Мері була там лише три дні тому, й вона була впевнена, що там не відбувалося нічого підозрілого.
Жінка дістала янтарне скло та подивилася на небо. Як вона й очікувала, там вирувала буря з тіньових частинок, незрівнянна з силою та швидкістю припливу, що гнав воду по руслу ріки.
— Не хвилюйся так — що ти можеш зробити? — сказала Аталь.
Жінка відчула, як на її плечі тисячотонною горою тисне відповідальність, але змусила себе випростатися.
— Що я можу? Розповідати їм історії! — промовила вона.
Коли вечеря скінчилася, троє людей та Аталь постелили килими біля домівки Мері, під теплими зорями, та лягли на них. Ніч пахла квітами, і лежати, відчуваючи приємну важкість у шлунку та слухаючи Мері, було так затишно…
Вона розпочала з того, що розповіла про свою роботу в лабораторії досліджень темної матерії та про кризу фінансування. Скільки часу їй доводилося витрачати на випрошування грошей і як мало його залишалося власне на дослідження!
Але Лірин прихід усе змінив, притому дуже суттєво: минуло лише декілька днів, і вона залишила свій світ.
— Я зробила те, що ти мені сказала, — промовила жінка. — Я склала програму — це низка інструкцій для комп'ютера, — що дозволяла Тіням розмовляти зі мною через нього. Тіні — вони сказали, що вони є ангелами — повідомили мені, що мені робити далі, і я…
Жінка замовкла.
— Коли ви були науковцем, то їм не слід було казати вам цього, — зауважив Віл. — Ви могли їм просто не повірити.
— Так, але я знала про їх існування. Бачиш, я колись була черницею. Я вважала, що фізикою можна займатися на славу Божу, але потім зрозуміла, що Бога немає й що фізикау кожному разі є цікавішою. Християнська релігія — це величезна й дуже переконлива помилка, це й усе.
— А коли ви вирішили, що більше не бажаєте залишатися черницею? — спитала Ліра.
— Я дуже добре це пам'ятаю, навіть пам'ятаю, у яку пору дня це трапилося. Позаяк я була обізнана у фізиці, мені дозволили не переривати свою наукову кар'єру, я захистила дисертацію та збиралася викладати. Я належала до чернечого ордену, що не ізолює своїх членів від зовнішнього світу. Насправді ми навіть не носили церковного одягу — досить було скромно одягатися та носити хрестик. Тож я збиралася працювати в університеті — викладати та виконувати дослідження в галузі фізики елементарних частинок. Одного разу мене запросили взяти участь у конференції, присвяченій темі, над якою я працювала. Я повинна була прочитати доповідь. Конференція відбувалася в Лісабоні, а я ніколи раніше не була і Португалії — насправді я навіть не виїжджала з Англії. Усе це — політ на літаку, готель, яскраве сонце, таке не схоже на англійське, звучання іноземної мови довкола мене, відомі люди, що мали взяти участь у конференції, думки про мою доповідь та про те, чи буде хтось мене слухати й чи не відніме мені мову через хвилювання — довело мене до незвичайного збудження, ви навіть не уявляєте собі, як я нервувалася. До того ж я була дуже наївною — не забувайте про це. Я була такою собі гарною дівчиною, ніколи не забувала про церковні обряди та гадала, що духовне життя — це моє покликання. Я всім серцем бажала служити Богу, хотіла віддати йому все своє життя, всі мої думки були спрямовані лише на Ісуса. І, гадаю, я була самовдоволеною — надто самовдоволеною, вважала себе святою та розумною. Ха-ха! Все це тривало до половини на десяту ввечері десятого серпня, це відбувалося сім років тому.
Ліра, не зводячи очей із Мері, сіла та обхопила коліна.
— Це був вечір того дня, коли я прочитала свою доповідь, — повела далі Мері. — Все пройшло добре, зал уважно мене слухав, я, як то кажуть, не розтікалася мислію по древу, і тоді я відчула полегшення та задоволення. І гордість, звичайно. Деякі з моїх колег збиралися поїхати до ресторану, розташованого на узбережжі моря в передмісті Лісабона, і мені запропонували поїхати з ними. Зазвичай я вигадала б якусь відмовку, але того разу подумала: "Зрештою, я доросла жінка, сьогодні я зробила доповідь на важливу тему, її було дуже добре прийнято, до того ж усі ці люди — мої друзі…" Було тепло, ми сиділи надворі та дивилися на море, розмовляючи про речі, надзвичайно для мене цікаві. Усі ми були у піднесеному стані, і, гадаю, я трохи втратила контроль над собою. Мені почав відкриватися інший бік моєї натури — той, якому подобаються вино та смажені сардини, відчуття теплого повітря на шкірі та тиха музика. Я буквально впивалася всім цим… Отже, ми сиділи в саду та вечеряли. Я сиділа в кінці довгого стола під лимонним деревом, поруч була бесідка, увита пасіфлорою, мій сусід розмовляв із людиною, що сиділа з іншого боку столу, і… Так от, я сиділа навпроти чоловіка, котрого раз чи двічі бачила на конференції. Нас не відрекомендували одне одному, я не знала його імені, але знала, що він був італійцем та виконав якусь роботу, про яку говорили присутні, і я вирішила, що було б цікаво послухати його розповідь про неї. Він був лише трохи старшим від мене, у нього було м'яке чорне волосся, темні-темні очі та шкіра чудового оливкового кольору. Його волосся постійно падало йому на лоба, і він весь час відкидав його, ось так…
Жінка продемонструвала, як італієць відкидав волосся. Судячи з усього, вона дійсно чудово пам'ятала той вечір.
— Ні, він не був красунчиком чи ловеласом, — повела вона далі. — Якби це було так, я поводилася б соромливо, навіть не стала б з ним розмовляти. Але він був милий, дотепний і потішний, і мені було так легко сидіти у світлі ліхтаря під лимонним деревом, вдихати аромати квітів, смаженої їжі та вина, розмовляти, сміятися та відчувати всередині надію нате, що він вважає мене привабливою… Сестра Мері Мелоун фліртує! А як же мої обітниці? Як щодо рішучості присвятити своє життя Ісусу та всього такого іншого? Я не знаю, чи це подіяло вино, чи винна моя власна дурість, або тепле повітря та лимонне дерево, але… Але мені поступово почало здаватися, що я змусила себе повірити в щось хибне.
Я примусила себе вірити, що можу бути щасливою та жити повноцінним життям без кохання. Кохання було для мене річчю на зразок Китаю: я знала, що він існує, що деякі люди туди їздили, і, безперечно, це дуже цікаво, проте я ніколи туди не потраплю. Я знала, що, ймовірно, за все своє життя так і не побуваю в Китаї, однак це не важило — натомість я могла відвідати інші країни світу. А потім хтось передав мені шматочок якоїсь солодкої страви, і я раптом усвідомила, що таки була в Китаї. Образно кажучи, звичайно. Але я забула про це, й ось смак якоїсь солодкості розбудив цей спогад. Гадаю, це був марципан. Кондитерський виріб із мигдалю, — пояснила жінка, побачивши здивований вираз на обличчі Ліри.
— А, зрозуміло! У нас його називають маршпен, — промовила дівчинка, влаштувалася зручніше та приготувалася слухати, що було далі.
— Так от, — продовжила Мері, — я згадала цей смак і ніби разом повернулася до часів свого дитинства, коли я вперше покуштувала його. Мені було дванадцять років. Мене запросила на день народження одна моя подруга, і там була дискотека — це така штука, коли записуюча машина грає музику, а люди танцюють під неї, — додала вона, помітивши, що на обличчі Ліри знову відбився подив. — Як правило, дівчата танцюють всі разом, бо хлопці в цьому віці є надто боязкими, щоб запросити їх на танок. Але одинхлопець — я навіть його знала — запросив мене, і ми протанцювали одну пісню, потім ще одну й весь цей час розмовляли. Ви знаєте, що це таке — відразу відчути, що хтось тобі подобається… Так от, цей хлопець мені дуже сподобався. Ми з ним усе розмовляли й розмовляли, а потім подали святковий пиріг. І тоді хлопець узяв трохи марципана та делікатно поклав його мені до рота — я пам'ятаю, що спробувала тоді посміхнутися, але почервоніла, й узагалі, вигляд у мене був такий дурний… Я закохалася в нього вже за це, за те, як ніжно він торкнувся моїх губ марципаном.
Після цих слів Мері Ліра відчула, що із її тілом почало відбуватися щось незвичайне. Шкіра на її голові наче заворушилась, а дихання вчастилося. Вона ніколи не відвідувала американських гірок чи якогось подібного атракціону, але якби знала, що це таке, то напевно впізнала б відчуття, що стиснули її груди. Вони водночас хвилювали й лякали дівчину, однак вона й гадки не мала про причину всього цього. Ці відчуття все не припинялися, навіть посилювалися, наче дедалі більше частин її тіла піддавалося їм. Їй ніби дали ключ від величезного будинку, про який вона нічого не знала, будинку, зведеного всередині неї, й коли вона повернула ключ, то почула, як десь у темряві попереду відчиняються інші двері, і крізь них до приміщення потрапляє світло. Дівчина сиділа, тремтячи та стиснувши руками коліна, і боялася навіть дихнути. Тим часом Мері повела далі:
— І, гадаю, саме на цій вечірці — а може, й на якійсь іншій, це не важить — ми вперше поцілувалися. Це трапилося в саду, зсередини линула музика, однак серед дерев було тихо та прохолодно. Все моє тіло жадало його так, що я відчувала біль, і я бачила, що він почувається так само, але ми, здавалося, були надто боязкими, щоб ворушитися. Проте потім хтось із нас таки ворухнувся, і буквально наступної миті — це сталося так раптово, що мені в голову йде лише аналогія із квантовим переходом — ми вже цілувалися. О, це було краще, ніж Китай — це був рай! Після цього ми зустрічалися не більше п'яти разів — його батьки переїхали кудись, і потім я його вже не бачила. Це був такий чудовий час, і він промайнув так швидко… Але він був, і я пам'ятала його. Тож я таки побувала в Китаї.
Найдивовижнішим було те, що Ліра достеменно розуміла зміст слів Мері, хоча ще півгодини тому вона не мала про те, що описувала жінка, щонайменшого уявлення. А всередині неї стояв, очікуючи на її прихід, той пишний будинок із відчиненими дверима та залитими світлом кімнатами.
— Тож о пів на десяту за столиком ресторану в Португалії, — не помічаючи, що з Лірою щось відбувається, продовжувала Мері, — хтось передав мені шматок марципана, й усі ці спогади повернулися. І я спитала себе: чи насправді я збираюся провести решту свого життя, так і не відчувши всього цього ще раз? Я подумала, що таки хочу поїхати до Китаю, адже він повний скарбів, дивин, загадок і радості.
А ще я подумала: кому буде краще від того, що я відразу повернуся до готелю, прочитаю свої молитви, сповідаюся священику та дам зарік більше ніколи не піддаватися спокусі? Хтось стане щасливішим від того, що я буду нещасливою? І відповідь надійшла миттєво: "Ні, не стане".