині хоча б маленький клаптик землі, з якого урожай належав би тільки їй, щоб вона могла прохарчуватися. Інакше люди й далі живитимуться лотосом, папірусом та дохлою рибою, і врешті твій народ захиріє... Але якщо ти виявиш йому свою ласку, він процвітатиме.
— Я й справді зроблю так! — вигукнув царевич. — Адже добрий господар не допускає, щоб його худоба гинула з голоду, працювала над силу, щоб її кожної хвилини били киями. Це треба змінити!..
Пентуер зупинився.
— Ти обіцяєш мені це, достойний володарю?..
— Присягаюсь! — відповів Рамзес.
— Тоді і я присягаюсь, що ти будеш найславетнішим фараоном, який потьмарить навіть славу Рамзеса Великого! — вигукнув жрець, вже не володіючи собою.
Царевич замислився.
— Що ж ми зробимо вдвох проти жерців, які мене ненавидять?
— Вони бояться тебе, володарю, — відповів Пентуер, — Бояться, щоб ти передчасно не почав війну з Ассірією...
— А що ж їм з того, якщо війна буде виграна?.. Жрець схилив голову й розвів руками, але мовчав.
— Тоді я тобі скажу! — вигукнув збуджено царевич. — Вони не хочуть війни, бо вони бояться, що я повернуся з неї переможцем, з величезними скарбами, женучи перед собою невільників... Вони цього бояться, бо хотіли б, щоб кожен фараон був безсилим знаряддям у їхніх руках, непотрібною річчю, яку можна відкинути коли їм заманеться... Але зі мною цього не буде. І я зроблю те, що хочу, на що маю право як син і спадкоємець богів, або... загину...
Пентуер відсахнувся і зашептав закляття.
— Не кажи так, володарю, — промовив він збентежено,— щоб злі духи, які кружляють над пустелею, не підхопили твоїх слів... Слово, запам'ятай це, володарю, мов камінь, кинутий з пращі, ударившись об стіну, може відскочити і влучити в тебе самого...
Царевич зневажливо махнув рукою.
— Все одно, — відповів він. — Не варте нічого таке життя, де кожен зв'язував би мою волю... Як не боги, то пустельні вітри; як не злі духи, то жерці... Це така має бути влада фараона?.. Я хочу робити те, що я хочу, і складати про це звіт лише моїм вічно живим предкам, а не якійсь голеній голові, що нібито тлумачить мені волю богів, а насправді захоплює владу й наповнює свою скарбницю моїм добром!..
Раптом за кілька десятків кроків від них розлігся дивний крик — щось середнє між іржанням та меканням — і промайнула якась, велетенська тінь. Вона мчала, як стріла, і, наскільки можна було роздивитись, мала довгу шию й горбату спину.
В загоні царевича знявся зляканий гомін.
— Це гриф!.. Я добре бачив крила!.. — вигукували азіати.
— Пустеля кишить потворами!.. — додав старий лівієць. Рамзес був спантеличений; йому теж здалося, що ця тінь
мала зміїну голову і щось схоже на короткі крила.
— Невже й справді, — спитав він жерця, — в пустелі з'являються потвори?
— Безперечно, — відповів Пентуер, — у таких відлюдних місцях снують злі духи, що втілюються в найнезвичайніші потвори. Але мені здається, що це була якась тварина. Вона була схожа на засідланого коня, тільки більша й швидше бігла. Мешканці оазисів кажуть, що ця тварина може зовсім не пити води або принаймні п'є дуже рідко. Якби воно так і було, наші нащадки могли б переїздити пустелю на цій дивній тварині, яка сьогодні викликає лише страх.
— Я б не насмілився сісти на спину такій потворі, — відповів царевич, похитавши головою.
— Це саме казали наші предки про коня, що допоміг гіксосам підкорити Єгипет, а тепер став необхідним для нашого війська. Час дуже змінює людські думки, — мовив Пентуер.
На небі зникли останні хмари. Настала ясна ніч. Хоч місяць ще не сходив, було так видно, що на тлі білого піску можна було розрізнити обриси предметів, навіть дрібних чи дуже віддалених.
Холод став не таким пронизливим. Якийсь час почет посувався мовчки, по кісточки вгрузаючи в пісок. Раптом між азіатами знову знявся гомін і залунали вигуки:
— Сфінкс!... Гляньте, сфінкс!.. Ми вже не вийдемо живі з пустелі, коли перед нами весь час з'являються привиди!..
І справді, на білому вапнистому пагорку ясно вирізнявся силует сфінкса. Лев'яче тіло, величезна голова в єгипетському чепці і ніби людський профіль.
— Заспокойтесь, варвари, — сказав старий лівієць. — Це не сфінкс, а лев, і він вам нічого не зробить, бо саме пожирає свою здобич.
— Це справді лев,— підтвердив царевич, зупиняючись. — Але який він схожий на сфінкса...
— Його риси нагадують обличчя людини, а його грива — перуку, — тихо сказав жрець. — Він і є батьком наших сфінксів.
— І нашого великого сфінкса, того, що стоїть під пірамідами?
— За багато віків до Менеса, коли ще не було пірамід, — сказав Пентуер, — у цьому місці стояла скеля, схожа на лежачого лева, наче боги хотіли таким чином позначити, де починається пустеля. Тодішні святі жерці звеліли майстрам досконало обробити цю скелю, а чого не вистачало — штучно підмурувати. Але майстри, які частіше бачили людей, ніж левів, вирізьбили людське обличчя, і так народився перший сфінкс...
— Якому ми віддаємо почесті, як богові... — додав, усміхнувшись; царевич.
— І правильно, — відповів жрець. — Адже перші обриси цього витвору мистецтва зробили боги, а люди лише викінчили його, теж натхнені богами. Наш сфінкс своєю величчю й таємничістю нагадує пустелю. Він схожий на духів, що блукають там, і так само наводить страх на людей, як вони. Воістину, він є сином богів і батьком страху...
— І в той же час усе має земний початок, — відповів царевич. — Ніл витікає не з неба, а з якихось гір, що лежать за Ефіопією. Піраміди, про які Гергор казав мені, що вони є прообразом нашої держави, збудовано на взірець гірських вершин. А наші храми з їхніми пілонами й обелісками, з їхнім мороком і прохолодою хіба не нагадують печер і гір, що тягнуться вздовж Нілу?.. Скільки разів під час полювання блукав я поміж східними скелями, завжди натрапляв на якесь химерне нагромадження каміння, що нагадувало мені храм. Навіть не раз на їхніх шерехуватих стінах я бачив ієрогліфи, писані рукою вітрів і дощів.
— Це, достойний повелителю, доказ того, що наші храми були збудовані за планом, який накреслили самі боги, — зауважив жрець. — І як з маленької кісточки, кинутої в землю, виростає висока пальма, що вершиною сягає неба, так образ скелі, печери, лева й навіть лотоса, запавши в душу благочестивого фараона, породжує алею сфінксів, храми та їхні могутні колони. Це творіння богів, а не людей, і щасливий той володар, який, оглядаючись навколо себе, зуміє в земних речах побачити задум богів і наочно відтворити його наступним поколінням.
— Але такий володар повинен мати владу й величезні багатства, — сумно зауважив Рамзес, — а не залежати від того, що примариться жерцям.
Перед ними тягнувся піщаний пагорок, на якому в цю мить з'явилося кілька вершників.
— Наші чи лівійці? — спитав царевич.
З пагорка долинув звук рога, на який відповіли з почту царевича. Вершники. їхали швидко, як тільки дозволяв їм пісок. Наблизившись, один з них гукнув:
— Чи тут наступник трону?..
— Тут, і цілком здоровий! — відповів Рамзес. Вершники скочили з коней і впали ниць.
— О ерпатре, — сказав ватажок прибулих, — всі твої воїни рвуть на собі одяг і посипають попелом голови, думаючи, що ти загинув... Всі кіннотники роз'їхались по пустелі, щоб розшукати твої сліди, і тільки нас, нікчемних, боги удостоїли першими привітати тебе...
Царевич призначив його сотником і наказав, щоб завтра він представив до нагороди всіх своїх підлеглих.
Розділ сорок п'ятий
Через півгодини показались густі вогні єгипетського війська, і незабаром почет царевича був уже в таборі. З усіх боків труби грали тривогу, воїни хапали зброю і з голосними вигуками ставали в ряди. Офіцери падали царевичеві до ніг і, як учора, після перемоги, підхопивши його на руки, почали обходити з ним загони. Стіни ущелини здригалися від вигуків: "Живи вічно, наш вождь! Боги охороняють тебе!"
Оточений смолоскипами, до царевича підійшов святий Ментезуфіс. Наступник трону, побачивши його, вирвався з рук офіцерів і побіг назустріч жерцеві.
— Ти знаєш, святий отче, — вигукнув він, — ми схопили лівійського ватажка Техенну!
— Нікчемна здобич, — суворо відповів жрець, — заради якої полководець не повинен був кидати війська, та ще в такий час, коли щохвилини на нього може напасти ворог.
Царевич відчув справедливість цього докору, але саме тому в ньому спалахнув гнів.