До того ж я не думав, що від такої простої штуки, як любов, чоловік може викидати отакі коники.
– Помиляєтесь, старий, – відповів доктор, махаючи рукою. – Любов є звичайна, природна річ, а може, навіть заповідана людям від бога. Але ваша дурна цивілізація, що грунтується на римських поглядах, давно вже померлих і похованих, на інтересах папства, на трубадурах, аскетизмі, кастовості та інших таких нісенітницях, з природного почуття зробила знаєте що?.. Зробила нервову хворобу!..
Ваша так звана любов рицарсько-церковно-романтична, насправді – огидна торгівля, що грунтується на обмані, який цілком справедливо карається каторгою під назвою шлюбу. Але горе тим, котрі на цей ярмарок приносять свої серця! Скільки ця любов поглинає часу, праці, здібностей, навіть і життів! Я це добре знаю, – казав він далі, важко дихаючи від гніву. – Правда, я єврей і залишусь ним до смерті, але виховався серед вас і навіть заручився з християнкою… Ну, і нам так старанно допомагали здійснити наші плани, так опікувалися нами в ім'я релігії й моралі, традицій і ще хтозна-чого, що вона померла, а я намагався отруїтись. Я, такий розумний, такий лисий!
Він знову спинився на тротуарі.
– Вірте мені, пане Ігнаце, – казав він захриплим голосом, – що навіть серед звірів не знайдеться таких підлих тварюк, як людина. В усій природі самець парується з тією самицею, яка йому до вподоби і якій він подобається. Через те серед тварин нема ідіотів. А в нас! Я єврей, мені не можна любити християнки. Він купець, значить, не мав права на графівну. А якщо ти не маєш грошей, то взагалі не маєш права ні на яку жінку. Підла ваша цивілізація! Я готовий загинути хоч зараз, але під її руїнами…
Ми йшли в напрямку застави. Раптом зірвався вологий вітер і дув нам просто в обличчя; на заході на небі з'явилися хмари й заступили зірки. Ліхтарів було все менше.
Коли-не-коли в Алеї гуркотів віз, обсипаючи нас невидимим пилом; запізнілі прохожі поспішали додому. "Буде дощ… Стах уже коло Гродиська…" – думав я.
Доктор насунув капелюха на лоб і мовчки йшов похмурий і сердитий. Мені було що далі, то сумніше, може, через те, що темрява все згущувалась. Я нікому цього не сказав би, але не раз мені самому спадає на думку, що Стах… справді вже не дбає про політику, бо остаточно заплутався в спідниці тієї панни. Я, здається, навіть натякнув йому про це позавчора, але його відповідь не зменшила моїх підозрінь.
– Чи то можливо, – озвався я, – щоб Вокульський настільки забув про громадські справи, про політику, про Європу…
– Особливо про Португалію, – насмішкувато додав доктор.
Той цинізм обурив мене.
– От ви смієтесь, – сказав я, – але не можете заперечити, що Стах міг бути чимось вартиішим, аніж нещасним поклонником панни Ленцької. Колись він був громадським діячем, а не якимось там закоханцем.
– Ваша правда, – підтвердив доктор, – але що ж по тому? Паровоз – не млинок для кави, а потужна машина, та коли в ньому заіржавіють коліщата, він робиться непотрібним і навіть небезпечним. Мабуть, і в Вокульському є якесь коліща, що іржавіє і псується.
Вітер дув усе дужче, у мене були повні очі піску.
– І чому саме його спіткало таке нещастя? – сказав я (але байдужим тоном, аби Шуман не подумав, що я хочу його випитати).
– Причина полягає і в натурі Стаха, і в умовах, створених цивілізованим суспільством.
– Натура?.. Він ніколи не закохувався.
– Оте ж його й занапастило, – говорив далі Шуман. – Якщо тисяча центнерів снігу впадуть на землю окремими сніжинками, то тільки прикриють її, не пошкодивши жодної билинки; але тисяча центнерів снігу, збитого в одну брилу, руйнують житла й забивають людей. Якби Вокульський усе своє життя закохувався щотижня в іншу, то він був би як огірочок, він панував би над своїм розумом і міг би зробити багато доброго на світі. Але він, як скнара, нагромаджує почуттєві капітали, отож і бачимо наслідок такої ощадності. Любов тоді хороша, коли вона схожа на легенького метелика; але коли після довгої летаргії вона пробуджується, як тигр, – красно дякую!..
Одна річ, коли людина має просто добрий апетит, а зовсім інша річ, коли голод шматує людині нутрощі.
Хмари все густішали; ми повернули назад майже від самої застави. Я подумав, що Стах зараз під'їжджає до Руди Гузовської.
А доктор говорив та й говорив, все більше гарячкуючи та все лютіше вимахуючи палицею:
– Існує гігієна житла й одягу, гігієна їжі і праці, правил якої нижчі класи не виконують, і це причина високої смертності в середовищі цих класів, короткого життя і виродження. Але є й гігієна любові, якої інтелігентні класи не тільки не додержують, а просто зневажають, і це одна з причин їх занепаду. Гігієна кричить: "їж, коли маєш апетит!", а всупереч їй тисячі умовностей хапають тебе за поли і кричать: "Не можна!.. Будеш їсти, коли ми тобі дозволимо, коли ти виконаєш такі й такі вимоги моралі, традиції, моди…" Треба визнати, що з цього погляду найвідсталіші держави випередили найбільш прогресивні, – я маю на увазі їх інтелігентні класи.
І подивіться, пане Ігнаце, як узгоджено задурманюють людей дитяча кімната і салон, поема, роман і драма. Вам кажуть шукати ідеалів, самому бути ідеальним аскетом і не тільки виконувати, а навіть створювати нові штучні умови. І що в результаті виходить? Виходить, що мужчина, звичайно, менш видресируваний у цьому відношенні, стає здобиччю жінки, яку тільки в цьому напрямку і дресирують. Таким чином цивілізацією насправді керують жінки!
– А що в цьому поганого?
– Та хай йому чорт! – загорлав доктор. – Хіба ви не помітили, пане Ігнаце, що коли мужчину з погляду духовного розвитку можна порівняти з мухою, то жінка ще гірша за муху, бо не має ні лапок, ні крилець. Виховання, традиція, а може, навіть спадковість, що нібито повинні зробити жінку вищою істотою, роблять з неї істоту потворну. 1 оцей гулящий дивогляд із викривленими ступнями, з перетоншеним, як у оси, станом, з пташиним мозком покликаний виховувати майбутні покоління людства…
Що ж він їм може прищепити? Може, вони вчать дітей заробляти на хліб? Ні, вони вчать їх гарно тримати ножа й виделку. Може, вони вчать їх пізнавати людей, серед яких їм колись доведеться жити? Ні, їх учать подобатись, відповідним чином кривляючись та кланяючись. Може, їх учать розуміти явища реального життя, від яких залежить наше щастя або нещастя? Ні, їх учать заплющувати очі на факти і мріяти про ідеали. Наша м'якотілість, наша непрактичність, лінощі, плазування перед вищими за нас і страшні пута глупоти, які з давніх-давен тяжать над людством, це результат створеної жінками педагогіки.
А наші жінки є плодом феодально-клерикально-поетичної теорії любові, яка нехтує гігієною і здоровим глуздом…
Мені аж у голові гуло від висновків доктора, а він тим часом аж пританцьовував від збудження, як шалений. На щастя, блиснула блискавка, впали перші краплі дощу; розпалений промовець раптом охолов і, скочивши на випадкового в цей час і в цьому місці візника, наказав везти себе додому.
Стах був уже, напевне, коло Рогова. Чи він догадувався, що ми тільки про нього й говорили? І що він, бідолашний, відчував, коли одна буря бушувала над його головою, а друга, може, ще гірша, в серці?
Оце так злива! Оце так громова канонада!.. Ір скрутився в клубок і крізь сон тихо гарчить при кожному ударі, а я лягаю спати і вкриваюся лише простирадлом. Гаряча ніч! Господи, спаси й помилуй тих, хто такої ночі втікає від свого нещастя в чужі краї!
Часом буває досить якоїсь дрібниці, щоб давні, як людські гріхи, речі показалися нам в зовсім інакшому світлі.
Я, наприклад, знаю Старе Місто змалку, і завжди мені здавалось, що воно тісне і брудне. Аж коли мені показали як визначну пам'ятку малюнок одного староміського будинку (і то в "Ілюстрованому тижневику", та ще й з описом!), я тоді зрозумів, що Старе Місто – гарне. З того часу я ходжу туди щотижня і не тільки відкриваю нові й нові особливості, а й дивуюсь, як я не помічав їх раніш.
Так само і з Вокульським. Я його знаю вже років з двадцять і весь час думав, що він природжений політик. Голову на колоду поклав би, що Стах нічим, крім політики, не займається. Аж дуель з бароном та овації на честь Россі викликали в мені підозріння, що він може закохатись. А тепер я вже не маю ніякого сумніву, особливо після розмови з Шуманом.
Але це дрібниця, бо й політик може бути закоханим.
Наприклад, Наполеон І закохувався дай боже скільки, а проте потрясав Європою. Наполеон III також мав немало коханок, а є чутка, що й син іде його стежкою і вже знайшов собі якусь англійку.
Отож коли потяг до жінок не компрометує Бонапартів, то чого б він міг принижувати гідність Вокульського?..
Саме коли я про це думав, стався незначний випадок, який нагадав мені давноминулі часи і показав Стаха в іншому світлі. Ні, не політик він, а щось зовсім інше, але що саме, не можу як слід збагнути.
Інколи мені здається, що він людина – скривджена суспільством. Але про це помовчімо… Суспільство нікого не кривдить. Якби люди перестали в це вірити, то в них з'явилися б хтозна-які претензії!.. Може, навіть піхто вже й не займався б політикою, а зводили б рахунки з своїми ближніми. Отож краще не торкатися цього питання. (Як багато я балакаю на старість, та все не про те, про що хотів сказати).
Значить, сиджу я одного вечора та п'ю собі чай (а Ір таки чогось нездужає), коли відчиняються двері і хтось заходить. Дивлюсь – якийсь гладкий чоловік, обличчя палите, ніс червоний, чуб сивий. Нюхнув – у кімнаті запахло чи то видом, чи пліснявою. "Цей добродій, – думаю собі, – або небіжчик, або винороб, бо ні від кого іншого таким духом не тхне".
– Що за чорт!.. – дивується гість. – Невже ти так загордів, що й людей не впізнаєш!
Я протер очі. Та це ж Махальський власного особою, колишній винороб Гопфера! Колись ми з ним були в Угорщині, потім тут, у Варшаві, але не бачились уже п'ятнадцять років, бо він живе в Галичині і працює там виноробом.
Звичайно, ми обнялися, як брати, і тричі поцілувались.
– Коли ти приїхав? – питаю його.
– Сьогодні вранці, – каже він.
– А де ж ти досі був?
– Зупинився в заїзді "Деканці", але так мені там стало нудно, що я зараз же пішов до Лесіша, в його винний погріб… Ото, братику, погріб!..