Однак, що й казати, місце там першокласне, і ми з оптимізмом вважали, що, встановивши досить низьку ціну, зможемо продати ділянку. Щоправда, коли її виставили на продаж, то виявилося, що торги ніяк не рухалися. Крім того, як на біду, у січні сталося це нещастя в родині Міявакі, й, чесно кажучи, ми хапалися за голову, бо не знали, що робити. Нарешті у квітні цього року ділянку продали". Оскільки пан М. ввічливо відмовився назвати покупця й ціну, то подробиці оборудки залишилися невідомими, але, за інформацією з ріелторських кіл, фірмі "…Нерухомість" хоч-не-хоч довелося продати ділянку за ціною, нижчою від раніше заплаченої. Як свідчить пан М., "ясна річ, покупець був повністю обізнаний з усіма обставинами. Оскільки ми не збиралися його обдурювати, то заздалегідь усе пояснили".
Хто, власне, захотів купити цю нещасливу ділянку? Знайти відповідь на це запитання було набагато важче, ніж нам здавалося. У реєстрі адміністративно-юридичного управління значиться, що ділянку придбала фірма "Akasaka Research" з офісом у районі Мінато — фірма, яка займається "економічними дослідженнями та консалтингом". Ділянку придбано з метою "будівництва житла для працівників фірми". Будівництво справді відразу почалося, але виявилося, що "Akasaka Research" — типова "паперова фірма". Коли ми навідалися за записаною в документах адресою в 2-му кварталі Акасака, то побачили тільки маленьку табличку на дверях кімнати в невеликому будинку на кілька квартир. На наш дзвінок ніхто не вийшов.
Сувора охорона й таємничість
Тепер "колишня садиба Міявакі" обведена високою бетонною огорожею, набагато вищою, ніж сусідні будинки. За пофарбовані начорно міцні залізні ворота не можна заглянути (фото 2), зверху на їхньому стовпі встановлено відеокамеру для зовнішнього спостереження. За словами сусідів, ворота, що приводяться в рух електродвигуном, час від часу відчиняються, щоб пропустити у двір "Мерседес 500 SEL" з тонованими шибками, який в'їжджає і виїжджає з них кілька разів на день. Більше ніхто не входить і не виходить. Ніякі звуки з ділянки не долинають.
Будівництво почалося в травні, та оскільки відбувалося за високою огорожею, то навіть сусіди не знали, що там будується. Закінчилося воно надзвичайно швидко: приблизно за два з половиною місяці. Власник найближчої їдальні, яка постачала обіди на будівельний майданчик, розповів: "Сам будинок не дуже великий. Ззовні нічого особливого — чотирикутна бетонна коробка, зовсім не схожа на звичайну оселю, в якій мешкають звичайні люди. Тільки от приїжджали фахівці з планування садів і засадили ділянку чудовими деревами. На нашу думку, цей сад обійшовся господареві в кругленьку суму".
Ми обдзвонили в околицях Токіо всі головні фірми, що займаються садовим мистецтвом, і в одній з них нам повідомили, що вони справді працювали в "колишній садибі Міявакі". Однак про замовника власник фірми нічого не знає. Він отримав замовлення у письмовому вигляді й схему саду від знайомого підрядчика-будівельника і тільки розмістив на ділянці дерева, як було доручено. Він також повідомив, що під час їхньої роботи в саду на ділянку викликали майстрів, які викопали глибокий колодязь.
"У кутку саду майстри збудували поміст, на який скидали викопану землю. Я добре розгледів, як вони працюють, бо садив поблизу хурму. Копали на місці колишнього колодязя, раніше засипаного, так що робота здавалася неважкою. Дивує тільки, що води в колодязі так і нема. Колишній колодязь давно висох, та оскільки його лише відновили, то вода не з'явилася. Враження таке, ніби, як не дивно, це зроблено з якоюсь метою".
На жаль, знайти фірму, яка викопала колодязь, не вдалося. Але ми з'ясували, що "Мерседес 500 SEL", що заїжджав у двір цього дому, належить великій лізинговій компанії з головним офісом у районі Тійода. У липні за трирічним договором цей автомобіль брала в оренду для службових цілей одна фірма з району Мінато. Назву фірми стороннім повідомити відмовилися, але, судячи зі збігу подій, це, напевне, була та сама "Akasaka Research". До речі, вартість оренди автомобіля класу "500 SEL" — приблизно 10 мільйонів єн. Укладаючи договір про оренду, компанія пропонує також свого водія, однак невідомо, чи цього разу вона зробила так само.
З кореспондентом нашого журналу сусіди не мали бажання розводитися про "дім повішених". Враження складається таке, ніби в цьому районі сусіди рідко спілкуються між собою, і, можливо, не хотіли вплутуватися в ці справи. От що сказав нам пан А., що мешкає поблизу:
"Охорона там справді значна, але я не маю підстав на що-не-будь скаржитися. Сусідів, гадаю, це також не турбує. Бо тепер набагато краще, ніж коли стояв той порожній дім, оброслий дивними чутками".
І все-таки хотілося б знати, хто купив цей дім і з якою метою цей "пан X" його використовує. Загадка стає дедалі складнішою.
3
Заводний Птах узимку
Відколи скінчилося те дивне літо й до самої зими в моєму житті не сталося нічого, що можна було б назвати зміною. Дні починалися тихо й так само закінчувалися. У вересні часто йшов дощ, а в листопаді видалося кілька теплих днів, що аж тіло вкривалося потом. Та, якщо не брати до уваги погоди, дні майже не відрізнялися один від одного. Я намагався зосередитись на реальному й корисному — майже щодня довго плавав у муніципальному басейні, прогулювався, тричі на день готував їжу.
Та незважаючи на все це, я іноді відчував, як самотність різко коле в саме серце. Здавалось, ніби навіть вода, яку я пив, і повітря, яким дихав, містять довгі гострі голки, а краї сторінок книжки в моїх руках загрозливо виблискували, немов тонкі леза бритви. О четвертій годині серед ранкового безгоміння можна було чути, як самотність усе глибше пускає в мене своє коріння.
Однак усе ще залишалися люди, які мене не забували. Батьки Куміко. Вони неодноразово посилали мені листи. Писали про те, що Куміко більше не житиме зі мною, і вимагали, щоб я негайно погодився на розлучення. Мовляв, тоді всі проблеми легко вирішаться. Перші кілька листів були офіційно-вимогливими. Оскільки я на них не відповідав, то наступні стали погрозливими, аж поки нарешті не змінилися проханнями. Але їхня мета залишалася однаковою.
Згодом подзвонив її батько.
— Я не кажу, що категорично проти розлучення, — відповів я. — Але перед цим хотів би зустрітися з Куміко й поговорити наодинці. Якщо я переконаюся, що вона цього хоче, то погоджуся на розлучення. Якщо ж ні — розлучення не буде.
Обернувшись до вікна в кухні, я дивився на похмурі дощові хмари, що простягалися по всьому небу. Цього тижня дощ тривав чотири дні поспіль. Увесь світ почорнів і просяк вологою.
— Ми з Куміко вирішили одружитися після того, як усе докладно обговорили. Тож я хочу, щоб і розлучення відбувалося так само.
Розмова з тестем ішла вздовж двох паралельних ліній і ні до чого не привела. Точніше — закінчилася безрезультатно.
Без відповіді залишилися кілька запитань. Чи справді Куміко хоче розлучитися? І чи просила вона батьків умовити мене? "Куміко каже, що не бажає з тобою зустрічатися", — оголосив мені тесть. Те ж саме раніше казав Нобору Ватая під час нашої зустрічі. Можливо, що не все в їхніх словах неправда. Батьки Куміко тлумачили будь-яку справу з вигодою для себе, та, наскільки я знаю, принаймні не мали звички висмоктувати вигадки з пальця. Погано це чи добре, але вони були реалістами. Отже, якщо тесть сказав правду, то вони її десь переховують?
Однак повірити в це я не міг. Куміко від самого дитинства не відчувала особливої приязні до батьків і старшого брата й докладала відчайдушних зусиль, щоб ні в чому від них не залежати. Можливо, вона покинула мене тому, що обзавелася коханцем. Хоча зрозуміти пояснення, яке вона виклала в листі, мені не вдавалося, однак такої можливості повністю я не виключав. А проте я не міг збагнути, як це Куміко, пішовши з дому, подалася до своїх або в якесь місце, котре вони приготували для неї, і через них підтримує зі мною зв'язок.
Що більше я про це думав, то менше розумів. Може, Куміко психічно надірвалась і вже не здатна поправити своє здоров'я? Інша можливість: з якоїсь причини хтось її затримує силоміць. Я довго зіставляв факти, слова і спогади, вибудовуючи з них різні логічні ланцюжки, аж поки нарешті не махнув на все це рукою. Припущення нікуди мене не привели.
Осінь наближалася до кінця, і навколо відчувався подих зими. Як завжди в таку пору, я згрібав у саду опале листя і набивав ним пластикові мішки для сміття. Приставивши до покрівлі драбину, очистив ринви, забиті листям. У маленькому дворі мого дому дерева не росли, але під поривами вітру з крислатих сусідських дерев з обох боків злітало листя і щедро встелювало собою мій маленький садок. Однак така робота мене особливо не обтяжувала. Поки я неуважно споглядав, як у променях післяобіднього сонця кружляє листя, час збігав непомітно. У сусідньому саду праворуч росло високе дерево з червоними плодами. Іноді на нього сідали птахи з яскравим пір'ям і, ніби змагаючись, пронизували повітря різкими, уривчастими голосами.
Я не знав, що мені робити з літнім одягом Куміко, як його зберігати. Думав зібрати й викинути, як написала вона в листі, але згадав, як берегла вона кожну свою річ. "Місця вистачає, нехай ще трохи побуде", — подумав я.
Та щоразу, коли я відчиняв шафу, я мимоволі згадував, що Куміко немає. Її одяг — порожня шкаралупа колишнього життя. Я добре уявляв собі Куміко в ньому, з кількома її речами пов'язувалися мої конкретні спогади. Іноді я ловив себе на тому, що сиджу на ліжку й тупо дивлюся на ряд її суконь, блузок і спідничок. А скільки так просидів, не знаю. Може, десять хвилин, а може — годину.
Інколи, дивлячись на її одяг, я уявляв собі, як незнайомий чоловік роздягає Куміко. Як його руки стягують з неї сукню, як знімають білизну. Пестять груди, розсувають ноги. Я бачив перед собою її м'які груди, білі стегна, а на них — руки незнайомого чоловіка. Я не хотів про це думати, але мусив. Бо, напевне, усе це насправді відбувалося. Доводилося звикати до таких картин. Адже я не міг відсунути реальності кудись подалі від себе.
На початку жовтня помер дядько Нобору Ватая — депутат нижньої палати парламенту від префектури Нііґата.