Гірко усвідомлювати, що насправді це наше палке бажання з'єднатися зі світом прибирає подобу воєнної кампанії…
Враз я почув Адріанів голос.
— Хай Бог благословить ваші студії! — сказав він стиха й коротко засміявся, але не підвів очей від нотних аркушів.
Я зупинився й глянув на нього, проте він не звернув на це ніякої уваги.
— До цього ти ще, видно, ладен додати: "Нічого з вас не вийде, алілуя", — сказав я.
— Радше, мабуть: "З цього нічого не вийде", — дав здачі він. — Вибач, я збився на студентський стиль, бо твоя oratio [154] дуже нагадала мені наші диспути в клуні на сіні багато років тому, — як звалися ті хлопці? Я помічаю, що в мене почали випадати з голови прізвища давніх знайомих. (Йому на той час, коли він говорив це, було двадцять дев'ять років.) Дойчмаєр? Дунгерслебен?
— Ти маєш на увазі того кремезного Дойчліна, — сказав я, — і другого, Дунгерсгайма. А ще тоді з нами були Губмаєр і фон Тойтлебен. Ти ніколи не мав доброї пам'яті на прізвища. То були гарні, вдумливі хлопці.
— Ще б пак! Якщо пам'ятаєш, одного звали Шепелер, а ще був такий собі соціал-Матеус. Ну, що ти теперскажеш? Ти, властиво, не належав до них, бо вчився не на їхньому факультеті. Але сьогодні, слухаючи тебе, я немов чув їхні голоси. На сіні. Я хочу цим тільки сказати: хто був колись студентом, той довіку ним залишиться. Академізм не старіється й не занепадає на силі.
— Ти вчився на їхньому факультеті, а насправді був більше за мене вільним слухачем, — мовив я. — Звичайно ж, Адрі. Я був тільки студент, і ти, мабуть, правду кажеш, що я ним і лишився. Але тим краще, якщо академізм не старіється, тобто зберігає вірність розумові, вільній думці, вищому тлумаченню брутальної дійсності…
— Хіба йдеться про вірність? — спитав він. — Я зрозумів так, що Кайзерсашерн хоче стати столицею світу. Це не вельми скидається на вірність.
— Ет, годі тобі,— сказав я, — ти перекрутив мої слова, а сам дуже добре розумієш, який зміст я вкладаю в німецький прорив у світ.
— Що з того, якби я й розумів це, — відповів він, — адже брутальна дійсність, принаймні спочатку, якраз і вдосконалить нашу відгородженість і замкнутість, хоч би в які мрії про європеїзм ми, народ вояків, удавалися. Бачиш-бо: в Париж я не можу поїхати. Замість мене поїдете ви. Теж непогано! Між нами кажучи, я й так би не поїхав. Ви допомагаєте мені вийти зі скрутного становища…
— Війна буде коротка, — сказав я здавленим голосом, прикро вражений його словами. — Вона не може довго тривати. Ми платимо за швидкий прорив визнанням провини, яку зобов'язуємося спокутувати. Ми повинні її взяти на себе…
— І повинні пронести її з гідністю, — перебив він мене. — У Німеччини широкі плечі. І такий ревний прорив, звичайно ж, вартий того, що тихомирний світ називає злочином, хіба хто заперечує! Сподіваюся, ти не вважаєш, що я легковажу ідею, яку тобі так подобається проголошувати на сіні. Властиво, на світі є лише одна проблема, і ти її означаєш правильно: як прорватися? Як вийти на волю? Як розірвати лялечку і стати метеликом? Це питання тяжіє над загальною ситуацією. Тут також ідеться про прорив, — сказав він і поторсав червону стрічку-закладку в томику Клейста на столі.— Принаймні в статті про маріонетки, він там просто-таки названий "останнім розділом світової історії". Причому мова йде тільки про естетику, про чарівність, про вільну грацію, яка, власне, притаманна лише ляльці й Богові, тобто або несвідомості, або безмежній свідомості, бо будь-яка рефлексія, що лежить між нулем і безмежжям, убиває грацію. Свідомість, на думку цього письменника, має подолати безмежжя, щоб віднайти грацію, і Адамові треба ще раз скуштувати плід із дерева пізнання, щоб повернути собі невинність.
— Який я радий, що ти тільки-но прочитав це! — вигукнув я. — Чудова думка, і ти добре робиш, що пов'язуєш її з ідеєю прориву. Але не кажи: "Мова йде тільки про естетику", не кажи: "Тільки"! Дуже помиляються ті, хто вбачає в естетичному тільки вузьку, відокремлену галузь гуманного. Воно багато ширше, властиво, в нього входить усе, що приваблює до себе чи, навпаки, відштовхує, та й у цього поета слово "грація" вжито в найширшому його розумінні. Естетична спроможність чи неспроможність урятуватися — це доля, від якої залежить щастя і нещастя, почування себе в суспільстві як дома чи жахлива, хоч і горда самота, і не треба бути філологом, щоб зрозуміти, що бридке — ненависне. Кажи, як хочеш, що я товчу сіно в клуні, але я відчуваю, завжди відчував і стверджуватиму надалі, що палке бажання прорватися зі скутості, з нидіння в огидному — kat'exochen [155] німецька, глибоко німецька властивість, незважаючи на її часто брутальні прояви, просто-таки означення німецькості, психіки, над якою нависає загроза схибленості на чомусь своєму, вбивчої самоти, провінційної бездіяльності, невротичної збаламученості, тихого сатанізму…
Я затнувся. Він глянув на мене, і мені здалося, що на виду в нього не лишилося ані кровинки. То був той, відомий мені погляд, від якого я почував себе нещасним, байдуже, кого він стосувався — мене чи когось іншого: німий, затуманений, прикро відчужений. Потім він усміхнувся, не розтуляючи рота, — лише крила його носа ледь тріпнулися, — відвернувся і відійшов від столу не до Збройносенового крісла, а до віконної пройми, де поправив образ на оббитій панелями стіні. Рюдігер щось сказав — здається, що з моїми поглядами мені треба проситися, щоб мене негайно відправили на фронт, і неодмінно верхи на коні. Тільки на коні, сказав він, або взагалі ніяк. І він поплескав по шиї уявного коня. Ми засміялися, і наше прощання, коли я вирушав на поїзд, вийшло легке й веселе. Добре, що не сентиментальне, — сантименти там були б недоречні. Та Адріанів погляд я взяв із собою на війну: може, то він повернув мене так швидко додому, в сусідство з Адріаном, а тільки здавалося, що плямистий тиф.
XXXI
Замість мене поїдете ви", — сказав Адріан. А ми не доїхали до Парижа! Признатися, що потай, незалежно від оцінки нашої невдачі під історичним кутом зору, я відчував глибокий сором, наче йшлося про щось інтимно-особисте? Кілька тижнів ми посилали додому скупі, підкреслено лапідарні повідомлення про все нові перемоги як про щось само собою зрозуміле, надаючи своєму тріумфові форми холодного зведення. Льєж давно впав, ми виграли битву в Лотарінгії, перекинули, згідно з майстерним, давно леліяним планом, п'ять армій за Маас, узяли Брюссель і Намюр, здобули перемогу під Шарлеруа і Лонгві, виграли другу битву під Седаном, Ретелем і Сен-Кантеном, захопили Реймс. Ми, як і мріяли, мчали вперед під прихильною опікою бога війни, немов на крилах самої долі. Невід'ємне від такого швидкого походу вбивство і спустошення нам належало сприймати по-чоловічому твердо, це було головне, чого вимагали від нашого героїзму. Я ще й сьогодні навдивовижу легко й чітко викликаю в пам'яті образ худої галльської жінки, що стояла на пагорбі, який об'їздила наша батарея і біля підніжжя якого чаділи руїни знищеного гарматним вогнем села.
— Я остання! — крикнула вона нам з трагічним жестом, на який нездатна німецька жінка. — Je suis la dernière! — І, піднявши кулаки, посилаючи прокляття на наші голови, вона тричі проказала: — Méchants! Méchants! Méchants! [156]
Ми не дивилися в її бік; нам належало перемогти, і таке було важке ремесло перемоги. Мене трохи занепокоювало те, що я дуже погано себе почував: після ночівлі в мокрому наметі мене мучив кашель і крутило в суглобах.
Ми знищили ще не одне село, летячи на крилах долі. Потім сталося щось незрозуміле, на вигляд безглузде: наказ про відступ. Як ми мали його розуміти? Ми належали до групи військ Гаузена, що південніше від Шалон-сюр-Марна наступали на Париж, так само як в іншому місці війська фон Клюка. Ми й гадки не мали, що десь після п'ятиденної битви правий фланг фон Бюлова245 подався під натиском французів, а для боязкої сумлінності верховного головнокомандувача, призначеного на таку високу посаду завдяки славі покійного дядька246, цього було досить, щоб відвести всі війська. Ми знов пройшли ті самі села, що вже колись чаділи позад нас, пройшли й повз пагорб, на якому стояла трагічна жінка. Тепер її вже там не було.
Крила обдурили нас. Нам судилося не те. Війну не можна було виграти швидким наскоком, — як і ті, хто залишався вдома, ми не знали, що це означає. Ми не розуміли, чому світ так бурхливо радіє наслідкові битви на Марні, не розуміли, що через ту битву блискавична війна, на яку ми сподівалися, оберталася в затяжну війну, якої ми не витримали. Наша поразка для інших стала вже тільки питанням часу й коштів, — якби ми були збагнули це, то могли б скласти зброю і змусити своїх вождів до негайного замирення; але й серед них, мабуть, лише дехто потай про це здогадувався. Навряд чи вони усвідомлювали, що час воєн, які можна локалізувати, минувся й що кожен похід, на який ми нібито змушені будемо зважитися, неодмінно переросте у світову пожежу. Але в ній ми мали на своєму боці переваги внутрішньої позиції, схиляння перед війною, піднесеної готовності до неї, міцної авторитарної держави, які давали нам можливість блискавично здобути перемогу. Варто було їх проґавити — а нам судилося їх проґавити, — і хоч би ми що вчинили протягом років, наша справа в засаді наперед була приречена на невдачу: цього разу, наступного, завжди.
Ми цього не знали. Повільно, в муках ми осягали правду, і війна, що загнивала, ниділа, тонула в злиднях, хоч коли-не-коли, щоб підживити надію, і спалахувала облудними напівперемогами, — ця війна, про яку я також казав, що вона може бути лише дуже короткою, тривала чотири роки. Чи треба тут докладно згадувати про деградацію і прострацію, про вичерпання наших сил і матеріальних цінностей, про убогість нашого життя, про нестатки, погані харчі, про моральний занепад внаслідок злиднів, про поширення злодійства, а водночас — грубе розкошування розбагатілої черні? Мені справедливо дорікнули б за таку нестриманість, бо я вийшов би за межі свого завдання, визначеного як інтимно-біографічне. Всі згадані тут явища, від їхнього початку й до гіркого кінця, я пережив у тилу, спершу як відпускник, а потім як звільнений від військової служби, ставши знову викладачем гімназії у Фрайзінгу.