Але через півроку можу його відпродати назад на вигідних для вас умовах.
Пан Ленцький відчув, що барва заливає йому обличчя.
Проте, не бажаючи визнати себе переможеним, запитав великопанським тоном:
– І скільки б ви хотіли відступного, пане Вокульський?
– Ніскільки. Віддам його вам за дев'яносто тисяч або навіть… дешевше.
Пан Томаш відсахнувся, розвів руками, впав на своє крісло, і по його обличчю знову покотилися сльози.
– Пане Станіславе, – казав він, – легенько схлипуючи, – я бачу, що гроші… можуть зіпсувати найкращі стосунки… Хіба я в претензії на вас за те, що ви купили будинок? Хіба я вам дорікаю?.. Бо ви говорите зі мною так, ніби образились…
– Пробачте, – перебив його Вокульський. – Але я справді трохи роздратований… мабуть, від спеки…
– О, напевне так! – вигукнув пан Томаш, встаючи л крісла і стискаючи Вокульському руку. – Отже… пробачимо один одному неприємні слова… Я на вас не серджуся, бо по собі знаю, як впливає спека…
Вокульський попрощався з ним і пішов у вітальню.
Старського там уже не було, панна Ізабелла сиділа сама.
Побачивши його, вона встала, обличчя її тепер було привітніше.
– Ви вже йдете?
– Так, і зайшов попрощатися з вами.
– А ви не забудете про Россі? – спитала вона, ледве помітно усміхаючись.
– О ні. Я попрошу, щоб йому передали вінок.
– А самі ви його не вручите? Чому?
– Сьогодні вночі я виїжджаю в Париж, – відповів Вокульський і, вклонившись, вийшов.
Панна Ізабелла з хвилину стояла здивована, потім швидко пішла до батька.
– Що це означає, папа? Вокульський дуже холодно попрощався зі мною і сказав, що сьогодні вночі їде в Париж.
– Що? Що? Що?.. – закричав пан Томаш, хапаючись обома руками за голову. – Він, напевне, образився.
– Мабуть, справді… Я сказала йому про купівлю нашого дому.
– Господи милостивий!.. Що ти наробила?.. Ну, все пропало! Тепер я розумію… Звичайно, він образився… Але, – додав він, трохи помовчавши, – хто ж знав, що він такий уразливий? Звичайнісінький же купець!..
Розділ двадцятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Таки поїхав!.. Пан Станіслав Вокульський, великий організатор торговельно-транспортної спілки, великий начальник фірми з чотиримільйонним річним оборотом, взяв та й поїхав у Париж, немов поштар на сусідню вулицю…
Лише напередодні він казав (мені самому), що не знає, коли поїде, а другого дня – трах-бах – і вже його нема.
Смачненько пообідав у ясновельможних панів Ленцьких, напився кави, поколупав в зубах – і гайда! Ще б пак!
Адже пан Вокульський не якийсь там продавець, щоб просити у хазяїна відпустку раз на кілька років. Пан Вокульський – капіталіст, у нього шістдесят тисяч карбованців на рік прибутку, він живе запанібрата з графами та князями, стріляється з баронами і виїжджає, коли й куди хоче.
А ви, наймані службовці, клопочіться про торгівлю, за це ж ви одержуєте плату й дивіденди.
І це такий купець?.. Ні, це блазенство, а не купецтво!
Ну, можна поїхати навіть у Париж, навіть з дурного розуму, але не в такий час. Тут, брат ти мій, берлінський конгрес наробив шелесту, там Англія гострить зуби на Кіпр, Австрія на Боснію… А Італія кричить на пупа: "Дайте нам Трієст, бо погано буде!" В Боснії, брат ти мій, кров уже річкою ллється, і восени небезпремінно почнеться війна (хоч би з жнивами впоратись!), а він тим часом гайнув у Париж!
Так?! Але чого він так раптово виїхав у Париж? На виставку?.. А на біса йому та виставка! А може, в тій справі, яку мав зробити з Сузіним? Цікаво б мені знати, на яких це таких справах заробляють по п'ятдесят тисяч – отак собі, раз-два? Вони мені забивають баки якимись новими машинами: чи то нафтовими, чи залізничними, чи для цукрових заводів… А чи не їдете ви, лебедики, не за тими надзвичайними машинами, а за звичайнісінькими гарматами?..
Бо Франція от-от візьметься за барки з Німеччиною… Малий Неполеончик нібито сидить в Англії, але ж із Лондона до Парижа ближче, ніж з Варшави до Замостя!
Гей, пане Ігнаце! Не поспішай судити пана В. (в таких випадках краще не називати прізвища повністю), не ганьби його, бо можеш насмішити людей, опинитися в дурнях!
Тут, брат ти мій, діло не просте! І оцей пан Ленцький, який колись бував у Наполеона III, і оцей нібито актор Россі, італієць… (а Італії зараз же віддай Трієст), і оцей обід у Ленцьких перед самим від'їздом, і купівля будинку…
Панна Ленцька гарна, що й казати, але ж вона тільки жінка, та й годі, і задля неї Стах не накоїв би стільки дурниць… В цьому ділі якась п… (в таких випадках найкраще говорити скороченнями). Та ще й не мала, а велика п…
Вже минуло тижнів зо два, як бідолашний хлопець поїхав, може, назавжди… Листи пише короткі, сухі, про себе нічого не повідомляє, а мене поймає такий смуток, що не раз, їй-богу, місця собі не знаходжу. (Ну, можливо, не за ним, – а так просто, звичка).
Пам'ятаю, як він виїжджав. Ми вже зачинили магазин, і я якраз за оцим столиком пив чай (а Ір мій усе нездужає), коли раптом у кімнату вбігає Стахів лакей та як крикне:
– Пан просить! – і втік. (Та й зухвалий же він, світоплут, а до того й ледащо!..
Треба було бачити, яка в нього була морда, коли він став у дверях і гримнув: "Пан просить!" Бидло!)
Хотів я йому виказати: блазню ти, твій пан тільки для тебе пан, але він югнув так, що тільки його й бачили.
Я швиденько скінчив пити чай, Ірові налляв у мисочку молока й пішов до Стаха. Бачу, а його лакей у підворітті навів шури-мури одразу аж з трьома здоровими, як кобили, дівками. Ну, думаю, такий гультяй і чотирьом дав би ради, хоча… (З тими жінками сам чорт не второпає діла. Наприклад, пані Ядвіга: худенька, маленька, дмухни на неї, то полетить, а дивися – вже третього чоловіка увігнала в сухоти).
Виходжу нагору. Двері в кімнату не причинені, а сам Стах при світлі лампи спаковує чемодан. Всередині у мене тьохнуло.
– Що це означає? – питаю.
– Їду сьогодні в Париж, – відповідає він.
– Вчора ти казав, що не скоро поїдеш?..
– То було вчора…
Він одійшов від чемодана, трохи подумав, потім додав якимось чудним голосом:
– Ще вчора… я помилявся.
Слова ці неприємно вразили мене. Я пильно подивився на Стаха і просто стурбувався. Ніколи б не подумав, щоб чоловік нібито здоровий і не поранений міг так змінитися протягом кількох годин. Він поблід, очі позападали, наче здичавіли…
– Чого ж у тебе так раптом змінилися плани? – спитав я, відчуваючи, що питаю не про те, про що хотів би довідатись.
– Дорогий мій! – відповів він. – Хіба ти не знаєш, що інколи єдине слово змінює не тільки плани, а й самих людей… А що ж казати про цілу розмову!.. – докінчив він пошепки.
Пакуючись далі і збираючи різні речі, він вийшов у зал.
Минула хвилина – не повертається, минула друга – не повертається… Я заглянув крізь прочинені двері й побачив, що він стоїть, спершись на спинку стільця й невидющими очима дивиться в вікно.
– Стаху!..
Він опам'ятався, знову став пакуватися і спитав:
– Чого тобі?
– З тобою щось діється.
– Нічого.
– Я давно вже не бачив тебе таким.
Він усміхнувся.
– Мабуть, з того часу, як зубний лікар вирвав мені зуба, до того ж здорового.
– Дивними здаються мені оці твої збори в дорогу, – промовив я. – Може, ти мені що-небудь скажеш?
– Сказати?.. Ага, правда… В банку у нас лежить щось сто двадцять тисяч, отже, грошей вам вистачить… Далі…
Що ж далі?.. – питав він сам себе. – Ага!.. Можеш уже не робити секрету з того, що я купив будинок Ленцьких. Навпаки, зайди туди і признач мешканцям квартирну плату на старих умовах. Пані Кшешовській можеш збільшити там на якихось кільканадцять карбованців, нехай посердиться, але бідняків не руш… Там живе якийсь швець, якісь студенти, – бери з них, скільки даватимуть, аби регулярно платили.
Він глянув на годинник, видно, побачив, що ще має час, ліг на канапі й замовк, заклавши руки за голову й заплющивши очі. Вигляд у нього був невимовно жалісний.
Я сів на канапу у нього в ногах і сказав:
– У тебе щось трапилось, Стаху?.. Скажи, що саме?
Я наперед знаю, що не зможу тобі допомогти, але знаєш… журба однаково, як отрута, її треба виплюнути…
Стасик знову усміхнувся (як я не люблю оцього його напівсміху) і, помовчавши трохи, відповів:
– Пам'ятаю (давно це було), якось я сидів з одним жевжиком у кімнаті, і от він зробився занадто одвертий: розказав мені неймовірні речі про свою родину, про свої стосунки з усякими людьми, про свої подвиги, а потім дуже уважно вислухав історію мого життя. Ну, і добре цю історію використав…
– Що це означає? – спитав я.
– Те означає, старий друже, що оскільки я не збираюсь витягати ніяких зізнань з тебе, то не маю наміру робити їх і сам.
– Що? – вигукнув я. – Так ти розумієш дружню одвертість?
– Годі тобі, – відповів він, устаючи з канапи. – Може, воно й добре, але для інституток. А втім, мені нема чого звіряти навіть тобі. Як мені все набридло!.. – пробурчав він, потягаючись.
Тут нарешті увійшов той ледар лакей, узяв Стахового чемодана й повідомив, що коні вже стоять перед домом. Ми сіли в екіпаж, але за цілу дорогу до вокзалу не перемовились жодним словом. Він дивився на зірки й посвистував крізь зуби, а мені здавалось, що я їду на похорон.
На Віденському вокзалі нас зустрів доктор Шуман.
– Ти їдеш в Париж? – спитав він Стаха.
– А ти відкіля знаєш?
– О, я все знаю. Навіть те, що цим самим поїздом їде пан Старський.
Стах здригнувся.
– Що воно за людина? – спитав він доктора.
– Гульвіса, банкрут… як, зрештою, всі вони, – відповів Шуман. – Ну, й екс-конкурент…
– Це мені байдуже.
Шуман нічого не відповів, тільки спідлоба глянув на Стаха.
Залунали дзвінки і свистки. Пасажири товпились у вагони. Стах попрощався з нами за руку.
– Коли повернешся? – спитав його доктор.
– Хотів би… ніколи, – відповів Стах і зайшов у порожнє купе першого класу.
Поїзд рушив. Доктор задумливо дивився на даленіючі вогні поїзда, а я… мало не розплакався.
Чергові почали замикати вхід на перон, а я умовив доктора пройтися по Єрусалимських Алеях. Ніч була тепла, небо чисте; не пам'ятаю, щоб я коли-небудь бачив більше зірок. А оскільки Стах казав мені, що в Болгарії часто дивився на зірки, то я тепер вирішив (бувають такі кумедні забаганки) також щовечора поглядати на зірки. (А може, й справді на котромусь із цих миготливих світил зустрінуться наші погляди чи думки, і Стах не буде таким самотнім, як був тоді?)
Раптом (навіть не знаю чому) у мене виникла підозра, що несподіваний від'їзд Стаха має зв'язок з політикою.
Я вирішив запитати Шумана, а щоб він про це не догадався, я почав манівцями:
– Чогось мені здається, що Вокульський… ніби теє… трохи закоханий?!
Доктор спинився серед тротуару й, сівши на свою палицю та відкинувшись назад, так зареготав, що прохожі, на щастя, нечисленні, стали оглядатися.
– Ха-ха-ха! Це ви аж сьогодні зробили таке неймовірне відкриття?! Ха-ха! Ну й дотепний старий!
Це був дурний жарт, проте я на нього відповів:
– Зробити це відкриття легко було навіть людям… не таким вправним, як я (здається, я його таки підчепив).
Але я, пане Шумане, люблю бути обережним у своїх припущеннях.