Жити й не вмирати!..
– Що ж ти там робив?
– Трохи помагав старому, а взагалі сидів… Що я, дурний ходити по місту, коли є такий погріб!
Оце справжній винороб старого гарту! Не теперішньому жевжикові рівня, який краще побіжить увечері на танці замість посидіти в погребі. Та він навіть у погріб приходить в лакованих черевиках… Гине Польща з такими нікчемними продавцями…
Розбалакались про се, про те та й просиділи до першої години ночі. Махальський переночував у мене, а о шостій ранку знову зібрався до Лесіша.
– Що робитимеш після обіду? – питаю.
– Після обіду піду в погріб до Фукера, а ночувати повернусь до тебе.
У Варшаві він був з тиждень. Ночував у мене, а дні просиджував у винних погребах.
– Я повішався б, – казав він, – якби мені цілий тиждень довелося швендяти вашими вулицями. Тиснява, спека, курява!.. Тільки свині можуть жити так, як ви, а не люди.
Мені здається, що він перебільшував. Бо хоч я теж вважаю, що краще сидіти в магазині, аніж ходити по Краківському Передмістю, але ж магазин – не погріб. Чудний він став на своєму виноробстві.
Звичайно, що говорили ми весь час з Махальським про давні часи та про Стаха. Таким чином перед моїми очима постала історія його молодих літ, немов я бачив її вчора.
Пам'ятаю (це було 1857 чи 1858 року), зайшов я раз до Гопфера, у котрого працював Махальський.
– А де пан Ян? – питаю хлопця.
– В підвалі.
Я зайшов у підвал. Дивлюсь, мій Ян при лойовій свічці розливає лівером вино з бочки в пляшки, а в вікні манячать якісь дві тіні: сивий старик у пісковому сюртуку з купою паперів на колінах і парубчак з коротко остриженим волоссям і пикою розбійника. То був Стах Вокульський і його батько.
Я собі тихенько сів (бо Махальський не любив, коли йому заважали балачками розливати вино) і слухав, як сивий чоловік у пісковому сюртуку говорив монотонним голосом до парубчака:
– Де це видано – гайнувати гроші на книжки?.. Віддавай їх мені, бо якщо я не зможу далі вести позов, то все пропаде пропадом. Не книжки врятують тебе від сьогоднішнього твого упослідження, а тільки процес. Як виграємо в суді та одержимо нашу дідизну, тоді люди згадають, що Вокульські належать до давньої шляхти, і навіть знайдуться родичі… Того місяця ти потратив, двадцять злотих на книжки, а мені саме стільки не вистачало на адвоката… Книжки та й книжки!.. Нехай би ти був мудрий, як Соломон, але поки ти в винарні, то будеш попихачем, хоч і шляхтич, а твій дід по матері був кастеляном. А як виграю позов та поїдемо на село…
– Ходімо відціля, тату, – тихо сказав хлопець, скоса поглядаючи на мене.
Старий, як слухняна дитина, загорнув свої папери в червону хустку і вийшов із сином, який мусив підтримувати його на сходах.
– Що воно за чудило? – питав я Махальського, який скінчив уже свою роботу й сів на ослінчик.
– Та!.. – махнув він рукою, – Старому бракує одної клепки, але хлопець кмітливий. Звуть його Станіслав Вокульський. Тямовитий, чортяка!
– Що ж він такого зробив?
Махальський пальцями зняв із свічки нагар і, наливши мені склянку вина, говорив далі:
– Він тут у нас уже чотири роки. До магазину та до погреба він не дуже прикидливий… Зате механік! Змайстрував таку машину, що помпує воду знизу вгору, а згори ллє на колесо, яке й рухає ту помпу. Така машина може крутитися й помпувати воду скільки світа-сонця; але щось там у ній погнулось, і вона крутилась тільки чверть години. Вона стояла нагорі, в ресторації, Гопфер нею приваблював гостей; але вже з півроку, як у ній щось там лопнуло.
– Молодець хлопець!.. – кажу я.
– Ну, не такий він уже й молодець, – заперечив Махальський. – Ходив тут до нас один викладач із реального училища, то він оглянув ту помпу і сказав, що машинерія ні до чого не придатна, але хлопець здібний і повинен учитися. З того часу у нас таке робиться, що не дай господи! Вокульський загордів, одвідувачам відповідає крізь зуби, вдень ходить як сновида, а вночі вчиться і купує книжки. А його батько хотів би ці гроші вжити на процес за якийсь там маєток по дідові… Та ти сам чув, що він казав.
– Як же він думає далі з тією наукою?
– Каже, що поїде до Києва, в університет. Що ж, нехай собі їде, може, хоч з одного продавця будуть люди, В цьому ділі я йому не перешкоджаю; коли він при мені, не приганяю до роботи, нехай собі читає. Але в ресторації йому допікають і офіціанти, і відвідувачі.
– А що ж Гопфер?
– Нічого, – далі говорив Махальський, вставляючи нову свічку в залізний свічник з ручкою. – Гопфер не хоче одганяти його від себе, бо дочка його Кася ласим оком поглядає на Вокульського, а до того ж він, може, й справді одержить ту Дідизну.
– А як він до Касі?
– А щоб тобі глянув у її бік, дикун отакий!
Я тоді-таки подумав, що хлопець з такою головою, який купує книжки, а про дівчат йому байдуже, міг би бути добрим політиком; через те я того ж дня познайомився з Стахом, і відтоді живемо один з одним – дай боже кожному…
Стах працював у Гопфера ще років зо три і за той час познайомився з багатьма студентами, з молодими чиновниками з різних установ, які один поперед одного постачали йому книжки, аби він міг витримати екзамен в університет.
З-поміж тієї молоді вирізнявся один такий пан Леон, хлопець іще молодий (йому не було й двадцяти років), дуже гарний, а що розумний… а запальний!.. Він був ніби моїм помічником у політичному вихованні Вокульського: якщо я оповідав про Наполеона і велике покликання Бонапартів, то Леон говорив про Мацціні, Гарібальді та інших таких знаменитостей. А як він умів запалювати людей!
– Працюй, – не раз казав він Стахові, – і вір, бо віра може затримати рух сонця, а що ж казати про поліпшення людських взаємин.
– А може віра довести мене до університету? – спитав Стах.
– Я певний, – відповів Леон, і очі його загорілись, – що коли б ти хоч на хвилину повірив у це, як вірили перші апостоли, то ще сьогодні опинився б в університеті.
– Або в будинку для божевільних, – буркнув Вокульський.
Леон почав бігати по кімнаті й вимахувати руками.
– Які крижані серця! Яка байдужість! Яка підлість! – кричав він. – Навіть такий чоловік, як ти, не віриш. Ти подумай, лишень, що вже зробив за короткий час: ти стільки знаєш, що вже сьогодні міг би складати іспити…
– Що я там зробив!.. – зітхнув Стах.
– Ти один – небагато. Але кілька десятків, кілька сот таких, як ти і я… уявляєш собі, що ми могли б зробити?
Тут голос у Леона зірвався, його душили спазми. Насилу ми його заспокоїли.
Іншим разом пан Леон докоряв нам за брак самозречення:
– Та ви знаєте, – казав він, – що Христос силою самозречення сам-один врятував людство? Наскільки б же удосконалився світ, якби на ньому раз у раз з'являлись люди, готові до самопожертви!
– Може, мені жертвувати життям за відвідувачів, які цькують мене, мов пса, чи за слуг та офіціантів, які знущаються з мене? – спитав Вокульський.
– Не викручуйся! – вигукнув пан Леон. – Христос загинув навіть за своїх катів… Але в вас немає сили духу. Дух ваш загнився! Ось послухай, що говорить Тіртей:
Цвіти, о Спарто, під величчя знаком,
Покіль не скрушено старих святинь,
Не кинуто з могил кісток собакам
1 не відігнано прапредків тінь.
І перш ніж ворог візьме в бран з собою,
Пожбурте геть мечі, хоч близько й герць.
Хай світ не зна: в руках ви мали зброю,
Але вам бракувало мужніх серць.[87]
– Бо в серці вашому – страх! У вас полохливе серце! – повторив Леон.
Стах не дуже-то піддавався теоріям пана Леона, але той молодик умів переконувати всіх, просто як Демосфен.
Пам'ятаю, одного вечора на велелюдних зборах пан Леон оповідав про майбутній ідеальний світ, в якому не буде дурості, злиднів і несправедливості. Всі ми тоді плакали.
– Тоді, – казав він з запалом, – не буде більше різниці між людьми. Шляхта й міщани, хлопи і євреї – всі будуть братами…
– А продавці? – озвався з кутка Вокульський.
Але це зауваження не збентежило пана Леоиа. Він раптом обернувся до Вокульського, перелічив усі прикрості, яких той зазнав у магазині, всі перешкоди, які йому ставили в навчанні, і закінчив так:
– Аби ти повірив, що ти нам рівня і що ми любимо тебе, як брата, аби ти міг заспокоїти своє розгніване на нас серце, я… я стаю перед тобою навколішки й від імені всього людства прошу у тебе пробачення за всі заподіяні тобі кривди.
Він справді став навколішки перед Стахом і поцілував його в руку. Всі присутні на зборах розчулились ще більше, підняли на руки Стаха й Леона й поклялися, що за таких людей, як вони, кожен готовий віддати життя.
Тепер, коли я пригадую тодішні події, мені здається, що то був сон. Правда, ні до того, ні після того, мені не доводилось зустрічати такого ентузіаста, як пан Леон.
На початку 1861 року Стах пішов від Гопфера. Він оселився у мене (в тій кімнатці з загратованими вікнами й зеленими фіранками), залишив торгівлю й почав відвідувати університет, як вільний слухач.
Дивне було його прощання з магазином: я добре це пам'ятаю, бо сам прийшов за Стахом. Він поцілувався з Гопфером, потім пішов у підвал попрощатися з Махальським, але трохи затримався там. Сидячи в залі ресторації, я чув якийсь галас, сміх офіціантів і відвідувачів, але не підозрівав, яку вони готують каверзу.
Раптом бачу (хід у підвал був у залі ресторації), з отвору висуваються дві руки, хапаються за краї, а за ними висувається Стахова голова і зникає. І так кілька разів. Відвідувачі й слуги аж за животи хапаються від реготу.
– Ага! – закричав один з відвідувачів. – Бачиш, як трудно без драбини вилізти з підвалу? А тобі захотілось одразу скочити з магазину в університет!.. Отож вилізь, коли ти такий розумний…
Стах знову висунув руки, знову вхопився за підлогу й, напружившись, висунувся до половини. Я думав, що в нього кров бризне з щік.
– Бачиш, як видряпується!.. Добре видряпується! – закричав другий відвідувач.
Стах викинув ногу на підлогу й за мить був уже в залі.
Він не розсердився, але й не подав руки жодному з колег, узяв свій клуночок і пішов до дверей.
– Чого ж ти не прощаєшся з відвідувачами, пане докторе? – кричали йому вслід.
Ми йшли вулицями мовчки. Стах кусав губи, а мені вже тоді спало на думку, що ця історія з підвалом – символ усього його життя, яке минуло в зусиллях видертись з магазину Гопфера в широкий світ.
Це був просто пророчий випадок!..