Ви нічого не розумієте! В комуні таких ролей немає. Комуна і засновується для того, щоб таких ролей не було. В комуні ця роль змінить усю теперішню свою суть, і що тут безглузде, те там буде розумним, що тут, за теперішніх обставин, неприродне, те там буде цілком природним. Усе залежить від того, в якій обстановці і в якому середовищі людина. Все від середовища, а сама людина ніщо. А з Софією Семенівною я в згоді тепер, і це може вам бути доказом, що ніколи вона не вважала мене своїм ворогом і кривдником. Справді-бо! Я кличу її тепер у комуну, та тільки ж зовсім, зовсім з інших міркувань! Чого вам смішно! Ми хочемо заснувати свою комуну, особливу, та тільки на багато ширших засадах, ніж попередні. Ми пішли далі у своїх переконаннях. Ми більше відкидаємо! Коли б устав з домовини Добролюбов,[5-08] я б з ним посперечався. А вже Бєлінському[5-09] — тому б так усипав! А поки що я розвиваю Софію Семенівну. Це прекрасна, прекрасна натура!
— Ну, а прекрасною натурою і користуєтесь, га? Хе-хе!
— Ні, ні! О ні! Навпаки!
— Ну, вже й навпаки! Хе-хе-хе! Ото сказав!
— Та повірте ж! Та й з якої речі я б став таїти від вас, скажіть, будь ласка! Навпаки, мені самому це дивно: зі мною вона якось підкреслено, якось боязливо доброчесна і соромлива!
— І ви, звичайно, розвиваєте... хе-хе! Доводите їй, що вся оця соромливість — дурниця...
— Зовсім ні! Зовсім ні! О, як ви грубо, і навіть по-дурному — даруйте мені — розумієте слово: розвиток! Н-нічого ж ви не розумієте! О боже, які ви ще... не готові! Ми прагнемо свободи жінки, а у вас одне на думці... Обминаючи зовсім питання про цнотливість і про жіночу соромливість, як про речі самі по собі некорисні і навіть забобонні, я цілком, цілком допускаю її доброчесність зі мною, бо в цьому — вся її воля, все її право. Звичайно, коли б вона мені сама сказала: "Я хочу тебе мати", то я зважив би це за велике щастя, бо ця дівчина мені дуже подобається, але тепер, тепер принаймні, цілком певно, ніхто й ніколи не поводився з нею більш ввічливо і поштиво, ніж я, не ставився з більшою повагою до її гідності... я чекаю й надіюсь — от і все!
— А ви подаруйте їй що-небудь. Присягаюсь, що саме про це ви й не подумали.
— Н-нічого ж ви не розумієте, я вам уже сказав! Воно, звичайно, таке її становище, але тут інша річ, зовсім інша! Ви просто ставитесь до неї з презирством. Бачачи факт, який, помилково, вважаєте гідним презирства, ви вже відмовляєте людській істоті в гуманному до неї ставленні. Ви ще не знаєте, яка це натура! Мені тільки дуже досадно, що останнім часом вона якось зовсім перестала читати і вже не бере в мене більше книжок. А раніше брала. Шкода теж, що, виявляючи енергію і рішимість протестувати, — яку вона вже раз довела, — вона все ще начебто не досить має самостійності, сказати б, незалежності, не досить заперечення, щоб зовсім відірватись від деяких забобонів і... дурниць. Незважаючи на це, вона дуже добре розуміє деякі питання. Вона прекрасно, наприклад, зрозуміла шкоду цілування рук, тобто що мужчина зневажає жінку нерівністю, цілуючи їй руку.[5-10] Це питання у нас дебатовано, і я зараз же їй переказав. Про асоціації робітників у Франції вона теж слухала уважно.[5-11] Тепер я тлумачу їй питання про вільний вхід у кімнати в майбутньому суспільстві.
— А це що таке?
— Дебатовано було останнім часом питання: чи має право член комуни заходити до іншого члена в кімнату, до мужчини або жінки, в будь-який час... ну й визнано, що має...
— Ну, а коли той чи та зайняті в ту мить необхідними потребами, хе-хе!
Андрій Семенович навіть розсердився.
— А ви все про це, про ці прокляті "потреби"! — скрикнув він із ненавистю, — тьху, як я злощусь і досадую, що, викладаючи систему, згадав вам тоді передчасно про ці прокляті потреби! Чорт забирай! Це камінь спотикання для всіх до вас подібних, а найгірше те, що беруть на язики, перш ніж дізнаються, в чому річ! І начебто мають рацію! Начебто пишаються чимсь! Тьху! Я кілька разів твердив, що все це питання можна викладати новачкам не інакше як наприкінці, коли людина вже переконана в системі, коли вже розвинена і навернена. Та й що, скажіть, будь ласка, що ви бачите такого ганебного й гидкого хоча б у помийних ямах? Я перший, я, готовий чистити будь-які помийні ями! Тут навіть немає ніякої самопожертви! Тут просто робота, благородна, корисна для суспільства діяльність, варта будь-якої іншої, і вже багато вища, наприклад, за діяльність якого-небудь Рафаеля або Пушкіна, бо корисніша![5-12]
— І благородніша, благородніша, хе-хе-хе!
— Що таке благородніша? Я не сприймаю таких висловів, коли йдеться про визначення людської діяльності. "Благородніше", "великодушніше" — все це дурниці, нісенітниці, старі забобонні слова, які я відкидаю! Все, що корисне для людства, те й благородне. Я розумію одно лиш слово: корисне! Хихикайте, скільки вам хочеться, а це так!
Петро Петрович справді сміявся. Він уже закінчив лічити і сховав гроші. А проте частина їх чомусь ще лишалася на столі. Це "питання про помийні ями" ставало вже кілька раз, незважаючи на всю свою нісенітність, приводом до розриву і незгоди між Петром Петровичем і молодим його другом. Уся нісенітність полягала в тому, що Андрій Семенович справді сердився. А Лужин розважав на цьому душу, і зараз йому особливо хотілося подратувати Лебезятникова.
— Це ви через учорашню вашу невдачу такі злі і так присікуєтесь, — прорвало, нарешті, Лебезятникова, який, власне кажучи, незважаючи на всю свою "незалежність" і свої "протести", якось не смів опонувати Петрові Петровичу і взагалі все ще додержувався в розмові з ним якоїсь звичної, від давніх років, поштивості.
— А ви краще ось що скажіть, — зарозуміло і з досадою перебив Петро Петрович, — чи можете ви... або краще сказати: чи справді й настільки ви близькі з вищезгаданою молодою особою, щоб запросити її тепер же, на хвилину, сюди, в цю кімнату? Здається, вони всі там уже повернулися з кладовища... Я чую, почалося ходіння... Мені б треба її побачити, цю особу.
— Та вам навіщо? — здивовано спитав Лебезятников.
— А так, треба. Сьогодні-завтра я звідси виберусь, а тому хотів би їй сказати... А втім... будьте й ви тут під час розмови.
Це навіть краще. А то ви, чого доброго, і бозна-що подумаєте.
— Я зовсім нічого не подумаю... Я тільки так спитав, і коли у вас справа до неї, то нема нічого легшого, як її викликати. Зараз піду. А я, будьте певні, не заважатиму вам.
Справді, хвилин через п'ять Лебезятников повернувся з Сонечкою. Та ввійшла дуже здивована і, за своїм звичаєм, ніяковіючи. Вона завжди ніяковіла в таких випадках і дуже боялася нових людей і нових знайомств, боялася й раніше, ще з дитинства, а тепер і поготів... Петро Петрович зустрів її "ласкаво і ввічливо", хоч і з певним відтінком якоїсь веселої фамільярності, що, проте, на думку Петра Петровича, личить такій поважній і солідній людині, як він, у ставленні до такої юної і в деякому розумінні цікавої особи. Він поспішив "підбадьорити" її і посадовив за стіл, навпроти себе. Соня сіла, подивилася навколо — на Лебезятникова, на гроші, що лежали на столі, і потім раптом знову на Петра Петровича, і вже не одводила більше від нього очей, наче була прикута до нього. Лебезятников попрямував був до дверей. Петро Петрович встав, знаком запросив Соню сидіти і спинив Лебезятникова коло порога.
— Цей Раскольников там? Прийшов він? — спитав він його пошепки.
— Раскольников? Там. А що? Еге ж, там... Зараз оце тільки ввійшов, я бачив... А що?
— Ну, то я вас особливо прошу бути тут, з нами, і не залишати мене віч-на-віч з цією... дівицею. Справа незначна, а наплетуть бозна-що. Я не хочу, щоб Раскольников там переказав... Розумієте, про що я кажу?
— А, розумію, розумію, — раптом догадався Лебезятников. — Так, ви маєте право... Воно, звичайно, як на мою власну думку, ви надто далеко заходите у ваших побоюваннях, але... ви все-таки маєте право. Будь ласка, я залишаюсь. Я стану тут біля вікна і не буду вам заважати... Як на мене, ви маєте право...
Петро Петрович повернувся до дивана, сів навпроти Соні, уважно подивився на неї і раптом набрав надзвичайно солідного, навіть трохи суворого вигляду: "Мовляв, ти сама ще чого не подумай, добродійко". Соня зніяковіла остаточно.
— По-перше, ви, будь ласка, вибачтесь за мене, Софіє Семенівно, перед вельмишановною вашою матусею... Так, здається? Адже замість матері вам Катерина Іванівна? — почав Петро Петрович дуже солідно, але разом з тим і доволі ласкаво. Видно було, що на думці в нього дружні наміри.
— Так, справді замість матері, — поквапливо і злякано відповіла Соня.
— Ну, то от і вибачтесь за мене перед нею, що я, з обставин від мене не залежних, змушений утриматись од відвідин і не буду у вас на млинцях... тобто на поминках, незважаючи на ласкаве запрошення вашої матусі.
— Авжеж, скажу; зараз-таки, — і Сонечка миттю схопилася зі стільця.
— Ще не все, — спинив її Петро Петрович, посміхнувшись на її простацтво і незнання правил пристойності, — і мало ви мене знаєте, шановна Софіє Семенівно, коли подумали, що через оцю маловажливу, що стосується самого мене, причину я б став турбувати особисто і кликати до себе таку особу, як ви. Намір у мене інший.
Соня поквапливо сіла. Сірі й райдужні кредитки, не прибрані зі стола, знову замигтіли їй в очах, але вона швидко одвернулась і підвела обличчя до Петра Петровича: їй раптом здалося дуже непристойним, особливо їй, дивитись на чужі гроші. Вона втупилася було очима в золотий лорнет Петра Петровича, який він тримав у лівій руці, а разом з тим і у великий, масивний, надзвичайно гарний перстень із жовтим каменем, що був на середньому пальці цієї руки, — але раптом і від нього одвела очі і, не знаючи вже куди дивитись, кінчила тим, що втупилася знову просто в очі Петрові Петровичу. Помовчавши із ще соліднішим, ніж до того, виглядом, той повів далі:
— Довелося мені вчора, випадково, перемовити слів зо два із сердешною Катериною Іванівною. Двох слів досить було, щоб довідатись, що вона перебуває в стані — протиприродному, коли тільки можна так висловитись...
— Так... у протиприродному, — похапцем підтакнула Соня.
— Або простіше і зрозуміліше сказати — у хворому.
— Так, простіше й зроз...