З листа насамперед видно було, що Ротгер якнайкраще висвітлив перед князем і повів справу Юранда. Зігфрід усміхнувся, читаючи, як Ротгер навіть зажадав, щоб за вчинені Орденові кривди князь віддав хрестоносцям Спихов. Натомість у другій частині листа новини були несподівані і менш сприятливі. Ротгер повідомляв, що для переконливішого доказу про непричетність Ордену до викрадення Юрандівпи він кинув мазовецьким рицарям рукавичку, викликаючи кожного, хто не вірить його словам, на суд божий, тобто на бійку в присутності всього двору... "Жодний рицар, не підняв рукавички,— писав далі Ротгер,— бо всі вони знали, що на нашу користь свідчив лист самого Юранда, отож боялися справедливості божої, але в цей час відкілясь з'явився отой юнак, якого ми бачили в лісовому палаці, і прийняв мій виклик. Отож, не дивуйтеся, побожний і мудрий брате, що я повернусь назад днів на два або три пізніше, бо сам викликав, то мушу, битися. Оскільки я зробив це на славу Ордену, то маю надію, що ні вели-
кий магістр, ні ви, кого я шаную і люблю синівською любов'ю, не обвинувачуватимете мене. Супротивник мій просто дитина, а для мене, як ви знаєте, герць не новина, тому я без зусилля проллю цю кров на славу Ордену, з допомогою Ісуса Христа, який, звичайно, більше піклується про тих, хто носить його хрест, аніж про якогось там Юранда чи про кривди одної мізерної дівки мазурського племені!"
Игфріда насамперед здивувала звістка, що Юрандівна заміжня. Старий комтур навіть занепокоївся тим, що в Спихові може осісти новий жорстокий і грізний ворог. "Очевидно, — подумав хрестоносець, — він не відмовиться від помсти, а тим більше, коли б знайшов жінку та довідався від неї, що ми викрали її з лісового палацу! До того ж, одразу виявилось би, що ми заманили Юранда, аби його занапастити, і що дочки йому ніхто й не думав віддавати". Тут Зігфріду де Леве спало на думку, що після листів князя великий магістр напевне накаже зробити обшук в Щитні, хоч би для того, щоб виправдатись перед князем. Адже й магістрові й капітулу йшлося про те, щоб в разі війни з могутнім польським королем мазовецькі князі не брали в ній участі. Крім князівського війська, не останню силу становила численна й войовнича мазовецька шляхта, якою не можна було нехтувати. Мир з мазовецькими князями забезпечував на величезній відстані орденську границю і давав можливість хрестоносцям зосередити свої сили. Про це не раз говорили в Мальборзі, не раз втішалися надією, що після перемоги над польським королем знайдеться якийсь привід і для війни з Мазовією, тоді вже ніяка сила не вирве цієї країни з рук хрестоносців. Це був певний і великий розрахунок, тому Зігфрід не мав сумніву, що тепер магістр зробить усе, аби не дратувати князя Януша, тим більше, що його, одруженого з дочкою Кейстута, важче було привернути на свій бік, ніж Земовіта плоцького, дружина якого, невідомо чому, була цілком віддана Орденові.
З такими думками старий Зігфрід, що над усе любив Орден і його славу, завжди готовий на будь-який злочин, зраду і жорстокість, звернувся до свого сумління: "Чи не краще буде випустити Юранда і його Дочку? Правда, одразу виявиться вся зрада й ганьба, але все це впаде на мертвого вже Данфельда. А коли магістр навіть покарає мене й Ротгера, як Данфельдових спільників, то чи не краще все-таки це буде для Ордену?" Але на думку про Юранда його мстиве й жорстоке серце обурилось.
Випустити його, цього гнобителя й ката орденських людей, переможця в стількох сутичках, причинця стількох поразок і ганьби, погромника й убивцю Данфельда і де Бергова, убивцю Майнегера, Готфріда і Х'юга, того, котрий у самому Щитні пролив більше німецької крові, ніж проливається в будь-якій сутичці під час війни! "Не можу! Не можу! — в думці повторював Зігфрід, і на саму цю думку пальці його хижо корчились, а в старих висхлих грудях забивало дух.—А коли б все-таки це примножило користь і славу Ордену? Коли б кара, яка спіткає ще живих причинців злочину, могла привернути досі ворожого князя Януша й полегшити з ним переговори або навіть союз?.. Мазури запальні,— думав далі старий комтур,— але варто повестися з ними хоч трохи по-доброму, і вони забувають кривди. Адже й сам князь був схоплений у своїй країні, проте не мститься нам відчутно..." В глибокій душевній тривозі він почав ходити по залу, і раптом йому здалося, що якийсь голос угорі промовив: "Жди, поки повернеться Ротгер". Так! Треба було ждати. Ротгер безумовно вб'є того хлопчака, а потім треба буде або сховати Юранда і його дочку, або віддати їх. В першому випадку князь, правда, про них не забуде, але, не бувши певним, хто викрав дівчину, шукатиме її, надсилатиме до магістра листи не з обвинуваченням, а з запитаннями — і справа затягнеться не знати на який час. В другому випадку радість з приводу повернення Юрандівни буде більша, ніж бажання помститися за її викрадення. "В усякому разі, ми можемо сказати, що знайшли її вже після нападу Юранда!" Ця остання думка зовсім заспокоїла Зігфріда. Щодо самого Юранда, то старий хрестоносець разом з Ротгером уже давно придумали спосіб, як його позбавити можливості метатися і скаржитись, коли доведеться випустити. Жорстока душа Зігфріда раділа тепер, думаючи про цей спосіб. Радів він також, думаючи про суд божий, що мав відбутися в цехановському замку. Про наслідок смертельного герцю він не турбувався. Згадав один турнір у Кролевці, де Ротгер переміг двох славетних рицарів, які вважались в своїй рідній анжуйській країні непереможними. Згадав і герць під Вільною з одним польським рицарем, придворним Спитка з Мельштина, якого Ротгер забив. Обличчя Зігфріда прояснилось, а серце сповнилося гордістю, бо він перший водив Ротгера, вже прославленого рицаря, в походи на Литву і вчив його найкращих способів війни з цим плем'ям. А тепер цей його вихованець ще раз проллє ненависну польську кров і повернеться, вкритий славою. Це ж таки суд божий, отож і Орден позбудеться підозрінь... "Суд божий!.." На якусь мить старече серце стиснулося від тривожного передчуття. Адже Ротгер мав стати на смертельну боротьбу й захищати невинність хрестоносців, а вони винні, отже, він битиметься за брехню... Коли б не сталося нещастя. Але за хвилину Зігфрідові це здалося знов неможливим. Ротгер не може бути переможений.
Заспокоївшись таким чином, старий хрестоносець замислився над тим, чи не краще було б вислати Данусю до якогось далекого замка, на який мазури ні в якому разі не могли б напасти, але, подумавши трохи, відмовився від цього наміру. Наважитись зробити напад і очолити його міг би тільки чоловік Юрандівни, а він же загине від руки Ротгера... А потім будуть розслідування, розпитування, писанина, скарги тільки з боку князя й княгині, а тому справа заплутається і безконечно затягнеться. "Перш ніж вони про щось дізнаються,— подумав Зігфрід,— я помру, а може, й Юрандівна постаріється в нашій в'язниці". Проте він наказав, щоб у замку все було приготовлено до оборони й до від'їзду, бо не знав добре, чим скінчиться його нарада з Ротгером. І ждав.
Тимчасом від того строку, в який обіцяв повернутися Ротгер, минуло два дні, потім три і чотири, а перед щитнинською брамою не з'являвся ніякий загін. Аж на п'ятий день, уже смерком, перед баштою воротаря залунав звук рога. Зігфрід, який тільки що закінчив надвечірні справи, негайно вислав слугу довідатись, хто прибув.
За хвилину слуга повернувся з стурбованим обличчям, але Зігфрід не міг добачити цієї зміни, бо вогонь з глибокого каміна ледве освітлював кімнату.
Приїхали? — спитав старий рицар.
Приїхали,— відповів слуга.
Але в голосі його вчувалося щось таке, що раптом занепокоїло хрестоносця, і він спитав:
А брат Ротгер?
Брата Ротгера привезли.
Почувши це, Зігфрід устав з крісла. Довгий час він тримався рукою за поручень, немов боявся впасти, потім промовив глухим голосом:
— Дай мені плащ.
Слуга накинув йому плащ на плечі, а він, видно, очуняв і сам насунув на голову каптура й вийшов з кімнати.
За хвилину опинився на замковому дворі, де вже було зовсім темно, і йшов повільно по рипучому снігу до загону, який в'їхав через браму і спинився неподалік від неї. Там уже стояв великий гурт людей І світило кілька смолоскипів, що їх встигли принести солдати. Побачивши старого рицаря, кнехти розступилися. В світлі смолоскипів видно було тільки тривожні обличчя та чувся тихий шепіт у темряві:
— Брат Ротгер...
— Брат Ротгер убитий...
Зігфрід підійшов до саней, на яких лежало на соломі вкрите плащем тіло, і підняв край плаща,
— Дайте сюди світло,— сказав він, скидаючи каптура.
Один з кнехтів нахилив смолоскипа, і при його світлі старий хрестоносець побачив голову Ротгера й біле як сніг обличчя — змарніле, обіпнуте чорною, зав'язаною під підборіддям хусткою, мабуть, для того, щоб рот не залишився відкритим. І все обличчя його так зморщилось і змінилося, що його не можна було впізнати. Очі були заплющені, а навколо них і коло скронь шкіра пойнялася блакитними плямами. На лицях виблискував іній.
Серед загального мовчання: комтур довго дивився на труп, А присутні дивилися на комтура, бо знали, що він був для небіжчика немов батьком і любив його, як сина. Проте жодна сльоза не спливла з його очей, тільки обличчя стало ще суворіше, ніж звичайно, й ніби застигло в зловісному спокої.
— Так вони його одіслали! — промовив він нарешті. І трохи згодом звернувся до економа замка:
— Нехай до півночі зроблять труну й поставлять тіло в каплиці.
Залишилась одна труна з тих, що робили для побитих Юрандом, — відповів економ.— Я тільки накажу оббити її сукном.
І прикрити його плащем,— сказав Зігфрід, закриваючи обличчя Ротгера,— не таким, як цей, а орденським..
Через якийсь час він додав:
— А віком не прикривати.
Люди підійшли до саней. Зігфрід знов насунув каптура на голову, щоб іти, але, видно, пригадав ще щось і запитав:
А де ван Кріст?
Також убитий,—відповів один із слуг,— але його мусили поховати в Цеханові, бо почав гнити.
— Добре. Сказавши це, він одійшов повільним кроком, а повернувшись до кімнати, сів у те саме крісло, в якому його застала звістка, і сидів нерухомо, з закам'янілим обличчям, так довго, що хлопчик-слуга занепокоївся і все частіше став заглядати в прочинені двері.