Коли він опустив руки, поруч пролунав тихий і хрипкий, наче здушений голос:
— Ішмаеле, чоловіче, ти нічого не чуєш?
— Тихше!.. — відповів скватер і поклав могутню руку на плече Естер, анітрохи не здивований несподіваною появою дружини. — Тихше, жінко! Помовч, коли боїшся бога!
Запала глибока тиша. Хоч вітер і метався, як і досі, але в його шумі вже не було чути жахливих криків. Вітер гудів велично і врочисто, але то були велич і врочистість самої природи.
— Ходімо, — сказала Естер, — все стихло.
— Жінко, що привело тебе сюди? — запитав її чоловік — кров його заспокоїлась, і думки майже прийшли до ладу.
— Ішмаеле, він убив нашого первістка; але не годиться, щоб син моєї матері лежав на землі, як собака.
— Йди за мною! — сказав скватер, знову стис рушницю і попрямував до бескиду. Путь до нього була ще довга, а що ближче вони підходили до місця страти, то дедалі стишували ходу, пойняті жахом. Минуло чимало часу, перш ніж вони підійшли так близько, що могли розрізнити обриси предметів.
— Де ти залишив тіло? — пошепки запитала Естер. — Ось я принесла кайло й заступ, щоб мій брат міг спати в землі!
Місяць визирнув з-за купи хмар, і тепер жінка могла простежити, куди Ішмаел показував пальцем. Він показував на людську постать, що гойдалась на вітрі під облупленою, білуватою гілкою верби. Естер опустила голову і натягла хустку на очі, щоб не бачити. Ішмаел, підійшовши ближче, довго дивився на свою роботу з острахом, але без каяття. Сторінки з біблії розсипалися по землі, і навіть шматок прискалка відпав, коли злочинець тіпався у передсмертних корчах. Але тепер тут панувала тиша смерті. Часом похмуре, спотворене гримасою обличчя мерця поверталося до світла місяця; коли ж вітер ущухав, страшна мотузка чорною лінією перетинала яскравий диск. Скватер підвів рушницю, надзвичайно дбайливо прицілився і вистрілив. Куля перебила мотузку й тіло гупнуло об землю важкою, безформною масою.
Досі Естер не поворухнулась і не вимовила ані слова. Але тепер вона заходилася допомагати Ішмаелові. Незабаром вирили могилу й тут-таки стали опускати в неї її жалюгідного мешканця. Естер, підтримуючи неживу голову, розпачливо подивилася чоловікові в обличчя й сказала:
— Ішмаеле, чоловіче, це жахливо! Він син мого батька, а я не можу поцілувати його мертвого!
Скватер поклав свою широку руку на груди мерцю й сказав:
— Ебіраме Уайт, ми всі потребуємо милосердя; і я щиро прощаю тебе! Хай господь змилується над тобою, грішником!
Жінка похилила обличчя й довгим, гарячим цілунком припала до блідого чола свого брата. Почувся стукіт грудок, що падали в яму, глухий шум, коли ногами втрамбовували землю. Естер усе ще стояла навколішки, а Ішмаел, скинувши шапку, чекав, поки його дружина прочитає молитву. І все було закінчено.
Наступного ранку фургони й худоба скватера вирушили до поселень. Коли вони підійшли ближче до обжитих мість, їхня валка загубилася серед тисяч інших. Із численних нащадків цього незвичайного подружжя дехто відмовився від свого незаконного, напівдикого життя, а про батька й матір родини відтоді ніхто нічого не чув.
РОЗДІЛ XXXIII
— Скакатиму з тобою поруч я,
Покіль нестиме нас оця земля.
Шекспір
На шляху до свого селища пауні не зазнав ніяких пригод. Після його цілковитої і вирішальної перемоги сіу не залишили жодного розвідника на тих мисливських угіддях, через які лежала його путь, отож подорож Мідлтона та його друзів була така мирна, ніби вони їхали десь у центральних штатах. Переходи чергувалися з привалами, бо чоловіки зважали на тендітність своїх супутниць. Здавалося, після своєї звитяги переможці-пауні втратили всі риси жорстокості й ладні були виконати будь-яке бажання людей із жадібного племені, яке що далі, то брутальніше нехтувало їхні права, перетворюючи гордих і незалежних західних індіанців на жалюгідних вигнанців та безпритульних блукачів.
За браком місця й часу ми не вдаватимемося до докладного опису тріумфального в'їзду вождя в своє селище. Радість племені була настільки велика, наскільки глибоке було недавнє горе. Матері вихвалялися доблесною смертю синів; дружини вшановували своїх чоловіків, показуючи на їхні рани; а дівчата нагороджували юних сміливців піснями перемоги. Скальпи загиблих ворогів виставлено напоказ, як у цивілізованіших країнах — захоплені в бою прапори. Старі воїни розповідали про подвиги своїх предків, визнаючи, що слава нової перемоги затьмарила всі колишні звитяги. А самого Тверде Серце, який з дитячих літ відзначався подвигами, раз у раз одностайно проголошували найгіднішим і найхоробрішим сміливцем, котрого Ваконда коли-небудь дарував своїм найулюбленішим дітям, Вовкам-пауні.
Мідлтон, хоч його віднайдений скарб був у відносній безпеці, все ж зрадів, коли, в'їжджаючи до селища, забачив у натовпі своїх відданих і відважних гармашів, які зустріли його гучним військовим привітанням. Присутність озброєного загону, хоч і такого невеличкого, дозволила йому позбутися останніх побоювань. Тепер він був незалежний у своїх діях, мав більшу гідність і вагу в очах своїх нових друзів і до того ж міг спокійно думати про труднощі майбутнього переходу по дикій пустелі, що пролягла між селищем пауні та найближчим фортом його співвітчизників. Для Інес та Еллен виділили осібну хатину, і навіть Пол, побачивши, що біля входу до неї походжає озброєний вартовий в американській формі, був задоволений, — тепер-бо він міг спокійно потинятися серед індіанських жител, безцеремонно в них зазираючи, роздивляючись нехитре начиння, інколи жартома, а інколи всерйоз висловлюючи свою думку і, враженим господиням на диво, намагаючись розтлумачити на мигах. що те чи це в хатньому господарстві білих куди краще.
Індіанці не були такі цікаві та надокучливі. Делікатність і стриманість Твердого Серця передались і його народові. Коли для гостей було зроблено все, що тільки могли запропонувати індіанці, звичні до простих манер та скромних потреб, ніхто вже не насмілювався навіть і близько підходити до тих хатин, де розташувалися чужинці. Їм надали можливість відпочивати так, як вони звикли та бажали. Але співи й веселощі тривали допізна, й не раз тишу ночі порушував голос котрогось із воїнів, що з верху свого житла розповідав про подвиги свого племені та його славні перемоги.
Попри таку неспокійну ніч, усі висипали з хатин, тільки-но зійшло сонце. Радість, що недавно освітлювала кожне обличчя, поступилася почуттям, які більше пасували до такої хвилини. Всім було зрозуміло, що блідолиці, які подружили з їхнім вождем, збираються назавжди покинути плем'я. Мідлтонові солдати, поки чекали повернення свого командира, найняли в якогось невдахи-торговця човен. Він стояв, причалений до берега і готовий прийняти вантаж; отож можна було вирушати в далеку путь.
Мідлтон очікував цієї хвилини з деякою тривогою. Його ревниве око завважило той захват, з яким Тверде Серце дивився на Інес, так само, як і раніше воно розпізнало ниці бажання Маторі. Капітан знав, як добре індіанці можуть приховувати свої задуми; отож він відчував, що з його боку було б непростимою легковажністю не підготуватися до найгіршого. Тим-то він і віддав таємні розпорядження своїм солдатам, удаючи, нібито лаштується до військового параду на честь від'їзду.
Однак молодий офіцер відчув докори сумління, забачивши, що все плем'я, без зброї і з сумними обличчями, вийшло проводжати їх аж на берег річки. Пауні скупчилися навколо чужинців та свого вождя і мирно, зацікавлено чекали, що буде далі. Коли стало зрозуміло, що Тверде Серце наміряється говорити, всі принишкли, наготувавшись слухати промову; трапер, як звичайно, був за тлумача. І от юний вождь звернувся до свого народу у властивій індіанцям образній манері. Спочатку він згадав про давню та славну історію свого племені. Він говорив про успіхи на полюванні та на стежці війни, про те, що пауні з давніх-давен знали, як обстоювати свої права й карати ворогів. Сказавши досить, аби виявити свою шану до величі Вовків та потішити гордість слухачів, він раптом заговорив про народ, до якого належали його гості. Нагадавши, що цей народ дуже численний, вождь порівняв його до зграй перелітних птахів у пору квітування чи в пору листопаду. З делікатністю, характерною для воїна-індіанця, Тверде Серце не сказав прямо про зажерливість багатьох блідолицих у торговельних угодах з червоношкірими.
Більше того, усвідомлюючи, що недовір'я до білих міцно вкорінилося в душах його одноплеменців, він спробував пом'якшити їхній справедливий гнів, удавшись до ухильних виправдань та пробачень. Він нагадав, що й Вовкам-пауні не раз доводилося виганяти в своїх селищ котрогось негідного одноплеменця. Ваконда іноді відвертає своє обличчя від червоношкірого. Безперечно, і Великий Дух блідолицих часто дивиться похмуро на своїх дітей. А хто підпав під владу Вершителя Зла, той не може бути ні сміливим, ні доброчесним, байдуже про колір шкіри. Він сказав, щоб його молоді воїни подивились на руки Великих Ножів. Вони не порожні, як у голодних жебраків. Але вони й не повні всякого добра, як ото в шахраїв-торговців. Це руки таких самих воїнів, як і вони. В своїх руках блідолиці тримають зброю, з якою добре вправляються, — вони гідні бути братами пауні!
Потім він заговорив про вождя чужинців. Це син їхнього великого білого батька. Він прийшов у прерії не для того, щоб зігнати буйволів з їхніх пасовиськ чи забрати дичину в індіанців. Лихі люди вкрали в нього одну з його дружин — найслухнянішу, найлагіднішу та найгарнішу. Хай всі розплющать очі й побачать, що він не бреше. Тепер, коли білий вождь знайшов свою дружину, він збирається мирно повернутися до свого народу. Він розповість своїм одноплеменцям, що пауні справедливі, й два народи поєднаються одним вампумом. Тож хай всі пауні побажають чужинцям щасливо повернутися до своїх міст. Воїни Вовків знають, як зустрічати ворога, але вони також знають, як розчищати від колючок стежину для своїх друзів.
Мідлтонові закалатало серце, коли молодий вождь згадав був про вроду Інес. Він обвів швидким і нетерплячим поглядом коротку шеренгу своїх гармашів, але від цієї хвилини вождь, здавалося, зовсім забув про чарівну жінку, ніби ніколи й не бачив її.