Ще ж підлітком був...
Він раз та другий пильно глянув на чеха і говорив далі:
— Але й ти мені до душі. І, видно, не брешеш. Я брехуна і крізь стіну бачу. Зброєносець — то не яке велике діло, а от що тому псявірі руку скрутив і тура звалив, то гідні вчинки.
Потім несподівано спитав:
— А здобич? Також гідна?
— Взяли ми панцер, коні й десять хлопів, з них вісім молодий пан вам прислав.
Аз двома що зробив?
Одіслав з тілом.
— Не міг князь своїх слуг послати? Ті два вже не повернуться.
Чех усміхнувся на жадібність Мацька, яку він часто виявляв у розмові.
— Молодшому панові нема чого на це зважати,— сказав він.— Спихов — великий маєток.
— Еге, великий! Ну та й що? Але ж не його?
А чий же? Мацько аж устав.
Балакай! А Юранд?
— Юранд у хрестоносців в підземеллі, і на нього чигає смерть. Бог його знає, чи виживе, а коли й виживе, то чи повернеться. А хоч би й вижив та повернувся, однак ксьондз Калеб читав його заповіт і всім оголосив, що дідичем має бути молодий пан.
На Мацька ці новини, очевидно, справили величезне враження. Такі вони були сприятливі і разом з тим несприятливі, що він не міг одразу в них розібратися і впорядкувати своїх протилежних почуттів. Звістка, що Збишко оженився, в першу мить болісно вколола його, бо він, як рідний батько, любив Ягенку і всіма силами прагнув поєднати з нею Збишка. Але, з другого боку, він уже призвичаївся вважати цю справу пропащою, тимчасом Юрандівна приносила з собою те, чого не могла принести Ягенка,—прихильність князя і княгині та в багато разів більше придане одиначки. Мацько вже бачив у своїй уяві Збишка князівським комесом, а в майбутньому, можливо, навіть кастеляном. Нічого неможливого в цьому не було, бо говорилося ж у ті часи про дрібномаєтного шляхтича: "Було у нього дванадцять синів: шість полягло в боях, шість стало кастелянами". І народ, і окремі роди були на шляху до звеличення. Значна маєтність могла тільки допомогти Збишкові на цьому шляху, отож Мацькова жадібність та гордість мали чим тішитись. Проте у старого не бракувало причин і для неспокою. Він сам колись їздив до хрестоносців задля врятування Збишка, і привіз з тієї подорожі залізяку під ребром, а тепер Збишко поїхав до Мальборга, наче вовкові в пащу. Чого він там діждеться? Жінки чи смерті? "Що його там зустрінуть вороже, це — напевне, — думав Мацько,— бо тільки що ухекав їхнього знатного рицаря, а раніш напав на Ліхтенштейна, а вони, псяюхи, люблять мститися". Подумавши, про це, старий рицар дуже зажурився. Спало йому також на думку, що не обійдеться без того, щоб Збишко, як хлопець гарячий, не побився там з якимнебудь німцем. Але про це він турбувався менше. Найбільше Побоювався Мацько, щоб його там не забрали: "Забрали ж вони старого Юранда й дочку, не побоялись свого часу забрати самого князя, то чого б вони мали панькатись із Збишком?"
Йому спало на думку питання: що буде, коли юнак вирветься з рук хрестоносців, а жінки не знайде? Спочатку Мацько втішився тим, що йому залишиться після неї Спихов, але це була недовга втіха. Старий дуже турбувався про маєтність, але не менше турбувався і про рід, про Збишкових дітей. "Якщо Дануська впаде, як камінь у воду, і ніхто не знатиме, жива вона чи, вже вмерла, то, Збишко не зможе одружитися з другою — і тоді не стане на світі Градів із Богданця. Ех, з Ягенкою було б інакше!.. Мочидолів теж квочка крилами, а собака хвостом не прикриє, а така дівка щороку родила б нехибно, як та яблуня в садку". І жаль Мацька перевищив його радість з приводу нової маєтності. З того жалю та неспокою він знову став розпитувати чеха, як було з тим вінчанням і коли воно відбулось.
Чех на це відповів:
— Я вже вам казав, шановний пане, що не знаю, коли це було, а про що догадуюсь, за те не поручуся.
— Про що ж ти догадуєшся?
— Я не відходив од молодого пана під час його хвороби і спав з ним в одній кімнаті. Одного тільки вечора мені наказали вийти, а потім я бачив, як до пана пішли сама княгиня, а з нею панна Юрандівна, пан де Лорш і ксьондз Вишонек. Я навіть здивувався, побачивши на голові у панни віночка, але думав, що панну причащатимуть... Може, це було тоді... Пам'ятаю, пан сказав прибрати його, як на весілля, але я також думав, що то для причастя.
— А що було потім? Вони залишались самі?
— Ні! Не залишались, а хоч би й залишились, то пан у той час навіть їсти сам не міг. А за панянкою вже приїхали люди, нібито від Юранда, і на світанку вона виїхала...
— І Збишко не бачив її з того часу?
— Ніхто не бачив. Запанувало мовчання.
— Як же ти думаєш, — спитав через деякий час Мацько,— віддадуть її хрестоносці чи не віддадуть?
Чех захитав головою, потім недбало махнув рукою.
На мою думку, — повільно промовив він,— вона вже загинула.
Чому? — майже злякано запитав Мацько.
Якби хрестоносці визнали, що вона у них, тоді була б якась надія. Можна було б скаржитись, заплатити викуп або відбити силою. Але вони казали так: ми одбили якусь дівку і повідомили Юранда, а він її не визнав за свою дочку і за наш добрий намір повбивав стількох наших людей, що й у добрій сутичці менше вбивають.
Значить, вони показували Юрандові якусь дівку?
Кажуть, що показували. Бог їх знає. Може, то неправда, а може, показали якусь іншу. Правда тільки те, що він побив людей і що вони готові присягнути, ніби Юрандівни ніколи не викрадали. Взагалі, це дуже темна справа. Якби навіть магістр наказав відпустити її, то вони могли б відповісти йому, що її у них нема. І хто доведе? Тим більше, що придворні в Цеханові говорили про Юрандів лист, в якому написано, ніби вона не у хрестоносців.
А може, й справді не у хрестоносців?
Що ви, ваша милость!.. Якби її викрали розбійники, то не для чого іншого, тільки для викупу. До того ж розбійники не змогли б ні листа написати, ні печаті пана із Спихова підробити, ні значного почту прислати.
— Це правда. Але нащо вона хрестоносцям?
— А помста за пролиту Юрандом кров? Помста для них солодша за мед і вино, а причин у них для неї є та й є. Страшний для них був пан із Спихова, а що він наробив їм наостанці, те до решти їх розлютило... Мій пан теж, я чув, на Ліхтенштейна руку підіймав, Ротгера забив... Мені бог поміг, і я псубратові руку викрутив. Ого! Будьте певні: було їх четверо, трясця їх матері, а тепер живим зостався тільки один, та й то старий. У нас також є зуби, ваша милость.
Вони знов на деякий час замовкли.
Путящий з тебе зброєносець,— сказав нарешті Мацько.— А як ти думаєш, що з нею зроблять?
Князь Вітольд — могутній князь: кажуть, сам німецький імператор йому низько кланяється, а що вони зробили з його дітьми? Хіба у них мало замків? Мало підземних в'язниць? Мало колодязів? Мало вірьовок та зашморгів на шию?
— Господи милостивий! — вигукнув Мацько.
— Дай боже, щоб вони не запроторили куди-небудь молодого пана, хоч він і поїхав з князівським листом і паном де Лоршем, можновладним рицарем і родичем князів. Ех, не хотілось мені сюди їхати, бо там легше було б з ким-небудь побитися. Але пан наказав. Чув я одного разу, як він говорив старому панові із Спихова: "А ви хитрий? — каже.— Бо я хитрістю нічого не досягну, а з ними тільки так і треба! Ех,— каже, — дядько Мацько тут міг би дещо зробити!" І через те й одіслав мене сюди. Але Юрандівни і ви, пане, не знайдете, бо вона вже, може, на тім світі,— а проти смерті і найбільша хитрість нічого не вдіє...
Мацько задумався й довго мовчав, а потім сказав:
— Так, значить, нічого не вдієш! Проти смерті хитрість не поможе. Але якби я туди поїхав та довідався, що вони умертвили Юрандівну, то Спихов зостався б Збишкові, а він міг би приїхати сюди й одружитися з іншою...
Мацько зітхнув, наче скинув з серця якийсь тягар, а Гловач тихо й несміливо спитав; — 3 панянкою із Згожелиць?..
— Авжеж! — відповів Мацько.— Тим більше, що вона сирота, а Чтан з Рогова та Вільк з Бжозової вже чіпляються та й чіпляються до неї. Чех схопився на рівні ноги:
Панянка сирота? А рицар Зих?..
Хіба ти нічого не знаєш?
— Ради бога, що ж сталося?
— Та й правда, як же ти можеш знати, коли приїхав прямо сюди і ми весь час говорили про Збишка! Тепер вона сирота! Зих Згожелицький, правду кажучи, ніколи вдома місця не нагрівав, хіба що тоді, коли у нього були гості. Інакше він одразу починав нудитись у Згожелицях. Якось абат написав йому, що їде в гості до князя Пшемка Освєнцімського і його з собою запрошує. А Зихові тільки цього й треба, бо з князем він знався і не раз із ним бенкетував. От приїжджає Зих до мене й каже: "їду до Освєнціма, а потім до Глевиць, а ви тут наглядайте за Згожелицями". Мене щось ніби кольнуло, і я кажу йому: "Не їдьте. Пильнуйте свого маєтку і Ягенки, бо я знаю, що Чтан з Вільком надумали щось недобре". А треба тобі знати, що абат, розізлившись на Збишка, хотів віддати Ягенку за Чтана або за Вілька, але потім, узнавши їх краще, набив обох палицею і прогнав із Згожелиць. Воно й Добре, та не дуже, бо після того вони обидва страшенно розлютилися. Тепер трохи спокійніше, бо самі між собою побилися й лежать, а до того не було жодної хвилини спокою. І все на мені — оборона й опіка. А тепер Збишко знов хоче, щоб я їхав... Як воно тут буде з Ягенкою — не знаю, але треба ж доказати тобі про Зиха. Він не зважив на мої слова — поїхав. Ну, бенкетували, веселилися! З Глевиць поїхали до князьового Пшемкового батька, старого Носака, що урядує в Цешині. Коли тут Ясько, князь раціборський, з ненависті до князя Пшемка, наслав на них розбійників під проводом чеха Хшана. І князь Пшемко загинув, а разом з ним і Зих Згожелицький, вражений стрілою в шию. Абата оглушили залізним ціпом, так що він і досі трясе головою, нічого не розуміє, а мову йому одібрало, мабуть, назавжди. Ну, старий князь Носак купив чеха Хшана у пана з Зампаха і так його опорядив, що навіть найстаріші люди такого катування не пам'ятають. Але тим катуванням ні собі горя за сином не зменшив, ні Зиха не воскресив, ні Ягенці сліз не висушив. От тобі й розвага... Шість тижнів тому привезли сюди Зиха й поховали.
— Такий дужий був пан!..— з жалем промовив чех.— Не з останніх і я був під Болеславцем, проте він недовго зі мною морочився і взяв мене в неволю. Але то була така неволя, що я її й на волю не проміняв би...