А жрець, витягши з-за пазухи маленьку пляшечку з зеленого скла, говорив далі:
— Тут еліксир... Його має вистачити тобі на кілька днів... Як тільки, відчуєш сонливість або страх — випий краплину. Цим ти підкріпишся і протримаєшся...
— А ти?.. А інші?..
— Моя доля — в руках єдиного бога, А інші — звичайні люди... Вони не наступники трону!
— Я не хочу цього напою, — сказав царевич, відхиляючи пляшечку.
— Ти мусиш його, взяти! — наполягав Пентуер. — Пам'ятай, що на тебе покладає свої надії єгипетський народ... Пам'ятай, що над тобою його благословення...
Чорна хмара знялася уже до половини неба, а палючий вітер дув так сильно, що царевич і жрець змушені були спуститися до підніжжя скелі.
"Єгипетський народ?.. благословення?.." — повторив у думці Рамзес.
І раптом спитав:
— Це ти рік тому говорив до мене вночі в саду?.. Це було одразу після маневрів...
— Того дня, коли ти змилосердився над селянином, який повісився з розпачу, що засипали його канал, — відповів жрець.
— І ти врятував мій маєток і єврейку Сару від юрби, яка хотіла закидати її камінням?
— Я... — мовив Пентуер. — Але ти незабаром звільнив з в'язниці невинних селян і не дозволив Дагонові мучити твоїх людей новими податками... За цей народ, за милосердя, яке ти завжди виявляв до нього, я й зараз благословляю тебе... Може, тільки ти один уцілієш тут, то пам'ятай... пам'ятай, що тебе рятує пригнічений єгипетський народ, який сам чекає від тебе порятунку.
Раптом стало темно, з півдня дощем сипнуло розпечений пісок і зірвався такий шалений вихор, що повалив коня, який стояв у незахищеному місці. Азіати й лівійські полонені прокинулись, але кожен лише тісніше притулився до скелі й мовчав, охоплений тривогою.
В природі діялося щось жахливе. На землі залягла ніч, а, в небі з шаленою швидкістю крутилися руді й чорні хмари піску. Здавалося, що пісок зі всієї пустелі, ожив, знявся вгору і мчить кудись із швидкістю каменя, кинутого з пращі.
Душно було, мов у лазні; на руках і на обличчі репалась шкіра, язик пересихав, при кожному зітханні кололо в грудях. Дрібні піщинки пекли, як іскри.
Пентуер силою підніс пляшечку до уст царевича. Рамзес ковтнув кілька краплин і відчув дивну зміну: біль і спека перестали мучити його, думки прояснились.
— І це може тривати кілька днів?
— Чотири, — відповів жрець.
— І ви, мудреці, повірники богів, не знаєте, як врятувати людей від такої бурі?..
Пентуер замислився і відповів:
— На світі є тільки один мудрець, який міг би боротися із злими духами... Але його тут немає...
Тифон дув уже півгодини з нечуваною силою. Зробилося темно, як уночі. Інколи вітер вщухав, чорні клуби розсувалися, і тоді видно було на небі криваве сонце, а на землі — зловісне руде світло.
Але палючий, задушливий вітер зривався знову; густішали хмари куряви, мертвотне світло гасло, а в повітрі розлягався тривожний шелест і шум, незвичний для людського вуха.
Вже небагато лишалось до заходу сонця, а пориви бурі й нестерпна спека все зростали. Час від часу на обрії з'являлась велетенська кривава пляма, ніби всю землю охоплювала пожежа.
Раптом царевич побачив, що біля нього нема Пентуера. Він напружив слух і почув голос, що благав:
— Бероесе! Бероесе! Якщо не ти, хто ж нам допоможе?.. Бероесе!.. Ім'ям єдиного, всемогутнього, який не має ні початку, ні кінця, заклинаю тебе!..
В північному кінці пустелі ударив грім. Царевич здригнувся. Для єгиптян грім був таким же рідкісним явищем, як і поява комети.
— Бероесе! Бероесе!.. — голосно взивав жрець. Наступник трону глянув у той бік і побачив темну людську
постать з піднесеними руками. З голови, пальців і навіть з одягу тієї постаті безперервно сипалися ясно-блакитні іскри.
— Бероесе!.. Бероесе!..
Розкотистий грім озвався ближче, і серед хмар піску сяйнула блискавка, заливаючи пустелю червоним світлом. Знову грім і знову блискавка.
Царевич відчув, що вітер слабшає і спека спадає. Пісок, що кружляв угорі, почав спадати на землю; небо зробилося попелясте, потім руде, потім молочно-сріблясте. Потім усе стихло, а за хвилину знову вдарив грім і подув холодний вітер з півночі.
Вимучені спекою азіати й лівійці повернулися до життя.
— Воїни фараона! — раптом озвався старий лівієць. — Ви чуєте цей шум у пустелі?
— Знову буря?
— Ні, це йде дощ.
Справді, з неба впало кілька холодних краплин, потім вони сипнули густіше, і врешті ринула злива з громом і блискавками.
Воїнів Рамзеса та їхніх бранців охопила несамовита радість. Незважаючи на блискавки й громи, люди, які за хвилину перед цим знемагали від спеки і спраги, бігали, мов діти, під струменями дощу. В пітьмі вони милися самі і мили коней, збирали воду в шапки й шкіряні мішки і все пили й пили...
— Хіба це не чудо! — вигукнув царевич Рамзес. — Якби не цей благословенний дощ, ми б загинули в пустелі в палючих обіймах тифона.
— Буває так, — відповів старий лівієць, — що південний вітер пустелі дражнить вітри, які дмуть з-над моря, і тоді буває злива.
Рамзеса неприємно зачепили ці слова; він думав, що зливу викликав молитвою Пентуер. Звернувшись до лівійця, він спитав:
— А хіба буває й таке, щоб з людської постаті сипалися іскри?
— Завжди так буває, коли віє вітер пустелі, — відповів лівієць. — Адже й цього разу ми бачили іскри, що сипалися не тільки з людей, а й з коней.
В його голосі бриніла така певність, що царевич підійшов до офіцера своєї кінноти й шепнув:
— Поглядайте на Лівійців...
Тільки він устиг це сказати, як щось заворушилося в темряві, і за хвилину почувся тупіт. Коли блискавка осяяла темряву, всі побачили чоловіка, який тікав на коні.
— Зв'язати цих негідників! — наказав царевич, — і вбити, якщо котрий опиратиметься!.. Горе тобі, Техенно, коли цей розбійник приведе на нас твоїх братів!.. Загинете в страшних муках ти й твої...
Незважаючи на дощ, грім і темряву, Рамзесові воїни швидко пов'язали лівійців, які не чинили зрештою ніякого опору.
Може, вони чекали наказу Техенни, але той був такий пригнічений, що навіть не думав про втечу.
Поволі буря вщухла, і місце денної спеки в пустелі зайняв холод, що пронизував до кісток.
Люди й коні напилися досхочу, шкіряні мішки були повні води, фініків і сухарів вистачало, отже, у всіх був добрий настрій.
Грім майже стих, бліді блискавки спалахували чимраз рідше, на північному небі почали розходитись хмари, де-не-де показались зірки.
Пентуер підійшов до Рамзеса.
— Вертаймося до табору, — сказав він. — Ми можемо туди добратись за кілька годин, раніше, ніж той втікач встигне направити на нас ворогів.
— Як же ми потрапимо в такій темряві? — спитав царевич.
— Чи є у вас смолоскипи? — звернувся жрець до азіатів.
Смолоскипи — довгі шнури, просочені пальними речовинами, — були, але не було вогню. Дерев'яні кресала, з допомогою яких добували вогонь, промокли.
— Доведеться чекати до ранку, — роздратовано сказав царевич.
Пентуер не відповів нічого. Він витяг із своєї торби якийсь невеличкий прилад, взяв у воїна смолоскип і відійшов набік. За хвилину всі почули тихе шипіння, і смолоскип... спалахнув.
— Великий чаклун цей жрець, — буркнув старий лівієць.
— На моїх очах ти вчинив друге чудо, — сказав Пентуеру царевич. — Чи можеш ти мені пояснити, як це робиться?..
Жрець заперечливо похитав головою.
— Про все питай мене, володарю, — промовив він,— і я відповім тобі, наскільки в мене вистачить мудрості. Але ніколи не вимагай, щоб я відкрив тобі таємниці наших храмів.
— Навіть якби я найменував тебе моїм радником?
— Навіть і тоді, Я ніколи не буду зрадником, а якби й посмів ним стати, мене злякала б кара...
— Кара?.. — повторив царевич.— Ага!.. Я пам'ятаю в храмі Гатор чоловіка, схованого в підземеллі, на якого жерці виливали киплячу смолу. Невже вони робили це справді?.. І той чоловік справді сконав у муках?..
Пентуер промовчав, ніби не чуючи запитання, і поволі витяг із своєї чудесної торби невеличку статуетку бога з розкинутими руками. Статуетка висіла на шнурку; жрець опустив її вниз і, шепочучи молитву, почав спостерігати. Вона трохи похиталась і повисла спокійно.
Рамзес при світлі смолоскипа здивовано дивився на ці таємничі дії жерця.
— Що ти робиш? — спитав він його.
— Я можу сказати тільки те, достойний повелителю, що цей бог показує однією рукою на зірку Есхмун. Ця зірка вночі веде через моря фінікійські кораблі.
— То й фінікійці мають цього бога?
— Ні, вони навіть не знають про нього. Бог, який завжди вказує однією рукою на зірку Есхмун, відомий лише нам та халдейським жерцям. З його допомогою кожен пророк, вдень і вночі, в погоду і негоду, може знайти дорогу на морі чи в пустелі.
За наказом царевича, який із запаленим смолоскипом ішов біля Пентуера, почет і полонені рушили за жерцем в північносхідному напрямі. Божок, що висів на шнурку, хитався, але простягнутою рукою все показував, де лежить священна зоря, покровителька тих, що збилися з дороги.
Ішли пішки, ведучи коней, добрим кроком. Було так холодно, що навіть азіати хукали в руки, а лівійці тремтіли.
Раптом щось захрускотіло і затріщало в них під ногами.
Пентуер зупинився і нагнувсь.
— У цьому місці, — сказав він, — на твердому грунті від дощу лишилася неглибока калюжа. А з води, глянь, достойний володарю, що зробилося...
Кажучи це, він підніс і показав царевичеві щось схоже на скляну пластинку, що танула у нього в руках.
— Коли дуже холодно, — додав він, — вода перетворюється на прозорий камінь.
Азіати підтвердили слова жерця, додавши, що далеко на півночі вода дуже часто перетворюється на камінь, а пара — на білу сіль, яка, проте, не має ніякого смаку, а тільки щипає за пальці й викликає біль у зубах.
Царевич дедалі більше дивувався мудрості Пентуера.
Тим часом з північного боку небо прояснилось, з'явилося сузір'я Ведмедиці, а в нім — зірка Есхмун. Жрець, ще раз проказавши молитву, заховав у торбу свого чародійного божка і звелів загасити смолоскипи, лишивши тільки тліючий шнур, який зберігав вогонь і поступовим згоранням відзначав години.
Царевич, наказавши своєму загонові не послаблювати пильності, відійшов з Пентуером на кілька кроків уперед.
— Пентуере, — мовив він, — з цієї хвилини призначаю тебе моїм радником і на теперішній час, і на той, коли боги зболять віддати мені корону Верхнього і Нижнього Єгипту...
— Чим я заслужив таку ласку?
— На моїх очах ти зробив кілька чудес, що свідчать про твою велику мудрість і про владу над духами.