А Флорентіно Аріса припустився ще однієї властивої чоловікам помилки: подумав, що вона переконалася в марності своїх намірів і вирішила забути його.
А він і далі робив своє. Минуло вже півроку, а відповіді все не було. Ночами його мучило безсоння, і він перевертався з боку на бік у ліжку до самого світання. Йому думалося, що Ферміна Даса розкрила першого листа, адже вигляд він мав звичайнісінький, та як тільки побачила ініціали, знайомі їй із колишніх, давніх-предавніх листів, то кинула листа у кошик для сміття, навіть не завдавши собі клопоту, порвати його. А з наступними вона робила те саме, навіть не розпечатуючи конвертів, — їй досить було на них глянути, і це відбувалося знову й знову, поки він сушив собі голову над своїми друкованими розумуваннями. Він не вірив, що існує жінка, здатна протягом півроку стримувати цікавість і, щодня отримуючи листи, не подивитись навіть, яким чорнилом їх написано. Проте якщо така жінка й існувала, то нею могла бути тільки Ферміна Даса.
Флорентіно Аріса мав таке відчуття, що час у старості не тече горизонтальним потоком, а радше нагадує цистерну з пробитим дном, звідки витікає пам'ять. Його завжди винахідливий розум вичерпувався. Кілька днів він тинявся кварталом Ла Манга, аж поки зрозумів, що в такий дитячий спосіб не проникнеш у ворота, зачинені на замок жалоби. Одного ранку, шукаючи якийсь номер у телефонному довіднику, він випадково натрапив на її номер. Подзвонив. Дзвінок пролунав багато разів, і нарешті почувся її голос, поважний і байдужий: "Слухаю…" Він мовчки повісив трубку, але почувши, на якій далеченній відстані від нього пролунав цей невловний голос, він геть занепав духом.
Тими днями Леона Кассіані святкувала свій день народження і запросила до себе додому кількох найближчих друзів. Флорентіно Аріса був страшенно неуважний і розлив на себе підливу з курчати. Вона обтерла йому вилогу піджака, намочивши ріжок серветки у склянці з водою, а потім обв'язала йому шию таким собі слинявчиком, щоб запобігти ще гіршому нещастю, бо він видався їй безпорадним, наче мале дитя. Вона помітила, що протягом трапези він кілька разів знімав окуляри, щоб протерти скельця носовичком, бо очі в нього сльозилися. Коли подали каву, він заснув із чашкою в руці, і вона спробувала забрати в нього чашку, не будячи його, але він прокинувся й присоромлено мовив:
— Я лише на хвильку заплющився, щоб дати очам відпочити.
Того вечора, вкладаючись спати, Леона Кассіані з жалем подумала, що останнім часом Флорентіно Аріса дуже подався й постарів.
На першу річницю з дня смерті Хувенала Урбіно родина розіслала запрошення на поминальну месу в соборі. На той час Флорентіно Аріса вже відіслав сто тридцять два листи, не одержавши у відповідь жодного, і це наштовхнуло його на сміливу думку піти на месу, хоч його й не запросили. То була така собі громадська подія, не дуже зворушлива, але вельми пишна. Крісла в перших рядах були довічно закріплені за певними особами, що передавали своє право на володіння ними у спадок, і кожне мало на спинці мідну табличку з ім'ям хазяїна. Флорентіно Аріса прийшов одним з перших, щоб сісти на такому місці, де Ферміна Даса, проходячи, не могла б його не помітити. Він вирішив, що найвигідніше з цього погляду зайняти одне з крісел у центральному нефі, розташованих зразу за іменними місцями, але наплив люду був такий великий, що й там не знайшлося йому вільного місця, і він мусив сісти в нефі для бідних родичів. Звідти побачив, як увійшла Ферміна Даса під руку із сином, вбрана в чорний оксамит до самісіньких зап'ястків, без жодної прикраси; її сукня, застебнута на довгий ряд гудзиків від шиї до ступень, була схожа на єпископську сутану; голову вона покрила шаллю, обшитою кастильським мереживом, а не капелюшком з вуаллю, які були на інших вдовах, а також на багатьох сеньйорах, що тільки мріяли стати вдовами. Відкрите обличчя відсвічувало алебастром, ромбоподібні очі жили власним життям під величезними люстрами головного нефу, і йшла вона така випростана, така горда, так тримала себе в руках, що здавалася не старшою за свого сина. Флорентіно Аріса, стоячи на ногах, сперся пучками пальців на спинку крісла, поки в нього перестало паморочитись у голові, бо відчув, що він і вона були не на відстані семи кроків одне від одного, а в двох різних вимірах часу.
Ферміна Даса відбула церемонію на фамільному місці перед головним вівтарем, із тим самим виразом погорди, з яким дивилася б оперу, — правда, тут вона майже всю панахиду простояла. Але в кінці порушила літургійні правила й не залишилася на місці, щоб вислухати від усіх слова співчуття, як то було заведено, а сама почала обходити запрошених, щоб кожному окремо подякувати: поведінка незвична, яка, проте, цілком відповідала її незалежній вдачі. Вітаючи одного, другого, третього, вона дійшла нарешті й до стільців для бідних родичів і наприкінці розглянулась навкруги, аби пересвідчитися, що не забула привітати нікого з близьких знайомих. Отоді Флорентіно Аріса й відчув, як його мовби овіяло божественним вітром: Ферміна Даса побачила його. І справді, вона на мить покинула тих, хто її супроводжував, з тією невимушеністю, з якою завжди поводилася в світському товаристві, подала йому руку й промовила з лагідною усмішкою:
— Дякую за те, що прийшли.
Бо вона не тільки одержала всі його листи, а й прочитала їх з великою цікавістю, знайшовши в них поважні мотиви для роздумів, які допомогли їй віднайти сенс життя. Вона снідала з дочкою, коли принесли першого листа. Побачивши літери, друковані на машинці, не змогла втриматися від цікавості, тут-таки розпечатала конверт і густо зашарілася, впізнавши ініціали під листом. Але вмить опанувала себе і сховала листа в кишеню фартуха. "Це лист співчуття від уряду". Дочка здивувалася. "Так уже ж були від них листи". Ферміна Даса й бровою не повела. "Це зовсім інший". Вона хотіла згодом спалити листа, щоб уникнути доччиних розпитувань, але не втрималася від спокуси спершу глянути на нього бодай одним оком. Вона сподівалася, що це гідна відповідь на її розгніване послання, за яке мучилася докорами сумління від тієї миті, як тільки його відіслала, але побачивши "ласкаву пані" в заголовному рядку та з кількох фраз у першому абзаці зрозуміла, що у світі відбулися великі зміни. Це так її заінтригувало, що вона зачинилася в спальні, аби спокійно прочитати листа, перш ніж його спалити, і прочитала аж тричі, не переводячи духу.
То були роздуми про життя, про любов, про старість, про смерть: думки, які часто проносилися в неї над головою, мов нічні птахи, але розсипалися дощем як пір'я, тільки вона пробувала вхопити їх. І ось вони були тут, чіткі, прості, саме в тій формі, в якій їй кортіло їх висловити, і вона знову пожалкувала, що чоловіка немає живого, — а то вони обговорили б всі ті думки з ним, як мали звичай перед сном обговорювати події дня. В такий спосіб їй відкрився зовсім новий Флорентіно Аріса, наділений ясновидінням, що суперечило як гарячковим посланням його юності, так і похмурій поведінці, що позначала все його життя. Це були радше слова людини, котру, як вважала тітка Есколастіка, надихав Дух Святий, і ця думка знову налякала Ферміну Дасу, як і тоді, вперше. В усякому разі, її розтривожена душа відразу заспокоїлася, бо вона сповнилася впевненістю, що цей лист навченого життєвим досвідом старого мудреця не був спробою повторити зухвалу вихватку, якої він припустився в день жалоби, а вельми шляхетною спробою закреслити минуле.
Наступні листи остаточно вгамували її тривогу. Вона все одно їх палила, спершу прочитуючи з дедалі більшим інтересом, хоча в міру того як палила, в ній зростало відчуття провини, що ніяк не хотіло розвіятись. Отож, коли листи почали надходити занумерованими, вона знайшла собі моральне виправдання, якого шукала й раніше, щоб не знищувати їх. Правда, її первісним наміром було не зберігати їх для себе, а при слушній нагоді повернути Флорентіно Арісі, аби не пропала праця, що, як їй здавалося, мала велику вагу для людства. Лихо було в тому, що час минав, а листи усе надходили й надходили, через три або чотири дні протягом цілого року, і вона не знала, як їх повернути, адже їй не хотілося, щоб між ними виникла нова незручність, а гордість не дозволяла написати йому листа і в ньому все пояснити.
Їй вистачило одного року, щоб призвичаїтися до свого вдівства. Спогад про чоловіка очистився від малозначущих дрібниць і вже не впливав на її повсякденні справи, на інтимні роздуми, на прості життєві потреби, він перетворився мовби на невсипущу присутність, що керувала нею, ні в чому їй не заважаючи. Іноді вона зустрічала його — і не як привид, а в плоті й крові, і саме в тих випадках, коли він справді був їй потрібний. Її підбадьорювала впевненість, що він тут, поруч, досі живий, але без своїх чоловічих забаганок, без своєї патріархальної вимогливості, без надокучливого наполягання, щоб вона любила його, вдаючись до того самого ритуалу недоречних поцілунків та ніжних слів, до якого вдавався він. Бо в такі хвилини вона розуміла його краще, ніж тоді, коли він був живий, розуміла неспокій його любові, пекучу потребу знайти в ній опору для свого громадського життя, якої він насправді ніколи не мав. Якось, на межі розпачу, вона викрикнула йому в лице: "Ти й гадки не маєш, яка я нещасна!" Він зняв окуляри властивим тільки йому порухом, не змінившись на обличчі, затопив її райдужними водами своїх молодих очей і в одній фразі пригнітив її тягарем своєї нестерпної мудрості: "Завжди пам'ятай, що в доброму шлюбі найважливіше не щастя, а міцність". І тільки коли вона стала вдовою і прийшла перша туга, вона збагнула, що під тією фразою ховалася не дріб'язкова категоричність, як вважала вона тоді, а підмурок, на який опирався весь їхній добробут, що приніс обом стільки щасливих годин.
Чимало мандруючи світом, Ферміна Даса купувала все, що приваблювало її своєю новизною. Вона відчувала неподоланне бажання придбати ту або ту річ із першого погляду, не слухаючи розважливих застережень чоловіка, і ті речі видавалися гарними та корисними, поки були в своєму середовищі, у вітринах Рима, Парижа, Лондона або Нью-Йорка, що двигтів від чарльстону та обростав хмарочосами, але вишукані європейські вироби не витримували випробування, коли за сорока градусів у тіні жінці доводилося танцювати штраусівські вальси зі смаглявими партнерами або воювати з червоним цвітом, який розпускається в неї щомісяця.