Та це нічогісінько не могло пояснити її товаришеві, бо він зовсім не вмів читати. І все-таки він угадав, які пристрасті бурхали в грудях чарівного створіння, що сиділо поруч нього, й окремі фрази, якими подеколи прохоплювалась Джудіт, підвели його до істини багато ближче, ніж це могло бути приємно дівчині.
Джудіт почала з найдавніших листів, і це допомогло їй збагнути все, про що в них писалося; листи дбайливо було складено за часом одержання, й кожен, хто взяв би на себе клопіт переглянути їх, прочитав би сумну повість про вдоволену пристрасть, а далі холодність і, нарешті, огиду.
Як тільки Джудіт віднайшла ключ до прихованого смислу листів, її нетерпіння перейшло всякі межі, і вона гарячково почала перебігати очима сторінку за сторінкою, карбуючи в пам'яті найголовніше й випускаючи все несуттєве. І, перед нею розкрилася невесела правда про материне гріхопадіння та кару, яка її згодом спостигла. Дівчина побачила, що день її власного народження вказано точно, й навіть дізналася, що гарне ім'я, яке вона носила, дав їй батько, чий образ мрів у її спогадах так тьмяно, наче він прийшов з далекого сну. Це ім'я не закреслили в листах: мабуть, не було в тому ніякої потреби. Про народження Гетті теж була згадка, й цього разу ім'я дала вже мати. Але ще до тої події з'явилися перші ознаки відчуженості, що віщували незабарний розрив. Очевидно, саме тоді мати вирішила залишати в себе копії своїх власних листів. Таких копій було небагато, та всі вони красномовно свідчили про почуття зневаженого кохання й сердечного каяття.
Джудіт довго схлипувала над ними, аж поки змушена була облишити їх: сльози затуманили їй очі й вона вже нічого не бачила. Та невдовзі дівчина знову взялася читати й, нарешті, спромоглася дійти до останнього листа, що ним, як видно, обмінялися її батьки.
На все це пішло не менше години, бо довелося переглянути близько сотні листів, а десятка зо два уважно прочитати від першого до останнього рядка. Тепер кмітлива Джудіт знала вже геть усю правду про своє народження та народження Гетті. Вона хворобливо здригнула. В цю мить їй здавалося, що тепер вона відрізана від усього світу і що їй залишається єдине — добути до кінця життя на озері, де вона бачила стільки радісних і скорботних днів.
Зосталося переглянути ще кілька листів. Джудіт побачила, що це листування між її матір'ю та якимсь Томасом Гові. Всі оригінали були ретельно підібрані, разом з кожним листом лежала відповідь, і таким чином Джудіт зазирнула в ранню історію стосунків між цією нерівною парою далеко глибше, ніж бажала сама. З подивом — щоб не сказати з жахом — дочка дізналася, що мати перша почала натякати на можливість одруження, і Джудіт відчула себе майже щасливою, коли виявила деякі ознаки божевілля чи принаймні хворобливого стану в ранніх листах цієї нещасної жінки.
Відповіді Гові були грубі й безграмотні, хоч у них відчувалось неабияке бажання домогтися надзвичайно принадної жінки. Її минулі гріхи він клявся забути, тільки б заволодіти тою, котра в усьому стояла незрівнянно вище за нього, та, певно, ще й мала гроші.
Останні листи були вельми куці. Власне, то були коротенькі ділові повідомлення; бідолашна жінка благала відсутнього чоловіка чимшвидше облишити якесь товариство, бо воно, слід гадати, було таке ж згубне для нього, як нестерпне для неї. Але одна фраза, від якої не втрималась мати, пояснила Джудіт причину, що штовхнула її, тобто матір, на заміжжя з Гові чи Гаттером; ця причина— злопам'ятність, яка часто змушує покривджених людей завдавати ще більшої шкоди собі ради помсти тим, хто їх покривдив. Джудіт мала багато спільного з матір'ю і тому добре збагнула це почуття.
На тому кінчалася, так би мовити, історична частина знайдених документів. Однак серед розрізнених паперів збереглася стара газета з оголошенням, що обіцяло винагороду тому, хто допоможе спіймати кількох піратів, серед яких згадувалося ім'я Томаса Гові. Дівчина звернула увагу на це оголошення й на це ім'я, бо те й друге було окреслене чорнилом. В інших паперах не знайшлося нічого, що допомогло б встановити прізвище чи колишнє місце проживання дружини Гаттера. Всі дати, підписи й адреси повирізувано з листів, а там, де в тексті траплялося хоч слово, яке могло б навести на правильний слід, його ретельно закреслено. Таким чином дівчина втратила останню надію дізнатися, хто були її батьки, й упевнилась, що надалі їй доведеться покладатися тільки на саму себе. Згадки про материну поведінку, розмови й страждання заповнювали численні прогалини в давно минулих фактах, які поставали тепер перед нею цілком яскраво, відбиваючи всяку охоту дошукуватися нових подробиць. Випроставшись на табуретці, Джудіт попрохала свого товариша закінчити огляд речей, які залишилися в скрині,— ачей там знайдеться щось важливе.
— Будь ласка, Джудіт, залюбки зроблю це для вас, — відповів терпеливий Звіробій, — та коли ми натрапимо ще на якісь листи й вам захочеться їх прочитати, то ми досидимось до сходу сонця, поки ви дочитаєте все до кінця. Уже добрячих дві години ви розглядаєте ці клаптики паперу.
— Вони розповіли мені про моїх батьків, Звіробою, і це визначило план мого майбутнього життя. Гадаю, можна пробачити дівчині, коли вона читає про свого батька й матір, до того ж уперше в житті. Вельми жалкую, що примусила вас чекати.
— Байдуже, дівчино, байдуже! Щодо мене, то не має великого значення, сплю я чи ні. Та хоч ви й гарні на вроду, Джудіт, не вельми приємно сидіти так довго й дивитися, як ви проливаєте сльози. Я знаю, сльози не вбивають, і багатьом людям, а надто жінкам, іноді буває корисно поплакати. Але все-таки, Джудіт, я волів би бачити, як ви усміхаєтесь.
Винагородою за ці ґречні слова була ласкава, хоча й журна усмішка, після чого дівчина попросила Звіробоя далі оглядати скриню. Поки він це робив, Джудіт трохи заспокоїлася й дала певний лад своїм думкам. Вона не заглядала більше в скриню, полишивши її цілком на юнака, і тільки зрідка кидала байдужий погляд на ту чи іншу річ. А втім, Звіробій не знайшов більше нічого, що їх би зацікавило чи мало б велику цінність. Дві шаблі, які тоді носили дворяни, кілька пряжок, срібних чи, може, просто добре посріблених, та кілька вишуканих, предметів жіночого туалету — оце були, власне, й усі варті чогось знахідки. Однак Звіробоєві й Джудіт спало на думку, що, може, дещо з цього майна пригодиться для переговорів з ірокезами, хоч молодий мисливець передбачав тут труднощі, яких не помічала дівчина. Саме про це в них і зайшла розмова.
— А тепер, Звіробою, — сказала Джудіт, — ми можемо поговорити про те, як вас визволити з рук гуронів. Я й Гетті радо віддамо будь-яку частку з того, що ми знайшли в скрині, чи навіть геть усе, тільки б викупити вас на волю.
— Ну що ж, це чудово, це дуже щедро й великодушно. Так завжди чинять жінки. Коли вони з кимось подружать, то нічого не роблять наполовину, а ладні віддати все своє добро, наче воно анічогісінько для них не варте. Проте хоч я і вдячний вам обом так, ніби ми вже домовились і Розчахнутий Дуб чи інший бродяга стоїть тут, аби скріпити угоду, є дві важливі причини, через які такої угоди ніколи не існуватиме, й тому краще сказати все одразу по щирості, щоб не викликати марних сподівань у вас та невиправданих надій у мене.
. — Але які ж то можуть бути причини, коли я й Гетті згодні віддати оці дрібниці ради вашого порятунку, а дикуни згодні їх узяти?
— Ото ж бо й воно Джудіт: хоч вам і спала добра думка, та тут вона зовсім недоречна. Це однаково, як коли б собака побіг не по слідах, а геть в інший бік. Цілком імовірно, що мінги згодяться взяти від вас ці речі й усякі інші, які ви їм запропонуєте. Та чи ж захочуть вони за них платити? В цьому суть! Скажіть, Джудіт: якби хтось звелів переказати вам, що ось, мовляв, за таку й таку ціну він згоден віддати вам з Гетті оцю скриню з усім, що в ній є, чи ви б вагалися, пристаючи на цю угоду, або марнували на неї слова?
— Але ж скриня, з усім, що в ній є, уже належить нам. Чого ми маємо купувати те, що й так є нашою власністю?!
— Оце ж достеменно так міркують і мінги. Вони кажуть, що скриня вже належить їм, і не збираються нікому дякувати за ключ.
— Я розумію вас, Звіробою. Але все ж таки на озері поки що хазяйнуємо ми, і ми протримаємося на ньому, доки Непосида приведе сюди солдатів, які проженуть ворога. Це в нашій силі, коли ви тільки залишитеся з нами й не повернетеся знову в полон, як, здається, надумали вчинити.
— Було б не дивно, якби так міркував Гаррі Непосида, бо нічого кращого він не знає і тому навряд чи здатен почувати й чинити інакше. Але, Джудіт, скажіть мені щиро й по совісті: чи могли б ви поважати мене так, як, сподіваюсь, поважаєте зараз, коли б я зламав своє слово й не повернувся до індіянського табору?
— Поважати вас більше, ніж зараз, Звіробою, мені було б нелегко, а що моя повага не зменшилася б, цього я певна. За всі скарби світу я не згоджуся штовхнути вас на вчинок, який змінив би мою нинішню думку про вас.
— Тоді не підмовляйте мене порушити свою обіцянку, дівчино. Відпустка — свята річ для воїнів і для таких лісових мешканців, як ми. Старий Таменунд і Ункас, Зміїв батько, й усі (мої індіянські друзі зазнали б гіркого розчарування, коли б я зганьбив себе, вперше ступивши на стежку війни. Ви повинні зрозуміти, Джудіт, що не можна йти супроти власних обов'язків, не кажучи вже про сумління. А сумління — мій король, і я ніколи не перечу його наказам.
— Гадаю, ваша правда, Звіробою, — сумно відповіла дівчина після тривалого роздуму. — Така людина, як ви, не може чинити, як учинили б на її місці себелюбці й нечесні люди. Вам справді треба повернутися назад. Не будемо більше про це говорити. Навіть коли б я умовила вас зробити щось, у чому б ви потім каялись, я сама шкодувала б не менше за вас. Ви не матимете підстав дорікнути, що Джудіт… От не знаю, яким прізвищем тепер мені називатись!
— Чому ж бо, дівчино, чому? Діти носять прізвище своїх батьків, воно дістається їм цілком природно, немов подарунок. І ради чого вам з Гетті порушувати те, що заведено здавна? Прізвище старого було Гаттер, Гаттерами мають залишатися й обидві його дочки, принаймні доти, поки ви не візьмете законний і чесний шлюб.
— Я Джудіт, і тільки Джудіт, — рішуче заперечила дівчина, — і зватимусь так, аж поки закон дасть мені право на нове прізвище.