Адже Стах і по цей день безупинно видобувається нагору. І хто його знає, що міг би зробити для країни такий чоловік, якби у нього на кожному кроці не приймали з-під ніг драбини, а він не мусив би витрачати часу і зусиль на те, щоб видряпатись на вищий щабель.
Перебравшись до мене, він працював день і ніч, так що мене часом аж зло брало. Вставав перед шостою годиною й починав читати. Десь о десятій біг иа лекції, потім знову читав. Після четвертої йшов на приватні уроки (головним чином в єврейські родини, куди його рекомендував Шуман), а повернувшись, знову не відриваючись від книжки читав до пізньої ночі, поки його не зборював сон.
З тих уроків він міг би непогано жити, якби час від часу його не навідував батько, який змінився тільки тим, що носив сюртук не піскового, а табачного кольору, а папери свої загортав у синю хустку. В усьому іншому він залишився таким самим, яким я бачив його вперше. Він сідав коло синового столика, викладав на коліна папери й говорив тихим, одноманітним голосом:
– Книжки та й книжки… Ти витрачаєш гроші на науку, а мені бракує на позов. Нехай би ти скінчив навіть два університети, однак не позбудешся упослідження, поки не відсудимо нашої дідизни. Аж тоді люди визнають, що ти шляхтич – рівня іншим… Тоді знайдеться й рідня…
Вільний від навчання час Стах використовував на досліди з повітряними кулями. Він дістав великий бутель і з допомогою купоросу виготовив у ньому якийсь газ (який, уже не пам'ятаю), котрим наповнив невелику, але дуже майстерно зроблену повітряну кулю… Під нею він прилаштував якусь машинку з пропелером. Так вона, та куля, й літала попід стелею, поки не вдарялась об стіну й не псувалась. Тоді Стах латав свою кулю, лагодив машинку, наповнював бутель якоюсь поганню і знову робив свої досліди – і так без кінця. Одного разу бутель лопнув і купорос мало не випалив йому очей. Але що це означало для Стаха, коли він вирішив вирватись із свого нужденного становища хоч би з допомогою повітряної кулі!..
З того часу, як Стах оселився у мене, в нашому магазині з'явилась нова постійна відвідувачка, Каси Гопфер.
Не знаю, що їй у нас так подобалось – моя борода чи туша Яна Мінцеля? Бо хоч поблизу її дому було з двадцять галантерейних магазинів, вона, однак, по кілька разів на тиждень приходила в наш. "Прошу, мені міток заполочі"; "Прошу, трохи шовку"; "Прошу, на п'ять копійок голок". За цим дріб'язком вона бігала з верству в дощ і в добру погоду, а купуючи на кілька грошів шпильок, просиджувала в магазині по півгодини, весь час балакаючи зі мною.
– Чому це ви ніколи не приходите до нас… з паном Станіславом? – казала вона, червоніючи. – Батько так вас обох любить… та й ми всі…
Спочатку мене дивувала така несподівана любов старого Гопфера, і я доводив панні Касі, що дуже мало знаю її батька, аби робити йому візити. Але вона все правила своєї:
– Пан Станіслав, мабуть, сердиться на нас, навіть не знаю за що. А тато і… ми всі зичимо йому добра. Пан Станіслав не може поскаржитись, що ми заподіяли йому щось погане… Пан Станіслав…
Отак говорячи про пана Станіслава, вона купувала шовк замість заполочі або голки замість ножиць.
А найгірше те, що вона, бідолашна, що тиждень, то більше марніла. Як тільки приходила до нас, мені здавалося, що вона виглядає краще, але коли на її обличчі згасав рум'янець першого збудження, одразу ставало помітно, що вона все блідшає, а очі западають глибше й дивляться сумніше.
А як вона допитувалась: "Чи пан Станіслав ніколи не заходить у магазин?" Як дивилася на двері, що вели в сіни й до моєї кімнати, де за кілька кроків від неї сидів над книжкою похмурий Вокульський, не догадуючись, що за ним так сумують.
Жаль мені її стало, нещасної, отож якось увечері, коли ми пили з Вокульським чай, я сказав:
– Не будь дурним та зайди коли-небудь до Гопфера.
У старого багато грошей.
– А чого я маю до нього заходити? – відповів він. – Здається, я в нього набувся вдосталь.
Кажучи це, він аж здригнувся.
– Того тобі треба зайти, що Кася в тебе закохана, – кажу я.
– Відчепися ти з своєю Касею! – перебив він мене. – Дівчина вона справді добра, не раз крадькома пришивала мені до пальта гудзика або кидала в вікно квітку, але вона мені, а я їй не пара.
– Вона просто голубка, а не дівчина… – додав я.
– Отож-бо й біда, бо сам я не голуб. Прив'язати мене могла б тільки така жінка, як я сам. А такої я ще не зустрічав. (Зустрів він таку через шістнадцять років, але, їй же богу, нема чим радіти).
Кася заходила в магазин все рідше, а потім, і зовсім перестала заходити, натомість старий Гопфер прийшов з візитом до Яна Мінцеля і його дружини. Мабуть, він казав їм щось про Стаха, бо другого дня Малгожата Мінцельова прибігла до мене з претензіями:
– Пане Ігнаце, що це у вас за мешканець, за яким дівчата сохнуть? Хто він такий, отой Вокульський?.. Ясю, – звернулася вона до свого чоловіка, – чому цей пан у нас не був? Ми повинні його засватати, Ясю… Нехай він зараз же прийде до нас…
– Та нехай собі й прийде, – відказав Ян Мінцель, – але сватати я його не буду. Я чесний купець, і зводити молодих – це не моє діло.
Пані Мінцельова поцілувала його в спітнілу щоку, немов у них ще тривав медовий місяць, а він лагідно відсторонив її й утерся фуляровою хусткою.
– Біда з цими бабами, – сказав він. – Їм неодмінно треба втягати кого-небудь в нещастя. Сватай собі, сватай, навіть Гопфера, не тільки Вокульського, але пам'ятай, що платити я за це не буду.
З того часу щоразу, як тільки Ян Мінцель ішов на пиво або в купецький клуб, Малгожата запрошувала мене й Вокульського до себе. Стах, звичайно, швидко випивав свій чай, навіть не дивлячись на господиню, потім закладав руки в кишені й мовчав, як пень, – мабуть, думав про свої повітряні кулі, а Малгожата тим часом навертала його до любові:
– Хіба це можливо, пане Вокульський, щоб ви ще ніколи не були закохані? Вам же, наскільки я знаю, вже двадцять вісім років, стільки, скільки й мені… То я вже вважаю себе старою бабою, а ви невинний, як немовля…
Вокульський перекладав ногу на ногу, але мовчав.
– О, панна Катерина – то гарна цяця, – казала господиня. – У неї такі очі!.. (Хоч, здається, на правому чи ліпому якась вада?) Нічого собі фігурка, хоч одна лопатка трохи вища (але так вона ще краще). Носик, правда, мені не до смаку, а рот трошки завеликий, але ж яка це золота душа! Аби їй трохи більше розуму… Але ж розуму, пане Вокульський, жінки набираються десь під тридцять років… Я сама в її літах була дурненька, як канарка… Закохалася в мого теперішнього чоловіка…
Вже за третім разом пані Малгожата прийняла нас у халаті (халатик був дуже гарний, обшитий мереживом), u за четвертим я взагалі не був запрошений, тільки Стах, їй-богу, не знаю, про що вони там говорили, але добре бачив, що Стах повертався від неї все похмуріший та скаржився, що ця баба відбирає у нього час; а пані Малгожата запевняла чоловіка, що Вокульський просто безголовий, і їй доведеться докласти ще чимало праці, поки нона його засватає.
– Працюй, серденько, працюй, – заохочував її чоловік, – бо шкода дівчини, та й Вокульського теж. Страшно подумати, що такий хороший хлопець, який стільки років служив у магазині й міг би по смерті Гопфера стати його хазяїном, пропаде нізащо в університеті! Тьху!
Остаточно вирішивши здійснити свої добрі наміри, пані Мінцельова не тільки запрошувала Вокульського увечері на чай, на який він в більшості випадків не ходив, але й сама частенько забігала в мою кімнатку, співчутливо розпитуючи Стаха, чи він не хворий, та дивуючись, як це воно так, що він ще ніколи не був закоханий, він, мабуть, старший за неї (я гадаю, що вона була старша за нього).
Далі з нею почало коїтися щось незвичайне: то вона плакала, то сміялась, то лаяла свого чоловіка, який на цілі дні утікав з дому, нарешті, стала дорікати мені, що я роззява, що не розумію життя, що приймаю якихось підозрілих мешканців…
Словом, в домі почалися такі скандали, що Ян Мінцель схуд, хоч і пив тепер більше пива, а я подумав: одне з двох – або залишу у Мінцелів службу, або скажу Стахові, щоб вибирався з квартири.
Відкіля пані Малгожата дізналася про мої наміри, ніяк не збагну. Тільки одного вечора влітає вона в мою кімнату і кричить, що я їй ворог і, мабуть, найпідліша людина, коли виганяю з квартири такого хорошого хлопця, як Вокульський… Потім додала, що її чоловік падлюка, що Вокульський падлюка, що всі мужчини падлюки, і кінець кінцем впала в істерику на моїй власній канапі.
Такі сцени повторювались кілька днів підряд, і не знаю, до чого б воно дійшло, коли б не трапився один з найнадзвичайніших випадків, які мені доводилось бачити.
Якось Махальський запросив мене й Вокульського до себе на вечір.
Ми пішли вже після дев'ятої години – звичайно, в улюблений підвал Яна, де при миготливому світлі трьох лойових свічок уже сиділо чоловік з п'ятнадцять, а між ними – пан Леон. Мабуть, ніколи не забути мені тієї картини: обличчя присутніх, переважно молоді, невиразно біліли на тлі чорних стін підвалу, виглядали з-за_кутих обручами бочок або розпливалися в темряві.
Оскільки гостинний Махальський вже на сходах кожного зустрічав величезною квартою вина (і доброго вина!), а мене частував особливо старанно, то мушу признатися, що у мене одразу зашуміло в голові, а через кілька хвилин я вже мало що й тямив. Я сів поодаль від компанії в глибокій ніші й чи то уві сні, чи то наяву поглядав на гостей.
Що там діялось, не можу докладно сказати, бо в голові моїй виникали найхимерніші фантазії. Але, здається, пан Леон, як звичайно, говорив про могутність віри, про занепад духу та про потребу самозречення, а присутні голосно й запально погоджувалися з ним. Проте дружний хор поступово вщух, коли пан Леон став тлумачити, що час уже нарешті випробувати цю готовність на подвиг. Мабуть, я був дуже п'яний, коли мені приверзлося, що пан Леон пропонує, щоб хто-небудь з присутніх стрибнув з віадука Новий Світ[88] на брук під ним, на що всі до єдиного присутні замовкли, а декотрі поховались за бочки.
– Отже, ніхто не наважується на подвиг?! – крикнув пан Леон, заламуючи руки.
Всі мовчать, немов вимерли.
– Значить, ніхто?..