Чорнильне серце

Корнелія Функе

Сторінка 73 з 78

А коли їх посадили в оцю огидну клітку, він сів навпочіпки в кутку й закляк, мов лялька, з якою вже ніхто не хоче гратися.

У клітці смерділо псятиною і сирим м’ясом, та й з вигляду вона скидалась на собачу будку. Дехто з Каприкорнових людей, перше ніж усістися на приготованих для них лавках, проводив цівкою рушниці по сріблясто сірих залізних ґратах. А Басті – йому насамперед – довелося вислухати стільки насмішок та знущань, що вистачило б на десятьох. Проте він жодного разу навіть не ворухнувся, і це вказувало на те, який глибокий був його відчай.

І все ж Елінор з Терезою трималися від нього, наскільки це було можливо в клітці, якомога далі. Як і від ґрат, від пальців, що тицялися крізь них, від гримас, які їм робили по той бік, від недокурків, якими в них жбурляли. Жінки стояли, тісно притиснувшись одна до одної, і кожна раділа, що вона не сама, й водночас через це сумувала.

А на самому краю майданчика, відразу біля входу, на чималій відстані від чоловіків сиділи жінки, які працювали на Каприкорна. Тут не було й сліду того радісного пожвавлення, що панувало серед чоловіків. Вигляд жінки мали пригнічений, раз у раз потай позирали на Терезу – з жахом і співчуттям.

Коли на довгих лавах уже не зосталося жодного вільного місця, з’явився Каприкорн. Для хлопчаків місць не було, вони сиділи просто на землі перед чорними куртками. Каприкорн пройшов повз усіх байдуже, з незворушною міною, немовби це була й справді лише зграя гайвороння, що злетілося на його поклик. Аж перед кліткою, де сиділи в’язні, він уповільнив ходу і зміряв кожного з трьох коротким, самовдоволеним поглядом. У Басті на мить прокинулося життя. Побачивши, що його давній володар і повелитель затримався біля клітки, він підвів голову й подивився на Каприкорна благально, мов собака, що просить у господаря прощення. Але Каприкорн рушив далі, не вронивши жодного слова. Коли він опустився в своє чорне шкіряне крісло, за спиною в нього став, широко розставивши ноги, Кокерель. Очевидячки, новим Каприкорновим улюбленцем тепер був він.

– О Господи, та чого ти на нього так витріщаєшся! – гримнула Елінор на Басту, побачивши, що той усе ще не зводить очей з Каприкорна. – Адже він збирається згодувати тебе чудовиську, як муху жабі. Ти хоч би обурився, чи що! Ти ж бо завжди тільки й знав, що всім погрожувати: "Відріжу тобі язика! Пошаткую тебе, як капусту!" Де ж вони тепер, оці твої погрози?

Але Баста лиш похнюпив голову й знову втупився собі під ноги. Цієї хвилини він здавався Елінор порожньою устричною мушлею, з якої висмоктали тіло й життя.

Коли Каприкорн сів і стихла музика, яка весь цей час гриміла на майданчику, привели Меґі. На неї нацупили якусь жахливу сукню, але голову дівчинка тримала високо, й стара бабенція, яку тут усі називали просто Сорокою, лише коштом великих зусиль витягла її на поміст, що його чорні куртки спорудили посеред футбольного поля. На помості не було нічого, крім стільця, який мав такий самотній і випадковий вигляд, немовби його там хтось забув. Шибениця із зашморгом була б тут, як здалося Елінор, навіть доречнішою. Коли Сорока тягла Меґі дерев’яними сходами нагору, дівчинка повернула голову в бік Елінор і Терези.

– Вітаю, серденько! – гукнула Елінор, перехопивши зляканий погляд Меґі. – Не тривожся, я прийшла просто тому, що хотіла неодмінно послухати, як ти читаєш!

З появою Каприкорна запала така тиша, що голос Елінор луною прокотився по всьому полю. Він лунав твердо й безстрашно. На щастя, ніхто не чув, як відчайдушно билося об ребра її серце. Ніхто не помічав, що від страху вона мало не задихалася, – не помічав, бо вона накинула на себе панцер, свій непроникний, випробуваний панцер, за яким завжди ховалася в тяжкі хвилини. І з кожною новою бідою той панцер ставав міцніший. А біди спіткали Елінор у житті часто.

Дехто з чорних курток, почувши її, засміявся, і навіть на обличчі Меґі промайнула бліда усмішка. А Елінор обійняла Терезу за плечі й пригорнула до себе.

– Ти лишень поглянь на донечку! – прошепотіла вона. – Хоробра, як…

Елінор хотіла порівняти Меґі з одним із героїв якої небудь книжки, але всі герої, котрі спадали їй на думку, були чоловіки, а крім того, жоден із них своєю хоробрістю не міг позмагатися з цією дівчинкою, що, гордо випроставшись і вперто випнувши підборіддя, дивилася з помосту на Каприкорнових людей.

Сорока привела з собою не лише Меґі, а й якогось старого чоловіка. "Мабуть, це той, – подумала Елінор, – через кого на наші голови впало стільки лиха, – Феноліо. Це він, певно, придумав Каприкорна, Басту й усю цю сволоту, зокрема й оте чудовисько, яке сьогодні вночі вкоротить мені віку". Елінор завжди вище цінувала книжки, ніж самих письменників, отож коли Пласконіс вів старого повз клітку, зміряла його не вельми доброзичливим поглядом. Для нього поставили стільця за якихось кілька кроків від Каприкорнового крісла. "Чи це, бува, не новий Каприкорнів приятель?" – промайнуло в Елінор. Та коли за спиною у старого виросла похмура Пласконосова постать, жінка дійшла висновку, що то, скоріше, ще один в’язень.

Щойно старий сів на стілець, Каприкорн підвівся. Не кажучи ні слова, обвів поглядом довгі ряди своїх людей – повільно, так ніби пригадував, що доброго чи поганого зробив кожен у нього на службі. Тиша, що запала довкола, була просякнута страхом. Змовк сміх, ніхто навіть не перешіптувався.

– Більшості з вас, – гучно почав Каприкорн, – немає потреби пояснювати, за що мають зазнати кари ці троє в’язнів! Решті, гадаю, досить буде сказати, що йдеться про зраду, довгий язик і дурний розум. Можна, звісно, сперечатися, чи дурний розум – це злочин, який заслуговує на смертельну покару. Я вважаю, що так, бо може призвести до тих самих наслідків, що й зрада!

Після цих слів на лавах зчинилося сум'яття. Елінор спершу подумала була, що його викликала Каприкорнова заява, та наступної миті й вона почула дзвін. На його тривожне бемкання серед ночі підвів голову навіть Баста. На знак Каприкорна Пласконіс підкликав до себе п’ятьох чорних курток і кудись із ними подався. Ті, що лишилися, занепокоєно посхиляли один до одного голови й зашепотілися, а декотрі навіть попідхоплювались і пооберталися в бік села. Та Каприкорн підніс руку й поклав край гомону, що вже знявся.

– Нічого не сталося! – крикнув він так гучно й різко, що вмить знову стало тихо. – Просто пожежа, ото й усе. А на пожежах ми з вами, зрештою, розуміємось, чи не так?

На лавах розлігся регіт, одначе дехто, як серед жінок, так і серед чоловіків, і далі стривожено поглядав у бік будинків.

Отже, вони своє діло зробили! Елінор так прикусила губу, що стало аж боляче. Мортимер із хлопчиною влаштували пожежу. Диму над дахами поки що не видно було, й за кілька хвилин усі заспокоїлись і обернулися знов до Каприкорна, який саме розводився про зраду, лицемірство, дисципліну й злочинну недбалість. Проте Елінор слухала його вже лише краєм вуха. Вона раз у раз оглядалась на село, хоч і усвідомлювала, що чинить нерозважливо.

– Та годі вже про цих в’язнів! – вигукнув Каприкорн. – Перейдімо до тих, кому пощастило втекти.

Кокерель узяв торбу, що лежала за кріслом, і подав Каприкорнові. Той, усміхаючись, сягнув до неї рукою і щось дістав. То був клапоть тканини – чи то від сорочки, чи то від сукні – подертий і закривавлений.

– Вони мертві! – проголосив Каприкорн. – Певна річ, я хотів би побачити їх тут, але вони спробували втекти, і обох, на жаль, довелося пристрелити. А втім, отого зрадника вогнедува, якого майже всі ви знали, й не шкода, а після Чарівновустого, на щастя, лишилася донька, яка успадкувала його хист.

Тереза звела погляд на Елінор – погляд, в якому застиг жах.

– Він бреше! – прошепотіла Елінор, хоч і сама не могла відірвати очей від закривавленої шматини. – Він скористався моєю вигадкою! То не кров, то фарба, звичайна фарба…

Однак Елінор бачила, що небога їй не вірить. Тереза вірила закривавленій шматині, як, зрештою, і її донька. Елінор зрозуміла це з обличчя Меґі, і їй так хотілося крикнути дівчинці, що Каприкорн бреше. Але поки що треба було, щоб він і сам ще якийсь час вірив у те, що всі вони мертві й ніхто не прийде зіпсувати йому таке чудове свято.

– Хвалися, хвалися своєю закривавленою ганчіркою, нікчемний палію! – закричала вона йому крізь ґрати. – Ще б пак, є чим пишатися! Навіщо тобі ще й чудовисько? Ви всі чудовиська! Всі, хто тут сидить! Тільки й знаєте, що знищувати книжки та викрадати дітей!

Але ніхто не звертав на неї уваги. Кілька чорних курток засміялося, а Тереза ступила до ґрат, обхопила пальцями тонкі пруття і втупилася в Меґі.

Каприкорн почепив закривавлену шматину на бильце свого крісла. "Цю ганчірку я вже десь бачила, – твердила подумки Елінор. – Десь я її вже бачила… Ні, вони не загинули! А то хто ж улаштував пожежу?" – "Сірникоїд!" – прошепотів їй внутрішній голос, але вона не стала його слухати. Ні, ця історія має завершитися щасливо. Інакше просто не може бути! Історій з нещасливим кінцем вона ніколи не любила.

Привид

Небо моє мідне земля залізна

Місяць мій – кавалок глини

Чума – моє сонце

Спекотне ополудні

І подих смерті

Вночі.

Вільям Блейк. Друга елегія Еніона

У книжках часто пишуть про гарячу ненависть. Однак на Каприкорновому святі Меґі збагнула, що насправді ненависть холодна, як крижана рука, що хапає за серце й притискає його до ребер. Від ненависті її проймало морозом, хоч м’яке нічне повітря горнулося до неї, немов бажаючи переконати, що світ ще не запався, він добрий, попри оту закривавлену ганчірку, на яку Каприкорн, посміхаючись, щойно поклав свою унизану перснями руку.

– Гаразд, годі про це! – вигукнув він. – Перейдімо до того, задля чого ми тут, власне, зібралися. Сьогодні ми маємо намір не лише покарати кількох зрадників, але й відсвяткувати зустріч з одним давнім товаришем. Дехто з вас його ще, мабуть, пригадує, а решта, коли один раз побачать, уже ніколи його – це я вам обіцяю! – не забудуть.

Худе Кокерелеве обличчя скривилося в болісній посмішці. Майбутня зустріч його вочевидь не дуже тішила. Після Каприкорнових слів страх відбився й на декотрих інших обличчях.

– Отож послухаймо, що нам прочитають. – Каприкорн відкинувся в кріслі й кивнув головою Сороці.

Мортола плеснула в долоні, й через майданчик до неї поквапився Даріус із шабатуркою в руках – з тією самою, яку Меґі напередодні бачила в Сорочиній кімнаті.

72 73 74 75 76 77 78