Він зараз же прикомандирувався на побігеньки до Катерини Іванівни і цілий вчорашній день і цілий цей ранок, висолопивши язика, мотався містом, здається, особливо стараючись, щоб помітна була ця остання обставина. З приводу кожної дрібниці він раз у раз прибігав до самої Катерини Іванівни, бігав навіть шукати її в Гостиний двір, називав її безперестанно "пані хорунжева"[5-15] і набрид їй, нарешті, страшенно, хоч спочатку вона й говорила, що без цього "послужливого і великодушного" пана вона б зовсім пропала. В характері Катерини Іванівни було вмить убирати кожного стрічного в найкращі і найяскравіші барви, захвалити його так, що часом тому робилося навіть совісно, вигадати на похвалу йому різні обставини, яких зовсім і не існувало, цілком щиро і чистосердо повірити самій у їхню реальність і потім враз, раптом, розчаруватись, обірвати, обплювати і виштовхати людину, якій вона ще кілька годин тому буквально поклонялася. З природи була вона характеру сміхотливого, веселого і миролюбного, але через безперервні нещастя і невдачі вона так несамовито почала бажати й вимагать, щоб усі жили в мирі і радості й не сміли жити інакше, що найменший дисонанс у житті, найменша невдача стали доводити її одразу ж мало не до шалу, і вона ту ж мить, одразу ж після найяскравіших сподівань і фантазій, починала проклинати долю, рвати й метати все, що потрапляло під руку, і битися головою об стіну. Амалія Іванівна теж зненацька здобула чомусь незвичайне значення і незвичайну пошану в очах Катерини Іванівни, може, тільки через те, що затіялися ці поминки і що Амалія Іванівна всім серцем вирішила взяти участь в усіх турботах: вона зобов'язалася накрити стіл, дати столову білизну, посуд тощо і приготувати на своїй кухні страви. Її уповноважила в усьому і залишила за себе Катерина Іванівна, відправляючись сама на кладовище. Справді, все було приготоване якнайкраще: стіл був накритий навіть досить порядно, посуд, виделки, ножі, чарки, склянки, чашки — все це, звичайно, було збірне, різнофасонне і різнокаліберне, від різних жильців, але все було в належний час на своєму місці, і Амалія Іванівна, почуваючи, що дуже добре виконала доручення, зустріла тих, що повернулися з кладовища, навіть із деякою гордістю, вся вичепурена, в чепці з новими жалобними стрічками і в чорній сукні. Ця гордість, хоч і заслужена, не сподобалась чомусь Катерині Іванівні: "Отакої, наче без Амалії Іванівни і столу б не зуміли накрити! " Не сподобався їй теж і чепець із новими стрічками: "Чи не пишається часом, чого доброго, ця дурна німкеня тим, що вона хазяйка і з ласки своєї погодилася допомогти бідним жильцям? З ласки! Чи ба! У татуся Катерини Іванівни, який був полковником і замалим не губернатором, стіл накривали іноді на сорок персон, так що якусь там Амалію Іванівну, або, сказати краще, Людвігівну, туди і на кухню не пустили б..." А втім, Катерина Іванівна зважила за краще поки що не висловлювати своїх почуттів, хоч і вирішила в душі, що Амалію Іванівну неодмінно треба буде сьогодні ж осадити і нагадати їй справжнє її місце, а то вона бозна-як загордує, а поки що обійшлася з нею тільки холодно. Ще одна неприємність теж почасти сприяла роздратуванню Катерини Іванівни: коли ховали небіжчика, з жильців, яких кликали на похорон, крім ляшка, що встиг-таки забігти і на кладовище, майже нікого не було; на поминки ж, тобто до закуски, зійшлися тільки найменш значні, бідніші, багато хто з них у непристойному навіть вигляді, так, погань якась. А ті ж, хто визначніший і солідніший, ті всі, мов навмисно, наче змовившись, не прийшли. Петро Петрович Лужин, наприклад, можна сказати, найсолідніший з усіх жильців, не прийшов, а тим часом ще ж учора ввечері Катерина Іванівна вже встигла наговорити всім на світі, тобто Амалії Іванівні, Поленьці, Соні і ляшкові, що це найблагородніший, найвеликодушніший добродій, багатий, має широкі зв'язки, колишній друг її першого чоловіка, бував у домі її батька і тепер обіцяв вжити всіх заходів, щоб виклопотати їй значний пенсіон. Зауважимо побіжно, що коли Катерина Іванівна і хвалилася чиїмись зв'язками і багатством, то це без будь-якого розрахунку, без сподівання якоїсь особистої вигоди, зовсім безкорисливо, так би мовити від щирого серця, з самої тільки приємності піднести і надати ще більшої ваги тому, кого вихваляла. На Лужина дивлячись і, певно, "беручи з нього приклад", не прийшов і "той паскудний мерзотник Лебезятников". "А цей же що про себе думає? Його тільки з ласки запросили, і то через те, що він з Петром Петровичем в одній кімнаті мешкає і знайомий його, то незручно було не запросити". Не прийшла також одна манірна дама зі своєю "перезрілою дівою", дочкою, які хоч і проживали лише тижнів зо два в номерах у Амалії Іванівни, але кілька вже раз скаржились на гамір і крик, що зчинявся в кімнаті Мармеладових, особливо коли небіжчик повертався додому п'яний, про що, звичайно, стало вже відомо Катерині Іванівні через Амалію ж Іванівну, коли та, лаючись з Катериною Іванівною і загрожуючи прогнати всю сім'ю, кричала на все горло, що вони турбують "благородних жильців, яких і мізинця не варті". Катерина Іванівна вирішила навмисно запросити тепер цю даму та її дочку, яких "мізинця начебто не була варта", тим більше що досі, при випадкових зустрічах, та гордовито відверталася, — то от, щоб знала ж вона, що тут "благородніше думають та відчувають і запрошують, зла не згадуючи", і щоб бачили вони, що Катерина Іванівна і не в такій долі звикла жити. Про це передбачалося неодмінно об'явити їм за столом, так само як і про губернаторство татуся, а разом з тим побіжно зауважити, що нічого було при зустрічах відвертатися і що це було страшенно безглуздо. Не прийшов також і гладкий підполковник (насправді відставний штабс-капітан[5-16]), але виявилось, що він "п'яний у дим" ще з учорашнього ранку. Одним словом, прийшли тільки: ляшок, потім якийсь плюгавенький канцелярист, що завжди мовчав, у заяложеному фраку, вугруватий і з гидким запахом; потім ще якийсь глухий і майже зовсім сліпий дідок, що колись служив у якомусь поштамті і якого хтось уже хтозна-відколи і не знати нащо утримував у Амалії Іванівни. З'явився також один п'яний відставний поручик, насправді провіантський чиновник,[5-17] що дуже непристойно і гучно реготав, і, "уявіть собі", прийшов без жилета! Один якийсь там сів прямо до столу, навіть не вклонившись Катерині Іванівні, і, нарешті, ще один якийсь через брак одягу з'явився в халаті, але це вже було до такої міри непристойно, що завдяки зусиллям Амалії Іванівни і ляшка його встигли-таки вивести. Ляшок, проте, привіз із собою ще якихось двох інших ляшків, котрі зовсім ніколи й не жили в Амалії Іванівни і котрих ніхто досі в номерах не бачив. Усе це страшенно роздратувало Катерину Іванівну. "Для кого ж, коли так, усе це готувалося?" Навіть дітей, щоб зекономити місце, посадили не за стіл, що і без того зайняв усю кімнату, а накрили їм у задньому кутку на скрині, причому обох маленьких посадили на ослін, а Поленька, як уже велика, мала за ними наглядати, годувати їх і втирати їм, "як благородним дітям", носики. Одним словом, Катерина Іванівна мимоволі мусила зустріти всіх з подвоєною поважністю і навіть гордовитістю. Деяких вона огляділа особливо суворо і запросила до столу сухо. Вважаючи чомусь, що за всіх, хто не прийшов, повинна відповідати Амалія Іванівна, вона раптом почала поводитись з нею вкрай зневажливо, що та одразу й помітила і надзвичайно була цим шокована. Такий початок не віщував доброго кінця. Нарешті посідали.
Раскольников увійшов майже в той самий час, коли повернулися з кладовища. Катерина Іванівна дуже зраділа йому, по-перше, тому, що він був єдиний "освічений гість" з усіх гостей і, "як відомо, готувався через два роки зайняти в тутешньому університеті професорську кафедру", а по-друге, тому, що він одразу ж і шанобливо попросив у неї вибачення за те, що, всупереч своєму бажанню, не міг бути на похороні. Вона так на нього і накинулася, посадовила його за стіл біля себе з лівого боку (з правого сіла Амалія Іванівна) і, незважаючи на те, що весь час доводилось наглядати, щоб правильно розносили страви і нікого не обминули, незважаючи на тяжкий кашель, який щохвилини переривав і душив її і, здається, особливо посилився в ці останні два дні, безперервно зверталася до Раскольникова і поспішала пошепки вилити перед ним усі почуття, що зібралися в ній, і все справедливе обурення своє на невдалі поминки; причому обурення раз у раз змінювалося дуже веселим і невтримним сміхом і глузуванням з гостей, а найбільше з самої хазяйки.
— В усьому ця сичиха винна. Ви розумієте, про кого я кажу: про неї, про неї! — і Катерина Іванівна закивала йому на хазяйку. — Дивіться на неї: витріщила очі, почуває, що ми про неї говоримо, та не може зрозуміти, і очі вилупила. Тьху, сова! Ха-ха-ха! Кахи-кахи-кахи! І що це вона хоче показати своїм чепчиком! Кахи-кахи-кахи! Помітили ви, їй все хочеться, щоб усі вважали, що вона покровительствує і мені честь робить своєю присутністю. Я просила її, як благородну, покликати людей порядних і справді знайомих небіжчикові, а дивіться, кого вона понаводила: опудала якісь! Нечупари! Подивіться он на того прищавого: це ж сопля якась на двох ногах! А ці ляшки... ха-ха-ха! Кахи-кахи-кахи! Ніхто ж їх ніколи тут не бачив, і я ніколи не бачила; ну чого вони прийшли, я вас питаю? Сидять статечно рядком. Слухайте, пане! — закричала вона раптом одному з них, — ви млинці брали? Беріть ще! Пива випийте, пива! А горілки не хочете? Дивіться: схопився, розкланюється, дивіться, дивіться, певно, зовсім голодні, сердешні! Нічого, хай поїдять. Не галасують принаймні, тільки... тільки ж, далебі, я боюсь за хазяйські срібні ложки!.. Амаліє
Іванівно! — звернулась вона зненацька до хазяйки майже вголос, — коли трапиться, що покрадуть ваші ложки, то я перед вами за них не відповідаю, наперед попереджаю! Ха-ха-ха! — зайшлася вона, звертаючись знову до Раскольникова, знову киваючи йому на хазяйку і радіючи своїй вихватці. — Не зрозуміла, знов не зрозуміла! Сидить, роззявивши рота, дивиться: сова, справжня сова, сичиха в нових стрічках, ха-ха-ха!
Тут сміх знову перейшов у нестерпний кашель, що тривав дуже довго.