Що вона розуміє, прости господи, ця неприторенна дурепа? А до того ще її успіх на нью-йорк-ській сцені, блеф з премією, яку вона нібито одержала в Парижі на конкурсі красунь, так запаморочили дівчині голову, що й слова не можна їй сказати, бо ще, гляди, облає. Брат Ізак сказав йому: "Не чіпай її, Нісон, не зв'язуйся з цією телицею. Вона вже майже корова, ще бодае тебе рогом!.."
Правду каже брат Ізак: чиста тобі корова. Якби в неї була хоч одна клепка в голові, то не займалася б такими дурницями, як фотографування з Рафалеском у десятках поз. Вона б краще подбала, щоб раз, два, три — і до шлюбу... Доки це може тривати? Містер Кламер каже те саме: "Печи бублики, поки дрова горять". Або, як кажуть англійці: "Якщо хочете зробити справу..." Але хто вам винен, коли ви всі дурні?..
Так каже містер Кламер. Усі втручаються в оце сватання. Кожен, хто має бога в серці, сує носа. Ось, наприклад, ломжинська канториха. Вона щоразу приходить у новому вбранні, що їй купив чоловік у Нью-Йорку, й допитується: "Коли вже прийде месія?.." На що натякає ця руда корова з рудою перукою?.. І чого вона собі сушить мозок за його сестру більш, ніж будь-хто інший? Ця канториха почала кирпу гнути, відколи її чоловік, "ломжин-ський соловей", вбився в пір'я! Та й сам кантор теж уже не той, що колись. Колись, називаючись просто "ломжин-ським кантором", він сидів у лондонському Уайтчепелі й мріяв про паляницю, підлабузнювався до кожного. Тепер, відколи він в Америці і вже зветься "ломжинським солов'єм", його не впізнати. Завжди йому ніколи: стоїть з яр-мулкою на голові і з паличкою в руці і провадить репетицію, командує своїми дітлахами: "Сі-бемоль, фа-мінор, це-дур". Ціле тобі цабе!.. Нічого дивного не буде, коли він не схоче навіть розмовляти з Нісоном Швальбом, ха-ха, щоб я так мав чуже добро!..
Поринувши в такі похмурі думки, наш геніальний комбінатор перші часи перебування в Нью-Йорку не знав спокою, гарикався з братом, сестрою і з компаньйонами. Але все це зовсім не обходило нашого юного героя. Рафалеско носився в страхітливо великому Нью-Йорку з своїми думками та мріями, блукав, наче в дрімучому лісі, був як у тумані... Що йому до комуни з її копійчаними інтересами, чварами, плітками, сварками, поговорами? Що йому до першого дебюту на американській землі, який, немає жодного сумніву, напевне, закінчиться тріумфом, як і скрізь, як щоразу досі? Перед ким йому тут старатися, коли на цьому дебюті не буде "тієї", кого він жде і так виглядає?.. А що "та" не прийде — це він знає напевне. То марна річ. З усіх його золотих мрій досі жодна не здійснилася. Усі його сподіванки на Америку розсипались на порох... Мадам Черняк даремно морочила йому голову. Виявилося, що відколи Роза Співак в Америці, мадам Черняк вїв пощас* тило навіть побачити її в вічі. Щоправда, мадам Черняк виправдовувалась тим, що винен її новий "джаб", яким вона займається в цьому метушливому Нью-Йорку. Якби вона, казала мадам Черняк, могла вирватися з цього сум'яття й піти хоч би на один день і ніч до її подруги Рози
Співак, усе було б "ол райт". Наступного тижня, сказала вона, в неї вихідний день. Тоді вона поїде в Аптаун, і тоді вже справді буде "ол райт"...
Отак вона приходила до нього щоразу з новою вигадкою, щодня брехала йому, обіцяла дістати для нього квиток до опери, де Роза Співак співає, або на концерт, де Роза Співак виступає разом із знаменитим Грищею Стельмахом. Але з цього нічого не виходило: не можна купити квитка ні за які гроші, хоч би навіть за мільйон доларів!..
Мадам Черняк так уже йому набридла, що він дивитися на неї не може. Рафалеско сам подався на Аптаун, хотів купити квитка в тому холі, де співає Роза. А тут виявилось, що вчора вона виступала, а сьогодні її вже немає в Нью-Йорку. Вона поїхала на гастролі по країні. Коли вона повернеться — невідомо. "Ти був ганчірка і ганчіркою залишився!" —казав сам собі Рафалеско і поїдом їв себе. Навколо нього метушилась комуна, торочачи про його перший виступ Репортери з різних газет приходили й просили інтерв'ю. Всякі агенти всміхались до нього та робили блискучі пропозиції. А тут ще приходить Генрієтта й морочить голову своїми туалетами та портретами. Він на знає, на якому він світі. Він ходить як у тумані.
Розділ 46
МЕФІСТОФЕЛЬ У СПІДНИЦІ
"Знай, Розко, що я, Лейбка, син Вені Рафаловича з Го-ленешті,— ти ж пам'ятаєш мене? — тепер тут, у Нью-Йорку, Даунтауні, актор єврейського "Нікель-театру", а моє ім'я тепер — Лео Рафалеско".
Це, власне кажучи, мало бути змістом листа, якого наш юний герой намислив написати міс Розі Співак. Коротко й чітко. Про що б іще написати?
Так думав Рафалеско, сідаючи за письмовий стіл. Та тільки-но почав писати, як де й взялася в нього злива слів. То був чи не перший серйозний лист у його житті. Цілий світ думок заполонив душу. Слова лилися в нього, як з джерела. Всю свою життєву біографію він виклав перед нею, починаючи з того моменту, як вони розлучилися тієї чарівницької ночі, коли була пожежа на Синагогальній вулиці в Голенешті, аж по сьогодні. Геть усе описав він їй. Усе, що пережив і перестраждав на своєму артистичному шляху, всі свої мрії й сподіванки, думки й почуття, радощі й жалі...
Ні, то не був любовний лист. Слово "любов" жодного разу не зірвалося з кінчика його пера. Надто банальним, надто буденним виглядало б це слово "любов". Надто священні були ті нитки, що зв'язували її з ним, їх минуле з сучасним. А коли проривалися в нього теплі слова, вони були приховані, завуальовані, туманні.
Згадуючи той літній зоряний вечір у Голенешті, коли з неба сипалися зірки, він просив її пригадати, що саме вона питала його про падаючі зірки. Нехай пригадає, як він відповів їй, що "зірки не падають, зірки мандрують"... Нехай пригадає за одним разом, що було далі: як вона одного разу пішла до циганки,— в маленькому містечку в Галичині чи в Буковині,— щоб циганка поворожила їй на картах. Що їй наворожила тоді та циганка? Чи ще нагадала тоді про мандрівні зірки, які линуть назустріч одна одній і не можуть зустрітися?..
Рафалеско писав листа приповідно, заповнюючи його алегоріями, натяками й крапками. Безліччю крапок!.. Наприкінці листа він просив її не дивуватися з того, чому він розмовляє з нею листовно, а не прийшов сам. Він цього не зробив з двох причин: по-перше, він чув, що до неї не можна доступитися. Треба спершу з'явитися до якогось містера Бормана та сказати йому, хто ти і який у тебе "бізнес!" (Слово "бізнес" він узяв у лапки й тричі підкреслив та ще поставив великий знак оклику). А по-друге, він натякнув їй делікатно й знову з крапками, що боїться, може, буде на перешкоді одному з "тих людей", які упадають коло неї та виступають разом з нею на сцені з таким успіхом...
Наш юний дипломат зумисне написав слово "люди" в множині, хоч навіть маленька дитина в Нью-Йорку знала, що з Розою Співак виступає тільки Гриша Стельмах.
Ах, "Гриша Стельмах" — це ім'я муляє очі нашому юному героєві вже давно і не дає йому, бідоласі, спати. "Хто він? Який він собою?.." Хоч як його вабило до Розки, Рафалеско волів би спершу зустрітися з отим Гришею Стельмахом чи принаймні побачити його здалеку, який він на вроду. Щоразу, тільки-но почує це ім'я, Рафалескові здається, ніби хтось штрикнув йому в серце голкою. До того ще мадам Черняк мимохіть ранила душу, сказавши, що знає напевно, буцімто Гриша Стельмах і Роза Співак заручені й ближчим часом одружаться...
Як це сталося, що Брайночка Козак взяла на себе роль Мефістофеля? Ось як це сталося: весь її намір був помсти-тися. Помститися її смертельному ворогові Гольцману. Її мета була — відібрати в нього примадонну Швальб і переманити сюди хлопця. А коли це все їй пощастило, чого ще треба? Скажіть, будь ласка, хіба вона зобов'язана турбуватися щастям усього людства? Де сказано, що вона повинна розпинатися за Рафалеска? За Рафалеска чи за Роз-ку Співак? Нехай б'ються головою об стіну! Чи багато є людей на світі, які турбуються про мадам Черняк? Якби, приміром, вона, боронь боже, втратила свій "джаб" — хіба хто оглянувся б на неї у цьому киплячому казані, що зваться Нью-Йорком? Про чоловіків годі й казати. Давно вже пора, щоб їх холера забрала, щоб нищило їх поодинці, щоб і сліду їх не лишилося! Але візьміть навіть таку дівчину, як оця Роза Співак, з якою вони були, наче дві сестри, разом блукали, разом борсалися в тенетах Щупака, разом їли, мало не в одному ліжку спали. А тепер, коли вона прийшла з візитом до цієї Співак у Нью-Йорку, її навіть не впустили! Написала вона Розі кілька слів: "Розочко, дущенько, мадам Черняк хоче з тобою побачитись". А їй не відповідають! Написала ще раз, а їй знову не відповідають! Чи ось приїхав Рафалеско до Нью-Йорка, мадам Черняк поїхала його зустріти, кинулась його цілувати, привела до себе, як рідного, нагодувала, душу віддала йому, а він ще незадоволений. З яких причин? Він хотів би, щоб вона привела йому Розу Співак з Гришею Стельмахом, обох на одному помелі... "Оті м,ені чоловіки, чуєте, згоріли б вони всі на одному багатті. їм, як припече, то давай негайно. Хоч би там що! Почекай трошечки, мій любий Рафалеско, хай я раніше трохи набалакаюсь, розпитаю, що поробляє Гоцмах, бий його сила божа! А його бридка сестричка, бодай їй пуття не було? А стара шкапа, мати його? Чи ще жива стара відьма?.."
Так розпитує Брайночка Козак її юного друга Рафалеска і не розуміє: чого це хлоцець так набурмосився? Чого хмуриться? Чого грає перед нею трагедію й чого він дух ронить за тою Розою Співак?.. А як тільки згадає Брайночка Козак Розу Співак, в її серці спалахує вогонь.
Вона не може простити Розі заподіяну кривду: це ж нечу-вана річ! Щоб її, мадам Черняк, не прийняли! Не впустили навіть до господи, не відповіли на її листи — і хто, канторова дівчина, в якої зовсім недавно була тільки одна пара зацерованих панчіх! Гаразд, їй пощастило, вона звеличилась, то що з того? Можна бути знаменитою, багатою і все що завгодно, але ж інша людина — теж не собака. Коли злітаєш високо, то низько падаєш. Таке вже не раз траплялося. Ось Генрієтта Швальб теж примадонна, теж знаменита, про неї теж доволі сурмлять у газетах, і, коли вона виступає на сцені, робиться щось страшне,— проте любо глянути, яка вона проста, чемна й привітна з мадам Черняк, наче рідна сестра.