Дівчата теж уже сиділи в своєму фургоні — коротше кажучи, від'їзд затримувався лише через відсутність батьків невгамовної родини.
— Ебнере, — поважно, як і завжди, сказав Ішмаел, — виведи з фургона брата твоєї матері й пристав його сюди.
Ебірам вийшов зі своєї в'язниці, тремтячи від жаху, але не втративши надії якось угамувати справедливий гнів свого родича. Він озирався навколо, марно шукаючи бодай одне обличчя, на якому міг би побачити хоч проблиск співчуття, і, аби вгамувати страх, що охопив його знову з такою самою силою, як і перше, спробував розпочати із скватером звичну, дружню розмову.
— Коні виснажились, брате, — сказав він, — а ми вже зробили добрячий перехід; то, може, отут і станемо табором? Бо, як на мене, доведеться ще хтозна-скільки пройти, перш ніж ми знайдемо краще місце для ночівлі.
— Добре, що тобі тут подобається. Здається, ти затримаєшся тут надовго. Підійдіть ближче, сини, і слухайте. Ебіраме Уайт! — скинувши шапку, провадив він далі врочисто й твердо, від чого навіть його невиразне обличчя стало значущим. — Ти вбив мого первістка; отже, за божими та людськими законами ти мусиш умерти!
Зачувши цей страшний, несподіваний вирок, викрадач людей здригнувся, пойнятий жахом, — так почуває себе людина, яка зненацька потрапила до лап чудовиська, а випручатись їй несила. Хоч його й раніше сповнювали лихі передчуття, однак йому бракувало мужності дивитися небезпеці просто в обличчя, і, тішачись оманливими надіями, як це завжди роблять боягузи, приховуючи від себе своє безвихідне становище, він не готувався до найгіршого, а сподівався врятуватись за допомогою яких-небудь підступних хитрощів.
— Вмерти! — повторив він ледь чутно глухим, придушеним голосом. — Хіба може щось загрожувати людині серед родичів?
— Отак і мій хлопець думав, — відповів скватер, жестом показавши, аби фургон, у якому сиділа його дружина з дочками, їхав далі, а сам надзвичайно холоднокровно перевірив запал свого карабіна. — Ти вбив мого сина з рушниці; отож буде правильно й справедливо, якщо й ти знайдеш свою смерть від цієї ж зброї.
Ебірам озирнувся довкола безумним поглядом. Він навіть засміявся, наче хотів переконати не тільки себе, а й інших, ніби те, що він почув, — лише розигри, придумані, аби його пострахати. Але ніхто не відгукнувся на його моторошні веселощі. Панувала глибока, врочиста тиша. Обличчя його небожів, хоч і збуджені, відбивали холодну байдужість до нього, а його колишній спільник дивився із страхітливою рішучістю. Оця незворушність облич була в тисячу разів загрозливіша та безпощадніша, ніж найлютіший гнів. Будь-який вияв люті, може, й розбуркав би його хоробрість, змусив би опиратись, а так він зовсім занепав духом.
— Брате, — якось неприродно, поквапливо прошепотів він. — Чи не вчулося мені?
— Я сказав ясно, Ебіраме Уайт: ти вбив, і за це мусиш умерти!
— Естер! Сестро, сестро, ти ж не покинеш мене? Чуєш, сестро, я кличу тебе!
— Я чую того, хто промовляє з могили! — долинув хрипкий голос Естер з фургона, що саме проминав те місце, де стояв злочинець. — Це мій первісток на повний голос вимагає справедливості! Хай бог змилується над твоєю душею!
Фургон повільно покотився далі, а самітний Ебірам стояв, утративши останню надію. Однак і тепер він не міг набратися духу, аби мужньо зустріти смерть, і якби його ноги не відмовилися служити йому, він спробував би втекти. Він повалився навколішки й почав молитися, дико та по-блюзнірськи перемішуючи благання, звернені до бога і до свого родича. Ішмаелові сини з жахом відвернулись від огидного видовища, і навіть суворе серце скватера здригнулось перед розпачем цього жалюгідного боягуза.
— Хай бог пошле тобі те, про що ти просиш, — сказав він, — але батько ніколи не забуде вбитого сина.
Ебірам почав принижено вимолювати відстрочки. Він благав дати йому хоча б тиждень, чи день, чи принаймні годинку, і то з наполегливістю, що відповідала тій ціні, яку здобували ці короткі відтинки часу, коли в них повинно було вкластися все життя. Скватер збентежився і нарешті частково погодився на його вмовляння. Він не скасував свого рішення, тільки надумав по-інакшому його здійснити.
— Ебнере, — мовив він, — вилізь-но на бескид і роздивися навсібіч, чи нема кого поблизу.
Поки його син виконував цей наказ, по тремтячому обличчю злочинця бігали відблиски пробудженої надії. Скватера задовольнило синове повідомлення: ніде нікого не видно, крім фургонів, що віддаляються; але саме звідти біжить до них вісниця і дуже поспішає. То була одна з Ішмаелових дочок. Перелякана й зачудована дівчинка вручила батькові кілька аркушиків, видертих з біблії, яку так дбайливо берегла Естер. Скватер кивком голови відпустив дочку і вклав аркушики в руки злочинцеві.
— Це тобі прислала Естер, — сказав він, — щоб ти згадав бога в свої останні хвилини.
— Хай благословить її небо! Вона завжди була доброю і люблячою сестрою! Але ж потрібен час, щоб оце прочитати. Потрібен час, брате, час!
— Часу тобі вистачить. Ти будеш сам собі катом — я не забрудню своїх рук.
Ішмаел, не зволікаючи, заходився здійснювати своє нове рішення. Злочинець, певний, що житиме ще принаймні кілька днів, трохи заспокоївся, хоч і знав, що кари не минути. Жалюгідний боягуз, він сприйняв відстрочку як помилування. Він навіть запопадливо допомагав у цих жахливих приготуваннях, і серед усіх дійових осіб цієї страшної трагедії лише його голос звучав жваво, ба навіть жартівливо.
Під однією з вузлуватих гілок верби стирчав плаский прискалок. Він був високо над землею і найкраще годився для тієї мети, думку про яку, власне, він сам і навіяв. Злочинця поставили на цю площинку, міцно, щоб не звільнився, скрутили йому за спиною лікті, накинули на шию зашморг, а кінець мотузки прикріпили до гілки. Вона росла так, що тіло, повиснувши, вже не знайшло б опори. В руки злочинцеві вклали аркушики з біблії, аби він, якщо зможе, відшукав у них собі розраду.
— А тепер, Ебіраме Уайт, — сказав скватер, коли його сини, закінчивши ці приготування, злізли з бескиду, — я питаю тебе востаннє, і то серйозно. Ти можеш вибрати одну з двох смертей. Хочеш, я оцією рушницею позбавлю тебе мук? А ні, то рано чи пізно тобі кінець від оцієї мотузки.
— Дай мені пожити! Ох, Ішмаеле, ти не знаєш, яке солодке життя, коли наближається остання хвилина!
— Діло зроблено! — мовив скватер, махнувши своїм помічникам, щоб наздоганяли череду й фургони. — А тепер, мізерний чоловіче, аби розрадити тебе в твою смертну годину, я прощаю тобі всі мої образи, і хай тебе судить бог.
Ішмаел повернувся і пішов через рівнину своєю звичайною неквапливою, важкою ходою. Ішов він, опустивши голову, але ні разу лінива думка не підказала йому озирнутись. Правда, один раз йому почулося, ніби хтось здушеним голосом вигукнув його ім'я, але він не зупинився.
Незабаром скватер досяг того місця, де недавно радився з Естер — звідси можна було востаннє поглянути на бескид. Тут він зупинився і наважився озирнутись. Сонце вже майже потонуло в далеких рівнинах, і його останні промені освітлювали голі гілки верби. На тлі вогненного неба чітко вимальовувались її зазублені обриси, і скватер навіть розрізнив усе ще випростану постать людини, яку він залишив там помирати. Спустившися з горба, скватер рушив далі з таким почуттям, ніби його несподівано й силоміць навіки розлучили з недавнім товаришем.
Пройшовши ще з милю, скватер наздогнав свої фургони. Його сини знайшли місцину, придатну для ночівлі, й чекали тільки, коли прийде батько і схвалить їхній вибір. Він коротко висловив свою згоду. Влаштовувались у незвичній і промовистій тиші. Естер майже не шпетила меншеньких; а коли й лаяла їх, голос її звучав значно лагідніше, без звичного крику.
Чоловік і жінка ні про що одне одного не запитували, нічого одне одному не пояснювали. Правда, коли Естер уже зібралась іти спати до дітей, Ішмаел завважив, як вона крадькома глянула на поличку його рушниці. Скватер звелів синам лягати, сказавши, що сам вартуватиме табір. Коли все затихло, він вийшов у прерію, ніби серед наметів йому важко було дихати. А ніч була така, що почуття, навіяні денними подіями, стали ще тяжчими.
Коли визирнув місяць, здійнявся вітер; він, завиваючи, мчав по рівнині, й не дивно, що вартовому вчувалися в його поривах якісь чудні, неземні звуки. Скорившись незрозумілій спонуці, Ішмаел оглянувся навкруги і, пересвідчившись, що всі спокійно сплять і їхньому сну ніщо не загрожує, попрямував до того пагорба, про який уже йшлося. Звідси відкривався широкий краєвид на схід і на захід. Легенькі пірчасті хмарки раз у раз напливали на холодний, блідий місяць, хоч часом його безтурботні промені лилися з чистого синього поля, і тоді здавалося, що все навкруги теж стає лагіднішим і чарівним.
Уперше за своє життя, сповнене бурхливих пригод, Ішмаел гостро відчув самотність. Гола прерія здавалася йому безмежною і похмурою пустелею, а шерех вітру звучав, наче шепоти мерців. Незабаром йому почулося, ніби порив вітру доніс до нього чийсь пронизливий крик. Він долинув не як поклик із землі, а моторошно впав з височіні, злившись із хриплим завиванням вітру. Скватер зціпив зуби і величезною рукою так стис рушницю, ніби хотів розчавити метал. Вітер зненацька вщух, потім налетів новий шквал — знову крик жаху пролунав ніби просто Ішмаелові в вуха.
Скватер мимоволі озвався — так люди іноді скрикують від надзвичайного збудження — і, завдавши рушницю на плече, сягнистою ходою, наче який велет, рушив до бескиду.
Не часто Ішмаелова кров текла так швидко, як вона біжить у жилах звичайних людей; але тепер він відчував, що вона от-от бухне з усіх пор його тіла. Його оспала енергія прокинулася, мов звір від сплячки. Йдучи, він весь час чув оті пронизливі крики, які то ніби дзвеніли в хмарах, а то линули так близько, що, здавалося, стелились по землі. Аж тут пролунав такий крик, який вже не можна було прийняти за оману і страшнішого за який годі було собі уявити. Він, здавалося, заповнив собою все повітря, — так блискавиця часто осяває своїм сліпучим світлом весь видимий небокрай. Виразно почулося ім'я боже в поєднанні з дикою, блюзнірською лайкою, що її не можна й повторити. Скватер зупинився, заткавши вуха.