А тоді вже голосно додав: – Іди спати, Тоні! Ти перевтомилася.
– Чула, Томе, так нам казала Іда Юнгман, коли ми, бувало, ввечері дуже розгуляємось. Але запевняю тебе, що я ніколи ще не була така свідома своїх слів, як тепер, прийшовши до тебе мало не серед ночі з пропозицією Армгард, а властиво, з пропозицією Ральфа фон Майбома…
– Ну, то цю пропозицію я вважаю за доказ твоєї наївності та великої скрути пана Майбома.
– Скрути? Наївності? Я тебе не розумію, Томасе. Про що ти кажеш? Тобі трапляється нагода зробити добре діло і водночас залагодити найкращу в житті торговельну операцію…
– Ох, що ти за дурниці плетеш, Тоні! – вигукнув сенатор і нетерпляче відкинувся на спинку крісла. – Вибач, але від твоєї наївності сказитись можна! Невже ти не розумієш, що радиш мені вкрай негідну, брудну махінацію? Ти гадаєш, що я погоджусь ловити рибу в каламутній воді? Брутально визискувати когось? Скористаюся його бідою і пограбую серед білого дня? Змушу продати врожай запівдарма, щоб потім лихварювати на ньому?
– Ага, он ти як дивишся на цю справу, – вражено й задумливо мовила пані Перманедер. Тоді жваво додала: – Але ж не обов'язково, зовсім не обов'язково так її сприймати, Томе! Змусиш його? Таж він сам приходить до тебе! Йому треба грошей, і він хоче домовитись по-товариському, тихенько, нічого не виносячи на люди. Тому він і згадав про нас, тому я й дістала запрошення.
– Одне слово, в нього хибне уявлення про мене й про нашу фірму. У нас є свої традиції. За всі сто років існування фірми ми ніколи не бралися до таких справ, і я не маю наміру перший їх починати.
– Звичайно, ти маєш свої традиції, Томе, гідні найбільшої пошани! Звичайно, батько на таке не пішов би, ніхто цього не каже… Але хоч яка я дурна, а знаю, що ти зовсім інша людина і що, відколи ти перебрав на себе торгівлю, у фірмі повіяло іншим духом. І ти зробив чимало такого, на що батько ніколи не зважився б. Бо ж ти молодий і заповзятливий. Та я все боюся, що останнім часом через якихось там кілька невдач ти занепав духом… І якщо ти тепер працюєш не так успішно, як раніше, то лише тому, що з надмірної обережності й сумлінності пропускаєш нагоду добре заробити…
– Ох, прошу тебе, люба, не дратуй мене, – гостро мовив сенатор і засовався в кріслі. – Поговорімо краще про щось інше!
– Так, ти роздратований, Томасе, я добре бачу. Ти з самого початку був роздратований, саме тому я не відступалася від свого, хотіла довести тобі, що ти дарма сердишся. Бо я бачу тільки одну причину твого роздратування: тобі й самому не дуже хочеться відкидати мою пропозицію. Хоч яка я дурна, а знаю із свого та й чужого досвіду, що в житті нас дратує й сердить те, чому ми не здатні твердо опертися і чому нам дуже кортить піддатися.
– Мудре спостереження, – мовив сенатор, перекусив кінчик цигарки й замовк.
– Мудре? Та де там. Найпростіша життєва наука. Але хай буде по-твоєму, Томе. Я не силуватиму тебе. Хіба я можу переконати тебе в такій справі? Ні, що я там знаю… Я ж тільки дурна нанка… Шкода… Ну, та вже однаково. Мене це дуже зацікавило. З одного боку, я вболівала за Майбомів, а з другого – раділа за тебе. Я міркувала так: Толі від якогось часу трохи пригнічений. Раніше він жалівся, а тепер уже мовчить. Він кілька разів зазнав збитків, часи настали тяжкі. І все це саме тепер, коли моє становище з божою допомогою покращало і я почуваюся щасливою. І тоді я подумала собі: це ж якраз для нього нагода добре заробити. Він може за одним заходом і покрити свої збитки, і показати людям, що від фірми "Йоганн Будденброк" щастя ще не зовсім відвернулося. І якби ти погодився, я б дуже пишалася, що була в цій справі за посередницю, бо ти ж знаєш, як я завжди мріяла прислужитися чимось славі нашого імені… Ну, годі… Ні, то й ні. Мене тільки злить думка, що Майбомові однаково доведеться продавати врожай на пні, Томе, і як він приїде в місто, то, звичайно, знайде покупця… знайде. І ним виявиться Герман Гагенштрем, той негідник…
– О так, навряд чи він пропустив би таку нагоду, – гірко признався сенатор.
Пані Перманедер тричі підряд вигукнула:
– А бачиш, а бачиш, а бачиш!
Рантом Томас Будденброк похитав головою і сердито засміявся.
– Все де дурне… Ми так поважно і з таким запалом – принаймні ти – розмовляємо про щось зовсім непевне й нереальне! Не пригадую навіть, щоб я запитав тебе, про що ж, власне, йдеться, що пан фон Майбом продає… Я ж зовсім не знаю Пепенраде…
– О звичайно, тобі довелося б туди поїхати! – жваво сказала Тоні. – Звідси до Ростока палицею докинути, а там теж два кроки! Що він продає? Пепенраде – великий маєток. Я певна, що він дає більше як тисячу мішків пшениці… Але докладно не знаю. Як там у них із житом, вівсом, ячменем – мішків по п'ятсот? Чи, може, більше або менше? Не знаю. Бачила тільки, що врожай чудовий. Але якихось цифр не можу тобі назвати, нічого в цьому не тямлю. Звичайно, тобі довелося б самому поїхати…
Запала тиша.
– Ну годі, більше про це ні слова, – коротко й рішуче заявив сенатор, взяв пенсне, засунув його в кишеню жилетки, застебнув сурдут, підвівся й почав ходити по кімнаті впевненим, швидким, сягнистим кроком, що не допускав навіть думки про якесь вагання.
Потім спинився біля сестри, ледь нахиливсь до неї і, постукуючи зігнутим вказівним пальцем по столу, сказав?
– Ось я розповім тобі одну історію, люба Тоні, щоб ти побачила, як я ставлюся до таких речей. Я знаю твоє faible[67] до аристократії взагалі, а до мекленбурзької зокрема, тому не гнівайся, коли почуєш, як я провчив одного такого добродія… Тобі відомо, що чимало їх не вельми поважають купців, хоч ми їм так само потрібні, як і вони нам. У ділових стосунках вони виявляють свою перевагу – до певної міри, може, й виправдану – виробника над посередником, одне слово, дивляться на купця майже так, як на того єврея, що скуповує по хатах старий одяг і ти наперед знаєш, що він тебе ошукує. Я можу похвалитися, що ніколи не справляв на тих добродіїв враження здирника, морально нижчого за них. А крім того, серед аристократів траплялися куди запекліші гендлярі, ніж я. Але одного довелося трохи укоськати, щоб надалі так не брикався… Це був господар Грос-Погендорфа, з яким я потім не раз мав ділові стосунки. Ти про нього напевне чула: такий собі граф Штреліц, людина крайніх феодальних поглядів, з прямокутним моноклем в оці, – я завжди дивувався, як він не поріжеться, – в лакованих чоботях з відкотами і нагайкою з золотим руків'ям. Він мав звичку дивитися на мене з недосяжної висоти, ледь розтуливши рота й примруживши очі… Перша моя зустріч з ним була дуже промовиста. Попередивши листом про свій приїзд, я прибув до нього. Служник доповів про мене, і я зайшов до кабінету. Граф сидів за столом. На мій уклін він ледь підвівся в кріслі, дописав листа, повернувся в мій бік і, дивлячись повз мене, почав розмову про зерно на продаж. Я стою, спершись на столик біля канапи, схрестивши руки й ноги, і тихо сміюся собі з графа. Так ми розмовляємо хвилин з п'ять. Ще за п'ять хвилин я сідаю на столик і вимахую ногою. А за чверть години граф, милостиво повівши рукою, ніби між іншим каже: "До речі, може, ви сядете?" – "Себто як? – питаюся. – Немає потреби. Я вже давно сиджу".
– Отак і сказав? Просто так і сказав? – захоплено вигукнула пані Перманедер… Вона" миттю забула про свою попередню розмову з братом і вся була під враженням почутого анекдота. – "Я вже давно сиджу!" Чудово!..
– Ну так, і будь певна, що відтоді граф геть змінив своє ставлення до мене: подавав руку, коли я приходив, підсовував мені стільця… Кінець кінцем ми, можна сказати, заприятелювали… Навіщо я тобі це розповів? Та щоб запитати: чи мав би я сумління, право, внутрішню впевненість провчити в такий от спосіб, пана фон Майбома, якби він, домовляючись зі мною про ціну на своє зерно, забув запропонувати мені стільця?..
Пані Перманедер мовчала.
– Ну гаразд, – нарешті мовила вона й підвелася. – Ти маєш слушність, Томе, і я вже сказала, що не хочу тебе силувати. Ти сам знаєш, до чого братися, а від чого відмовлятися, і на цьому станемо. Повір тільки мені, що я прийшла до тебе з добрим наміром… Ну, годі! На добраніч, Томе!.. Або ні, стривай. Я ще забіжу поцілувати твого Ганно й привітатися з нашою милою Ідою… А повертаючись, ще раз зазирну до тебе…
І пані Перманедер вийшла з кімнати.
Розділ третій
Вона піднялася на третій поверх і повз "балкон", широкою галереєю з білим, позолоченим поруччям, зайшла до передпокою, звідки одні двері, відчинені, вели в коридор, а другі, ліворуч, – до сенаторової прибиральні. Пані Антонія обережно натиснула клямку дверей у кінці коридора і вступила до великої кімнати з рясними квітчастими завісами на вікнах.
Стіни кімнати видавалися занадто голими. Крім дуже великої гравюри в чорній рамі над Ідиним ліжком, що зображала Джакомо Мейєрбера в оточенні персонажів з його опер, та кількох англійських кольорових літографій з білявими дітьми в червоних сукенках, пришпилених до ясних шпалер, на них не було нічого. Їда Юнгман сиділа посеред кімнати перед великим розсувним столом і церувала панчішки Ганно. Відданій пруссачці перейшло вже за п'ятдесят, і хоч вона рано почала сивіти, коси в неї і досі не побіліли, тільки стали якісь попелясті, рівна постать лишилась кремезною і дужою, а карі очі були такі самі ясні й жваві, як і двадцять років тому.
– Добрий вечір, Ідо, голубонько, – привіталася пані Перманедер тихо, але радісно, бо братова розповідь вернула їй чудовий настрій. – Як тобі живеться, старе луб'я?
– Е, Тоні, невже таки луб'я, серденько? Так пізно завітала до нас?
– Еге ж, я була в брата… у невідкладній справі. Шкода тільки, що нічого не вийшло… А він спить? – запитала Тоні, кивнувши головою на ліжечко з зеленою завіскою під стіною ліворуч, присунене узголів'ям до високих дверей, що вели до спальні сенатора Будденброка та його дружини.
– Тс-с-с, – прошепотіла Іда, – не збуди його.
Папі Перманедер навшпиньки підійшла до ліжечка, обережно відсунула завіску і, нахилившись, задивилася на личко свого небожа.
Малий Йоганн Будденброк лежав на спині, але голову в темно-русявих кучерях повернув набік, обличчям до кімнати, і тихо сопів у подушку. Одна його ручка лежала на грудях, а друга була простягнена на ватяній ковдрі; зігнуті пальчики ледь видніли з довгих широких рукавів нічної сорочки і час Від часу легенько сіпалися.