Цього разу син був на місці.
— Джіммі,—сказав Аллен,— у суботу вранці я маю бути в Нью-Йорку. Ми зможемо разом поснідати? Мені треба дещо з тобою обговорити.
..— Ох, тату,— зітхнув Джіммі,—мені дуже шкода, але в суботу вранці я мушу летіти до Лос-Анджелеса. Справи. А мені так хотілося б тебе побачити! Може, приїдеш у п'ятницю ввечері?
"Сини тільки за домовленістю",— подумав Стренд.
— У п'ятницю останній урок у мене кінчається о третій,— сказав він.— Гаразд, десь о шостій я буду в Нью-Йорку. Але мені доведеться заночувати. У суботу вранці я маю йти до лікаря.
— Щось болить? — Голос у Джіммі враз зробився тривожним.
— Ні. Звичайний огляд.— Аллен відчув, як у горлі задерло, але стримав кашель.— Ти можеш улаштувати мені готель?
— Тут поруч "Уестбері", На Медісон-авеню, поблизу Сімдесятої вулиці. Я замовлю тобі номер.
— Це, мабуть, щось дуже дороге.—Якось пополудні Аллен заходив туди з Леслі до бару, коли вони були поблизу в музеї йрму бар здався розкішним. Відвідувачі там були <:хожі на людей, яких Хейзен запрошує до себе в Хемптон.
— Дарма! — безтурботно кинув Джіммі.— Я заплачу.
— Я міг би переночувати в дешевшому готелі.
— Годі про це тат. Я маю гроші.
"Дев'ятнадцять років,— подумав Аллен,—а вже має гроші. Яв дев'ятнадцять користувався допомогою Християнської асоціації юнаків".
— Гаразд, якщо це тебе не розорить.
— Я замовлю номер для подружжя.
— Половина подружжя в Парижі,— сказав Аллен,— Не сміти грішми.
Джіммі засміявся.
— Я знаю, що в Парижі. Надіслала мені листівку. З Моною Лі-зою—репродукція з Лувру. Мабуть, хотіла нагадати мені, що вона — моя мати. І що електрогітара —це ще не все мистецтво. Я зайду по тебе в готель.
"Джіммі розмовляє так, ніби йому принаймні років тридцять",— подумав Аллен; кладучи трубку. Він пішов на кухню й налив собі ще віскі. Коли від однієї Порції йому стало добре, то від двох, може, буде удвічі краще!
Французький ресторан, до якого привів його Джіммі, був досить вишуканий. Заставлений букетами квітів, він сяяв білосніжними скатерками. Метрдотель заметушився перед Джіммі й чемно вклонився, коли той відрекомендував свого батька, хоч Алленові й здалося, що він помітив проблиск зневаги 16 очах:того чоловіка. Йдучи слідом за метрдотелем до столика. Аллен поруч із Джіммі, одягненим у бездоганно приталений темний костюм, ніби пошитий в Італії, почував себе ніяково в своєму старому пом'ятому піджаку, сорочці з широким коміром і поношених фланелевих штанах. Коли Аллен глянув на ціни в меню, йому аж дух забило. Приголомшилайого перед цим і відповідь адміністратора в готелі "Уестбері", коли Аллен поцікавився, скільки: коштує замовлений йому номер.
— Ваш син про все подбав — сказав адміністратор.
— Я знаю! — роздратовано кинув Аллен. Дорога до міста була неприємна. Поїзд переповнений, у вагоні душно, єдине вільне місце йому пощастило знайти у вагоні для курців. Чоловік, що сидів поруч, курив сигарету за. сигаретою і лише з цікавістю позирав на Стренда, коли той заходився кашлем.— Я знаю, що мій син про все подбав,—мовив Стренд до адміністратора.— Мені хотілося б тільки знати, скільки коштує номер.
Адміністратор сказав, і Аллен у душі аж застогнав, подумавши: "Мій син буде наймолодшою людиною в Сполучених Штатах, яка розбагатіла й збанкрутувала за один рік!"
Коли Джіммі, на півгодини спізнившись, нарешті прийшов до готелю, Стренд не став дорікати йому за марнотратство. Та' власне, він і не встиг би йому нічого сказати.
— Ми спізнюємося! — кинув Джіммі, після того як скоромовкою випалив: "У тебе чудовий вигляд, тат! Джоун чекає нас, щоб випити разом. Це тут за рогом.,.Вона хоче з тобою познайомитись".
— Навіщо? — невдоволено запитав Аллен, роздратований спізненням Джіммі. Те, що тридцятип'ятирічну синову коханку — чи хто вона там така — звати Джоун, він сприйняв як щось само собою зрозуміле.
— Може, вона хоче побачити дуба, з якого впав жолудь.
— Ця жінка з нами вечерятиме? — Якщо вона сидітиме за столом, то навряд чи йому вдасться поговорити про Керолайн та викладача біології.
— Ні,— відповів Джіммі, кваплячи його, — тільки вип'є. їй треба збиратися до завтрашнього від'їзду.
— Від'їзду? Куди ж вона їде? — запитав Аллен, хоч і знав про, це.
— До Каліфорнії,— недбало сказав Джіммі.—Зі мною. Вона не любить їздити сама. Безпорадна в дорозі.
Коли вони прийшли у білу, без смаку вмебльовану квартиру на двадцять другому поверсі з вікнами на Іст-Рівер, її господиня, Джоун Дайєр, здалася Алленові жінкою, яка може приборкати що завгодно— вогонь, повінь, голод і навіть фінанси. Висока й худа, без грудей, але з величезними, дикими темними очима, густо підведеними фіолетовими тінями. Вона вийшла їм назустріч босоніж і в чорній прозорій піжамі, крізь яку прозирало рожеве бікіні; Джоун не потисла руки, яку простяг їй Аллен, а спитала в Джіммі глибоким, гучним, майже чоловічим голосом:
— Ти не проти, якщо я поцілую батька? — І, обнявши Аллена, вона цмокнула його в щоку.
Стренда обдало хмарою міцних парфумів. Тепер, хоч що він їстиме за вечерею, доведеться добре присмачувати, щоб перебити запах цих парфумів, який учепився до одягу. Аллен, знав також, що, перш ніж кудись іти, треба буде витерти на щоці яскраво-червону фарбу. Все це відбувалося біля дверей, які Джоун Дайєр відчинила сама. Коли вона провела їх до величезної вітальні, Стренд побачив Соломона. Той стояв біля крісла, в якому щойно сидів.
— Привіт, Аллене! — сказав Соломон.— Привіт, Джіммі!.— Голос його пролунав холодно й різко, коли він звернувся до Джіммі. Аллен не міг цього не завважити.— Що ж,— зітхнув Соломон,—я своє сказав, Джоун. Ви обоє ще пошкодуєте,; що так робите.
Жінка недбало, зневажливо махнула на нього рукою, Її нігті, довгі й хижі, теж були пофарбовані в пурпуровий колір.
— Гербі,— мовила вона,ти починаєш мені набридати!
Соломон здвигнув плечима. Шкіра в нього була дуже засмагла,, і
чуб над темним чолом здавався аж білим. Алленові так і кортіло спитати, де це він знайшов у грудні в Нью-Йорку сонце, але вираз Соло-' монового обличчя був не такий, щоб розводити з ним пусті балачки. Обличчя Джіммі теж прибрало впертого виразу, до якого Стренд звик, відколи ще синові сповнилося вісім років.
— Аллене,— мовив Соломон, і тепер голос його прозвучав привітно й лагідно,— якщо ви залишитесь у місті, чй не могли б ми з вами завтра десь пообідати?
— Я — з великою охотою,— відповів Стренд.
— У Сарді,— сказав Соломон.— О першій годині. Це біля самої моєї контори. Західна Сорок четверта вулиця.
— Я знаю, де це.
— Я замовлю столик.— І Соломон пішов, навіть не глянувши на Джоун Дайєр та Джіммі й не попрощавшись.
— Розійшлись, як у морі кораблі...— промовила. Джоун Дайєр, коли вони почули, як зачинилися вхідні двері. Вона всміхнулась до Аллена пурпуровою усмішкою.— А зараз дати вам випити? Але мушу попередити: це коктейль із морквяного соку й селери. Не люблю отруювати своїх гостей спиртним і сигаретами! ...
— Дякую, я пити не хочу,— сказав Аллен, трохи, спокійніший за синову подругу, що, як він мимоволі подумав, з огляду на її професію, мала б приохотитися бодай до марихуани. Жінку, яка п'є морквяний рік, навряд чи можна вважати небезпечною для такого молодого хлопця, як Джіммі.
— Прошу, сідайте,— сказала Джоун.—Я хочу краще вас роздивитися. Джіммі про вас стільки розповідав! Ви виростили чудового сина, — провадила вона, коли Аллен сів, угрузнувши майже до підлоги у м'яку білу канапу, аж йому стало цікаво, чи пощастить підвестися з неї самому.—Молодь у нашому ділі—ще переважно хлопці й дівчата, що повтікали з дому,— невизнані, ображені їбатьками, талант Бачити вас удвох — це наче ковток свіжого повітря. Я кажу серйозно, містере Стренд.
— Джоун,— поважно мовив Джіммі,— і коли ти перестанеш стільки базікати?
Жінка злісно зиркнула на Джіммі, тоді подарувала Алленові сумну усмішку й повела далі, так ніби Джіммі її й не перебивав:
— Поглянувши на вас, містере Стренд, я зразу здогадалася, що Джіммі успадкував свій розум і вдачу від батька. З тієї хвилини,, як я його побачила, у мене з'явилося відчуття спокою і довіри, відчуття, що я нарешті знайшла чоловіка,— віком, може, й дитя, одначе все ж таки чоловіка,— на якого я можу покластися, чоловіка, чия думка — особиста й професійна—завжди інтуїтивно правильна. Ці мої слова пояснюють прикру сценку між Гербі й нами, свідком якої ви стали. Я певна, Джіммі розповість вам про це докладніше. А тепер даруйте мені—-я ще не закінчила пакуватися. Завтра на світанку ми відлітаємо, отож прошу вас, не затримуйте сьогодні мого любого Джіммі допізна, містере Стренд. Я дуже сподіваюся, що невдовзі ви приїдете разом із вашою чарівною дружиною до Каліфорнії і провідаєте нас. Джіммі показував мені фотографію вашої дружини. Яка щаслива сім'я! Я росла безпритульною, то в одних байдужих родичів, то в інших, одне слово, добре знаю, що таке родина...
— Отуди к бісу, Джоун! — вигукнув Джіммі.— Твій батько й досі володіє половиною Канзасу, а в матері—ціла стайня скакових коней!
— Я безпритульна душею! — з гідністю промовила жінка.— Ось чому публіка так хвилюється, коли я співаю. Я співаю для самотньої американської душі.— Вона підійшла до Аллена й, граційно нахилившись, поцілувала його в чоло.— На добраніч, любий батьку!—сказала й попливла з кімнати.
Аллен завовтузився, намагаючись підвестися з канапи. Джіммі підійшов, подав йому руку й допоміг підвестися.
— Що все це означає? — запитав Аллен.
— Одна з її химер,— відповів Джіммі.— Ніколи не знаєш, ким вона перед тобою постане. Безпритульною співачкою, поважною дамою, анархісткою, шепелявою дівчинкою в білій сорочечці, фатальною жінкою, матір'ю-землею... Ким завгодно! — сказав він, ошкірившись.— Вона в своєму репертуарі. І не сприймай морквяний сік серйозно. Джоун спитала мене, чи ти п'єш, а я відповів, що ні, тож на один вечір вона стала поборницею здоров'я. Другого разу, коли прийдеш до нас, вона буде п'яна як чіп, правду кажу. Якщо без цих химер вона не може обійтися, щоб так співати, то нічого не лишається, як терпіти їх.
— Гаразд, ходімо вечеряти. Я хочу їсти.
Ресторан був неподалік, і вони вирушили пішки. Дорогою Аллен запитав у Джіммі, що сталося з Соломоном, але син тільки здвигнув плечима: мовляв, це довга історія, він розповість її за вечерею.
Коли сіли за.