Але перед цим відбулося ще багато важливих подій, і про деякі з них ми повинні розповісти.
Двома найважливішими подіями були весілля Олівера й Елізабет і смерть майора Еффінгема. Обидві вони сталися на початку вересня, — причому перша всього кількома днями передувала другій. Старий згас, як ото догоряє свічка, і хоч родина, безперечно, сумувала, та горе помалу розвіялось.
Однією з найбільших турбот Мармедюка стало узгодити якось обов'язки судді зі своєю симпатією до порушників закону. Наступного дня після свого виходу з печери Натті й Бенджамін доброхіть повернулися у в'язницю, де й залишалися, добре нагодовані й доглянуті, поки з Олбані примчав гонець з губернаторським помилуванням Шкіряній Панчосі. Водночас зроблено все можливе, аби відшкодувати Гайрамові моральні збитки, яких він зазнав. Обидва порушники закону того ж таки дня вийшли на волю, зоставшись ті самі вдачею, як були й до ув'язнення.
Дулітл став помічати, що його талант будівничого і юридична кваліфікація вже не відповідають зрослому добробуту й культурі селища; отож, стягнувши до останнього цента відступне за мирову, він "зняв намет", як то кажуть поселенці, й подався далі на захід, поширюючи всюди по країні архітектурні та юридичні знання, сліди яких можна бачити й понині.
Сердешний Джотем, що життям заплатив за власну глупоту, зізнався перед смертю, що про руду йому сказала одна ворожка: подивившись у чарівне люстерко, вона буцімто побачила сховані під землею скарби. Такі забобони були дуже поширені в нових поселеннях, тож, коли перший подив минув, люди й забули про ці події. Та Річарда це не тільки змусило зняти всякі підозри з трьох мисливців, а й зосталось йому доброю наукою, і Мармедюк зажив спокійно. Колись шериф упевнено заявляв, що його плани відносно срібної руди цілком реальні, — і протягом наступних десяти років досить було йому про це нагадати, як він одразу ж замовкав.
Мосьє Лекуа, якого ми повинні були ввести в наш роман, оскільки без подібного персонажа картина краю була б неповна, виявив, що острів Мартініка і його власна "цукриста тростина" перебувають в руках у англійців, але невдовзі Мармедюк і вся його родина з приємністю дізнались про повернення француза в Париж, звідки він відтоді щороку слав їм бюлетені про свої успіхи, розсипаючись у словах подяки своїм американським друзям.
Після цього короткого звіту ми повертаємося знову до нашої оповіді. Хай читач уявить собі лагідний жовтневий ранок, коли сонце здається кулею із сріблястого полум'я і з кожним подихом у тіло вливається сила й бадьорість: не надто тепло, але й не надто холодно, — саме така температура, що розворушує кров, не викликаючи млості, як то буває навесні.
Такого-от ранку посередині місяця Олівер увійшов до зали, де Елізабет, як звичайно, давала на день накази челяді, й запропонував їй прогулятися до озера. Молода жінка, помітивши на чоловіковому обличчі легкий смуток, накинула на плечі хустину, сховала чорні кучері під солом'яним бриликом і, взявши Олівера під руку, пішла з ним, не питаючись, куди він її веде.
Вони перейшли через міст, звернули з дороги й мовчки рушили берегом озера. Елізабет уже здогадалася про мету прогулянки, але, поважаючи почуття чоловіка, мала за недоречне починати розмову. Та коли вийшли на простір полів і перед очима Елізабет відкрилося величне озеро, вкрите зграями перелітного птаства, яке вже почало мандрувати з північних холодних країв у пошуках теплого сонця, тільки затрималося порозкошувати на чистих водах Отсего, — коли вона побачила схили гір, що їх осінь забарвила розмаїтими кольорами й відтінками, почуття, які сповнювали її серце, вилились у слова.
— Такої пори хіба можна мовчати, Олівере? — спитала юна дружина, ще ніжніше горнучись до його руки. — Вся природа немовби складає хвалу творцеві — чому ж ми, що повинні бути такі йому вдячні, чому ж ми мовчимо?
— Говори, говори, — відповів Олівер, усміхаючись. — Я так люблю твій голос. Ти, певно, здогадуєшся, куди ми йдемо. Я розповідав тобі про свої плани — чи схвалюєш ти їх?
— Спочатку треба їх обдумати, — мовила Елізабет. — Але і я маю власні плани — мабуть, настав час поділитися ними з тобою.
— Он як! Певне, ти хочеш чимось допомогти моєму давньому другові Натті?
— Так, і йому теж. Але ми маємо й інших друзів, крім Шкіряної Панчохи. Хіба ти забув про Луїзу і священика?
— Ні, звичайно. Я подарував їм одну з найкращих наших ферм. Що ж до Луїзи, то я б хотів, щоб вона завжди жила з нами.
— Ти б хотів! — відказала Елізабет, злегка підібравши губки. — Але в Луїзи, може, є свої плани. Що, коли вона хоче піти за моїм прикладом — і собі одружитися?
— Не думаю, — відповів Олівер, поміркувавши хвильку. — Я навіть не знаю тут нікого, хто був би її достойний.
— Тут, може, і немає такого. Але є інші місця, крім Темплтона, й інші церкви, крім нової церкви Святого Павла.
— Слухай, Елізабет, тобі хочеться, щоб містер Грант пішов від нас? Проста душа, але ж людина чудова! Де я ще знайду іншого такого священика, котрий би настільки чемно терпів мої ортодоксальні релігійні погляди? Ти хочеш перетворити мене із святого на звичайного грішника.
— Нічого не вдієш, — відказала Елізабет, ховаючи усмішку, — доведеться вам, сер, з ангела стати людиною.
— Але ж ти забуваєш про ферму!
— Він може здати її в оренду, як то роблять інші. До того ж, священикові й не випадає поратися біля землі.
— Куди ж він поїде? Ти забуваєш про Луїзу.
— Навпаки, я дуже добре пам'ятаю про неї, — знов підібрала губки Елізабет. — Пам'ятаєте, містере Еффінгем, батько казав, що досі я командувала ним, а тепер командуватиму чоловіком? Ось я й хочу негайно це довести.
— Будь ласка, будь ласка, люба Елізабет, але не на шкоду всім нам, не на шкоду твоїй подрузі.
— Звідки ви взяли, сер, що це буде на шкоду моїй подрузі? — запитала Елізабет, уважно вдивляючись в його обличчя, на якому, проте, не помітила нічого, крім виразу щирого жалю.
— Звідки взяв? Таж Луїза сумуватиме за тобою, це ж так природно!
— З деякими природними почуттями слід боротися, — заперечила молода жінка. — А втім, навряд чи є підстави боятися, що дівчина такої душевної сили не витримає розлуки з нами.
— Але в чому все-таки полягає твій план?
— Ось послухай… Мій батько виклопотав для містера Гранта парафію в одному з містечок на Гудзоні, де йому не доведеться мандрувати по лісах. Там він доживатиме віку в супокої та достатку, а дочка його знайде собі товариство і знайомства, що більш відповідатимуть її літам і вдачі.
— Бесс, ти дивуєш мене! Я й не уявляв, що ти така завбачлива.
— О, я завбачливіша, ніж ви собі уявляєте, сер, — відповіла йому дружина, лукаво усміхаючись. — Але така моя воля, і ви повинні підкоритися їй — хоч би цього разу.
Еффінгем засміявся, але близько вже була мета їхньої прогулянки, й молоде подружжя, мов за обопільною згодою, перемінило тему розмови.
Вони прийшли на галявинку, де так довго стояла хатина Шкіряної Панчохи. Тепер ця місцина була розчищена від усякого сміття й гарно викладена дерном, і трава тут, як і скрізь довкола, після рясних дощів виросла зелена й соковита, ніби знов настала весна. Галявинка була обведена невисокою кам'яною огорожею, і, ввійшовши в хвіртку, Елізабет з Олівером, собі на превеликий подив, угледіли довгу рушницю Натті, притулену до огорожі. Собаки лежали на траві, ніби свідомі того, що, хоч тут багато й змінилося, та лишилося чимало рідного, звичного. Сам мисливець, простершись на весь свій великий зріст, лежав перед білим мармуровим каменем, рукою відхиляючи високу траву, що закривала напис. Поруч із цим простим надгробком стояв пам'ятник, прикрашений урною та барельєфами.
Молоді люди нечутно наблизилися до Натті, який не помітив їх… Засмагле обличчя старого пересмикувалось гримасою душевного болю, а очі напружено кліпали, ніби щось заважало йому дивитися.
Нарешті мисливець підвівся й голосно проказав:
— Ну що ж, мушу сказати, зроблено все добре. Здається, тут щось написано, та мені не прочитати. Але люлька, томагавк і мокасини вирізьблені непогано, навіть дуже непогано для людини, яка, певно, й в очі їх не бачила. Гай-гай! Ось вони обидва лежать рядком — незле їм тут… А хто ж мене поховає, коли приспіє мій час?
— Коли настане та сумна година, Натті, знайдуться друзі, що віддадуть тобі останню шану, — мовив Олівер, зворушений словами старого мисливця.
Натті озирнувся, анітрохи не виявляючи подиву (цю звичку він перейняв від індіанців), і провів рукою по обличчю, ніби проганяв від себе смуток.
— Прийшли глянути на могили, дітки? — мовив він. — Так, так, на них приємно подивитись і молодим і старим.
— Сподіваюсь, тобі подобається, як тут усе зроблено, — сказав Еффінгем. — Твоя думка важила в цьому ділі найбільше.
— Ну, я розкішних могил не бачив, то мій смак тут ні до чого, — відповів старий. — Ви поклали майора головою на захід, а могіканина — на схід, еге ж, хлопче?
— Така була твоя воля.
— От і добре, — мовив Натті. — Вони гадали, що їхні шляхи різні, але ж є той, хто в слушну годину збере всіх праведних докупи, вибілить шкіру мавра й поставить його поруч із принцами.
— В цьому можна не сумніватися, — відповіла Елізабет, рішучий тон якої зробився лагідним і печальним. — Я певна того, що всі ми знову колись зустрінемося й будемо щасливі разом.
— Справді, дочко, ми стрінемося потім? — підхопив мисливець з незвичайним запалом. — Це дуже втішає… Але перш ніж піти звідси, я волів би знати, що розповіли ви людям, які, наче голуби навесні, злітаються сюди звідусіль, — що розповіли ви про старого делавара й найхоробрішого з білих, хто будь-коли ходив по цих горбах?
Еффінгем і Елізабет були вражені урочистим тоном Шкіряної Панчохи, але подумали, що то навіяне цим сумним місцем. Юнак підійшов до пам'ятника і прочитав уголос:
— "Пам'яті Олівера Еффінгема, есквайра, майора його величності шістдесятого піхотного полку, доблесного солдата, вірного підданого, людини честі й істинного християнина. Ранок його життя минув у шані й багатстві, але вечір його був затьмарений злиднями, занедбанням і хворобами, і лише чуйна турботливість його давнього друга й слуги Натаніеля Бампо полегшували йому останні літа. Нащадки спорудили цей пам'ятник на знак чеснот покійного й вірності його слуги".
Шкіряна Панчоха стенувся, зачувши своє ім'я, й радісна усмішка освітила його зморшкувате обличчя.
— Так там і сказано, хлопче? Значить, моє ім'я вирізьблене поруч з ім'ям мого пана? Хай вас бог благословить, дітки! Це ви добре намислили, а добро тим більш цінуєш, чим ближче до кінця життя…
Елізабет відвернулася; Еффінгем, який силкувався щось сказати, нарешті спромігся відповісти:
— Так, твоє ім'я вирізьблено на простому мармурі, а його слід було, б викарбувати золотими літерами!
— Покажи мені, де воно, хлопче, — мовив Натті з наївним завзяттям, — покажи мені моє ім'я, якому судилася така честь.