Він надіслав до лівійців надійних людей, наказавши їм вдавати з себе втікачів, щоб пробратися до ворожого табору й відвернути від Мусаваси його найбільшу силу, вигнаних лівійських воїнів.
— Скажіть їм, — мовив Рамзес до своїх агентів, — що я маю сокири для зухвалих і милосердя для покірних. Якщо вони в бою кинуть зброю і залишать Мусавасу, я прийму їх назад у військо його святості і накажу виплатити належну їм платню, наче вони ніколи й не покидали служби.
Патрокл та інші полководці визнали такий захід досить мудрим; жерці мовчали, а Ментезуфіс надіслав депешу Гергорові і тієї ж доби отримав відповідь.
Довкола Содових озер на кілька десятків кілометрів розкинулась долина, замкнута між двома пасмами гір, що тяглись від південного сходу на північний захід. В найширщих своїх місцях вона, сягала десяти кілометрів, але були місця й вужчі, майже ущелини.
По всій долині тяглися одне за одним з десяток багнистих озер з гірко-солоною водою. Тут росли чахлі кущики й бур'янці, які весь, час засипав пісок, і вони були такі вив'ялені, що їх не схотіла б їсти жодна худобина. По обидва боки стирчали позубрені вапнякові скелі або тяглися величезні, піщані кучугури, в яких можна було втопитися.
Весь цей краєвид з жовтої й білої барви мав на собі печать мертвотності, яку ще посилювали спека й тиша. Жодна пташина не обзивалася тут, а якщо коли й чулося якесь, шарудіння, то це котився камінь з гори.
Майже посеред долини височіли дві групи будівель, на відстані кількох кілометрів одна від одної. Це були: на сході — невеличкі фортеці, на заході — скляні гути, яким постачали паливо лівійські купці. Обидва ці поселення через воєнну тривогу мешканці покинули. Корпус Техенни повинен був зайняти й укріпити обидва ці пункти, які забезпечували війську Мусаваси шлях до Єгипту,
Лівійці поволі посувалися від міста Главкуса на південь і ввечері чотирнадцятого дня гатор були біля входу в долину Содових озер, певні, що пройдуть її за два переходи без перешкод. Того ж дня із заходом сонця військо єгиптян рушило в напрямі пустелі і, пройшовши пісками понад сорок кілометрів за дванадцять годин, наступного ранку зупинилось на узгір'ях між фортецями й гутами і заховалось в численних ущелинах.
Якби тієї ночі хтось сказав лівійцям, що в долині Содових озер виросли пальми й пшениця, вони б здивувалися менше, ніж почувши, що єгипетська армія заступила їм дорогу.
Після короткого відпочинку, під час якого жерцям вдалося знайти і викопати кілька криниць з непоганою питною водою, єгипетське військо почало займати північні узгір'я, що тяглися вздовж долини.
План наступника трону був простий. Він хотів відрізати лівійців від їхньої батьківщини й загнати на південь, в пустелю, де спека й голод знищили б розпорошені загони.
Для цього він розташував військо на північному боці долини й поділив його на три корпуси. Правим крилом, висунутим найближче до Лівії, командував Патрокл. Саме він мав відрізати лівійців від їхнього міста Главкуса. Лівим крилом, яке було найближче до Єгипту, командував Ментезуфіс. Його завданням було перепинити лівійцям рух уперед. І, нарешті, центральним корпусом, що зайняв позицію біля скляних гут, командував сам наступник трону, маючи при собі Пентуера.
П'ятнадцятого дня місяця гатор, близько сьомої години ранку, кілька десятків кінних лівійців швидким клусом проскакали через долину. Вони трохи відпочили біля гут, роздивилися довкола і, не побачивши нічого підозрілого, повернулися до своїх.
О десятій годині дня, в найбільшу спеку, яка, здавалось, випивала в людей піт і кров, Пентуер сказав наступникові трону:
— Лівійці вже ввійшли в долину і минають загін Патрокла. За годину вони будуть тут.
— Звідки ти знаєш, про це? — спитав здивований царевич.
— Жерці все знають!.. — відповів, усміхнувшись, Пентуер. Потім він обережно зійшов на одну із скель, дістав з торби
якусь дуже блискучу річ і, повернувшись у той бік, де стояв загін святого Ментезуфіса, почав робити рукою якісь знаки.
— От і Ментезуфіс уже" знає про це, — додав він. Царевич, що не міг отямитися від подиву, спитав його:
— Я маю зір, кращий ніж у тебе, та й слух, мабуть, не гірший, але нічого не бачу й не чую. Яким же чином ти бачиш ворогів і розмовляєш з Ментезуфісом?
Пентуер попросив царевича глянути на один з віддалених горбів, на вершині якого виднілися кущі терну. Рамзес глянув на цей горб і раптово заслонив очі: в кущах щось різко блиснуло.
— Що за нестерпний блиск! — скрикнув він. — Осліпнути можна!
— Це жрець, що супроводить достойного Патрокла, подає нам знаки, — відповів Пентуер. — От бачиш, достойний повелителю, що йми можемо придатися на війні.
Він замовк, бо з глибини долини до них долетів шум, спершу тихий, потім усе виразніший. Почувши цей шум, єгипетські воїни, що причаїлися біля підніжжя горба, почали схоплюватись, оглядати, свою зброю, перешіптуватися... Але коротка команда офіцерів заспокоїла їх, і знову над північними скелями запанувала мертва тиша.
Тим часом шум у глибині долини все зростав і, нарешті, перейшов у гул, серед якого на фоні голосів тисячі людей можна було вирізнити спів, звуки флейт, рипіння возів, іржання коней та вигуки начальників. У Рамзеса серце забилося швидше; він уже не міг стримати своєї цікавості і виліз на скелястий виступ, звідки видно було значну частину долини.
Там, оповитий клубами жовтої куряви, повільно просувався лівійський корпус, наче кількаверстовий вуж, поцяткований блакитними, білими й червоними цятками.
Попереду корпусу їхало кілька вершників, з яких один у білому плащі сидів на коні, мов на ослоні, звісивши ноги на лівий бік. За вершниками посувалась юрба пращників у сірих сорочках, потім якийсь сановник у ношах, над якими несли величезну парасолю. Далі — загін списоносців у блакитних і червоних блузах, потім велика юрба майже голих людей, озброєних палицями, знову пращники і списоносці, потім знов пращники, а за ними загін людей у червоному, озброєних косами й сокирами. Вони йшли приблизно по чотири в ряд, але, незважаючи на окрики офіцерів, цей порядок раз у раз ламався, і четвірки, що йшли одна за одною, збивались у купу.
Співаючи й розмовляючи, галасливий лівійський вуж поволі виповз у найширшу частину долини проти гут та багнистих озер. Тут порядок ще більше розладнався. Ті, що йшли попереду, зупинилися, бо їм сказали, що в цьому місці буде перепочинок, а тим часом дальші колони прискорили крок, щоб швидше дійти до мети і перепочити. Деякі вибігали з рядів і, кинувши зброю, стрибали в озеро або жменями черпали з нього смердючу воду, інші, сівши на землі, діставали з торб фініки або пили з глиняних пляшок воду з оцтом.
Високо над табором кружляло кілька яструбів.
Від цього видовища Рамзеса охопили невимовна туга і страх. Перед очима в нього закрутилися чорні мушки, він майже втратив свідомість, і якусь мить йому здавалося, що віддав би свій трон, аби тільки не бути тут і не бачити того, що станеться зараз. Він зсунувся із скелястого виступу, нестямними очима дивлячись поперед себе.
Тут до царевича підійшов Пентуер і сильно струснув його за плече.
— Опам'ятайся, полководче! — сказав він. — Патрокл чекає наказу...
— Патрокл?.. — повторив царевич і озирнувся навколо. Перед ним стояв Пентуер, блідий, але спокійний. За кілька
кроків від нього теж пополотнілий Тутмос тримав у тремтячій руці офіцерський свисток. З-за пагорка виглядали схвильовані обличчя воїнів.
— Рамзесе, — повторив Пентуер, — військо чекає... Царевич з розпачливою рішучістю глянув на жерця і глухим голосом мовив:
— Починати...
Пентуер підняв угору свій блискучий талісман і накреслив ним у повітрі кілька, знаків. Тутмос тихо свиснув, цей свист повторився в ущелинах праворуч і ліворуч, і на узгір'я почали вибігати єгипетські пращники.
Було близько дванадцятої години ополудні.
Рамзес поступово відходив від першого враження й уважніше почав роздивлятися навколо. Він бачив свій штаб, загін списоносців і сокирників під командою старих офіцерів і, нарешті, пращників, що ліниво підіймались на скелі... Він був певен, що ніхто з цих людей не тільки не хоче загинути, а навіть битися і рухатися в таку страшну спеку.
Раптом з вершини якогось пагорка озвався гучний голос, могутніший за ричання лева:
— Воїни його святості фараона, розбийте цих лівійських собак!.. Боги з вами!..
Цьому надприродному голосу відповіли два не менш потужні: протяжні вигуки єгипетського війська і нелюдський галас лівійців.
Царевич, якому вже нічого було ховатись, зійшов на пагорб, звідки добре було видно ворога. Перед ним тягнувся довгий цеп єгипетських пращників, що ніби виросли з-під землі, а за кількасот, кроків від них роївся в хмарі пилу лівійський табір. Озвалися труби, свистки, залунали прокльони варварських офіцерів, що закликали до порядку. Ті, що сиділи на землі, зірвалися на ноги, ті, що пили воду, схопивши зброю, бігли до своїх. Безладні юрби почали шикуватися в шеренги з нечуваним шумом і галасом.
Тим часом єгипетські пращники метали по кілька каменів на хвилину, спокійно й точно, мов на муштрі. Десятники показували своїм загонам групи ворогів, у яких треба було влучати, і воїни протягом кількох хвилин засипали їх градом олов'яних куль та камінням. Царевич бачив, що після кожної такої зливи юрба лівійців розпадалася і часто хтось залишався на землі.
Незважаючи на це, лівійські ряди вирівнялися і відійшли за лінію удару, а наперед виступили їхні пращники і так само швидко й спокійно почали відповідати єгиптянам. Інколи серед них вибухали радісні крики й сміх, коли котрийсь з єгипетських пращників падав на землю.
Незабаром над головами царевича та його почту засвистіло каміння. Один влучно пущений камінь вцілив у плече ад'ютанта і роздробив йому кістку, другий збив шолом з іншого ад'ютанта, третій упав біля ніг царевича й розбився об скелю, обсипавши його обличчя осколками, гарячими, мов окріп.
Лівійці голосно сміялися, щось вигукуючи; мабуть, злословили на адресу єгипетського полководця.
Страх, а особливо жаль і, туга — все це в одну мить зникло з душі Рамзеса. Він уже не бачив перед собою людей, яким загрожували муки й смерть; це була зграя диких звірів, яких треба було знищити або знешкодити.