Ліра спробувала по шматочку кожної страви, але, подібно до Віла, швидко зрозуміла,що навіть маленького шматка вистачало, аби насититися.
Мері вдалося утриматися від запитань: було видно, що діти багато чого пережили, проте поки що не виявляють бажання про це розмовляти.
Тож вона відповіла на їхні питання щодо мулефа та стисло розповіла, як вона з'явилася в цьому світі, після чого залишила їх лежати в тіні дерева: вона бачила, що їхніповіки злипаються і вони куняють.
— Можете не боротися з собою, просто лягайте спати, — сказала жінка.
Полуденне повітря було теплим і нерухомим, а тінь дерева щось шепотіла голосами цвіркунів і навівала дрімоту. Менш ніж за п'ять хвилин після того, як діти зробили перший ковток молока, вони вже спали.
— Вони різностатеві? — здивовано перепитала Аталь. — Але як ти їх розрізняєш?
— Це дуже легко, — відповіла Мері. — Їхні тіла мають неоднакову форму, і вони неоднаково рухаються.
— Вони лише трохи менші за тебе, але сарфу в них суттєво менше. Коли він прийде до них?
— Цього я не знаю, — промовила Мері. — Гадаю, залишилося недовго. Мені невідомо, коли це з нами відбувається.
— У вас же немає коліс! — співчутливо зауважила Аталь.
Вони просапували город. Декілька днів тому Мері, щоб не нахилятися зайвий раз, зробила собі сапку. Ця ідея припала мулефа до вподоби, і наразі Аталь також тримала сапку в хоботі. Щоправда, через це їм доводилося робити паузи в розмові.
— Проте ти знала, що вони мають прийти, — сказала Аталь.
— Так.
— Це сказали тобі ті палички?
— Ні, —почервонівши від зніяковілості, відповіла жінка. Вона була науковцем, і їй було важко навіть зізнатися, що вона ворожила за Книгою Змін, що ж тоді казати проспосіб, за допомогою якого вона довідалася про прихід дітей! — Це прийшло до мене уві сні, — зізналася вона.
У мулефа не було окремого слова на позначення сновидінь, утім, їхні сни були дуже яскравими, і вони надзвичайно серйозно до них ставилися.
— Тобі не подобається те, що ти бачиш у сні, — промовила Аталь.
— Та ні, річ не в тому — просто досі я не вірила, що так можна дізнатися правду. Сьогодні вночі я дуже чітко побачила хлопця й дівчинку, і якийсь голос наказав мені приготуватися до їхнього приходу.
— Який голос? Як ти могла його почути, коли не бачила того, хто говорив?
Вочевидь, Аталі було важко уявити, як можна розмовляти, не рухаючи хоботом — адже ці рухи пояснювали та доповнювали їхні висловлювання. Тож подруга Мері підвела голову від грядки бобових рослин і здивовано подивилася на жінку.
— Ти знаєш, я таки бачила цього промовця, — відповіла Мері. — Це була жінка, або ж якась мудра істота жіночої статі, схожа на людей моєї раси. Вона була водночас дуже старою й молодою.
"Мудрими" мулефа називали своїх вождів. Жінка побачила, що її слова надзвичайно зацікавили Аталь.
— Як же вона могла бути старезною й молодою водночас? — спитала її подруга.
— Принаймні, в мене склалося саме таке враження, — Повідомила Мері.
Аталь змахнула хоботом, показавши цим, що зрозуміла її, і Мері повела далі:
— Вона сказала, що мені слід очікувати прибуття дітей, і повідомила, де їх треба шукати. Проте вона не сказала, чому вони сюди прийшли, лише що я повинна подбати про них.
— Вони втомлені та поранені, — промовила Аталь. — Але, може, це вони зупинять відтік сарфу?
Мері схвильовано подивилася на подругу — їй не треба було дивитися у янтарне скло, щоб побачити, що наразі тіньові Частинки утікають із цього світу ще швидше, ніж до того.
— Сподіваюсь, так воно й буде, — відповіла вона. — Однак я не знаю, як це в них вийде.
Увечері, коли запалали багаття, на яких готували їжу, а на небі з'явилися перші зірки, до селища прибула група чужинців. Мері саме прала одяг. Вона почула гуркіт коліс та збуджену розмову й відразу вийшла зі свого будинку, на ходу витираючи руки.
Віл і Ліра весь день проспали, але тепер, почувши шум, заворушилися. Ліра потягнулася, заспано озирнулася та побачила, що Мері розмовляє з декількома мулефа, котрі явно були збуджені, але чи вони сердилися, чи раділи, дівчинка ще не вміла визначати.
Жінка побачила, що вона прокинулася, та швидко підійшла до неї.
— Ліро, — промовила вона, — мулефа знайшли щось таке, чого не можуть пояснити, і їх це дуже схвилювало, з їхніх слів я не зрозуміла, що це таке, і мені треба поїхати подивитися на цю річ… Це десь за годину їзди, і я спробую повернутися якомога швидше. Заходьте до мого будинку та почувайтеся там як удома… Мені треба їхати, вони надто збентежені.
— Гаразд, — відповіла дівчинка, все ще не оговтавшись після тривалого сну.
Мері кинула погляд на хлопця й побачила, що той протирає очі.
— Незабаром я повернуся, — повторила вона. — Аталь залишиться з вами.
Ватажок новоприбулих попросив жінку поквапитися, й вона перекинула через його спину повіддя та стремена, вибачилася за незграбність і всілася на нього. Група відразу зрушила з місця, виїхала на дорогу та розчинилася в сутінку.
За хвилину вони звернули на дорогу, котрою Мері ще ніколи не їздила — вона вела на північ уздовж узбережжя, по гребеню прибережного узвишшя. Поїздка в темряві також була для жінки чимось новим, і швидкість руху мулефа непокоїла її ще більше, ніж удень. Мері побачила відблиск місяця на поверхні моря, розташованого ліворуч, і відчула, що сріблясте світло наче огортає її у холодний скептичний подив. Подив походив від неї самої, скепсис — від цього світу, а холод був присутній і там, і там.
Час від часу вона підводила голову та торкалася янтарного скла у своїй кишені, але поки вони рухалися, користуватися ним було неможливо. До того ж ці мулефа їхали дуже швидко, і було видно, що вони не схочуть зупинитися без нагальної потреби. За годину квапливої їзди вони повернули у глиб суші, повернули з кам'яної дороги та повільно поїхали по злежаному ґрунту, смуга якого тягнулася серед високої трави, вгору по схилу та повз гай колісних дерев. У світлі місяця все довкола сяяло, широкі голі пагорби де-не-де межували з ярами, по яких дзюрчали серед дерев маленькі струмки.
Мулефа вели Мері до одного з цих ярів. Коли вони повернули з дороги, вона злізла на землю, й тепер слідом за ними швидко йшла вниз схилом пагорба.
Вона чула дзюркіт джерельця та шум нічного вітру в траві, тихе хрустіння коліс на злежалій землі та бурмотіння мулефа попереду. Нарешті вони зупинилися.
На крутому укосі в декількох метрах від них жінка побачила отвір, дуже схожий на ті, що їх створював магічний ніж. Він виглядав як вхід до печери, тому що місячні промені проходили крізь нього, наче освітлюючи черево горба, проте Мері бачила, що перед нею щось інше. І з отвору линула низка привидів.
У Мері з'явилося відчуття, ніби земля розступилася перед її розумом, і вона, смикнувшись, схопилася за найближчу гілку й лише тоді впевнилася, що фізичний світ і досі існує й вона є його частиною.
Вона наблизилася до вікна. Із темряви у світ суцільного місячного сяйва рясним потоком виходили старі й молоді чоловіки й жінки, деякі тримали на руках дітей. Однак тут були не лише люди — десь половину духів становили інші істоти. Усі вони на декілька секунд з'являлися у місячних променях — і розчинялися в повітрі.
Це було найдивовижніше. Духи робили декілька кроків по траві, вдихали чисте сріблясте повітря, озиралися та з обличчями, осяяними величезною радістю, простягали руки вперед, наче намагалися обійняти весь усесвіт. І тієї самої Миті вони просто танули в повітрі, ставали землею, росою та нічним вітерцем — так, ніби вони складалися з досвітньої імли, якої торкнулися перші сонячні промені.
Але потім декілька духів наблизилися до Мері з таким виглядом, наче вони хотіли щось їх сказати. До неї простяглися примарні руки, й вона відчула дотики холоду. Один із привидів — стара жінка — понадив Мері пальцем, запрошуючи підійти ще ближче. Мері почула слова:
— Розповідай їм історії! Ми цього не знали. Минуло стільки часу, але ми так і не здогадалися! Однак їм потрібна правда — вона живить їх. Мусиш розповідати їм правдиві історії, й тоді все буде добре — головне не брехати.
Після цього вона зникла. Це було як раптом згадати сон, котрий ви невідомо чому забули, і слідом ніби наново відчути всі ті емоції, які ви в цьому сні пережили. Саме це вона спробувала сьогодні описати Аталі, але це відчуття, наче сторінки старезної книги чи істоти на нічному вітерці, розсипалося на порох від дотику. Сон минув, залишивши по собі тільки солодкість почуття та пораду "розповідати історії".
Мері вдивилася в мовчазну темінь. Наскільки сягав її зір, з чорноти все йшли й ішли нові духи, тисячі й мільйони, і вони нагадували біженців, що повертаються на батьківщину.
— Розповідай їм історії, — сказала жінка самій собі.
33
Марципан
Наступного ранку Ліра прокинулася від сну, у якому до неї повернувся Пантелеймон і відкрив їй свою остаточну форму. Дівчинка пам'ятала, що ця форма їй дуже сподобалася, але не пам'ятала, якою саме вона була.
Сонце нещодавно зійшло, і повітря духмяніло свіжістю. Крізь відчинені двері домівки під солом'яною стелею, в якій вона спала, Ліра побачила сонячні промені. Деякий час вона лежала, прислуховуючись до звуків цього світу. Зовні співали птахи, чути було цвіркуна, а поруч глибоко дихала уві сні Мері.
Дівчинка сіла на ліжку та побачила, що вона оголена. На мить вона відчула обурення, але потім помітила на підлозі купку чистого одягу: сорочку Мері та відріз якоїсь м'якої й легкої тканини, із котрої можна було зробити імпровізовану спідницю. Вона одяглася. Спідниця виявилася вельми незручною, але принаймні це був хоч який одяг.
Вона вийшла з хатини. Пантелеймон був десь поруч — дівчинка була в цьому впевнена, вона навіть майже чула, як він розмовляє з кимсь і сміється. Це означало, що йому нічого не загрожує й що вони й досі якимось чином пов'язані. І коли він вибачить її та повернеться, вони багато годин просто розмовлятимуть про що завгодно…
Лежень Віл усе ще спав під деревом. Ліра вже хотіла розбудити його, але потім вирішила, що поки він спить, можна викупатися в річці. Колись вона полюбляла разом із іншою оксфордською дітворою купатися голою в річці Червел, але ніколи б не наважилася на це на очах у Віла — від однієї думки про це її щоки спалахнули.
Тож вона в перлистому ранковому світлі спустилася до ріки.