Нічого й казати: дама не грає.
Друкар відштовхнув свої карти.
— Більше не граю: я забагато програю.
— Маєш рацію, — сказав слюсар. — Крім того, дуже трясе.
Адвокат згорнув носовичок і поклав до кишені. То був здоровецький опасистий чолов'яга з блідою шкірою, марним жаб'ячим видом, широкими щелепами і вузьким черепом. Ті троє казали йому "ви", тому що він був освічений і мав звання сержанта. А він їм тикав. Він кинув недоброзичливий погляд на Матьє і, заточуючись, підвівся.
— Хильну я трохи.
— О, це гарна думка!
Слюсар і друкар дістали зі своїх сидорів по плящині; слюсар ковтнув просто з шийки і простягнув пляшку скрипалеві.
— Хочеш хильнути?
— Ні, не зараз.
— Та ти не уявляєш собі, як це добре!
Вони замовкли, зморившись од спеки. Слюсар надув щоки і тихенько зітхнув, адвокат запалив "Хай лайф". Матьє думав собі: "Вони не люблять мене, гадають, я гордовитий". Однак він відчував, що його вабить до них, навіть до тих сплюхів, навіть до адвоката: вони позіхали, спали, грали в карти, хитавиця гойдала туди-сюди їхні порожні голови, але в них була доля, як у королів, як у мерців. Гнітюча доля, котра змішувалася зі спекою, втомою і дзижчанням мух: вагон, закритий мов лазня, забарикадований сонцем, швидкістю, погойдуючись, мчав їх до однакової пригоди. Світляна стяга облямовувала шарлатове вухо друкаря; крильце того вуха скидалося на криваву суницю. "Отакими й воюють", — подумав Матьє. Досі війна уявлялася йому переплетінням понівеченої сталі, потрощених балок, чавуну й каміння. Тепер у промінні сонця тремтіла кров, руде сяєво залляло вагон; війна буде кривавим приділенням, її вестимуть кривлею цих шести чоловіків, кров'ю, яка стояла в крильцях їхніх вух, кров'ю, котра голубими жилками бігла під їхньою шкірою, кров'ю їхніх вуст. Їх розтрощать, мов барила, все гайно вивалиться назовні; порскі тельбухи слюсаря, які бурчали і часом глухо пукали, будуть валятися в пилюзі, трагічні, мов тельбухи коняки, якій розпанахали черево на арені.
— Гаразд, піду розім'яти ноги, — немовби сам до себе сказав друкар.
Матьє глянув, як він підводиться і йде в коридор: ця фраза вже була історичною. Її неголосно промовив мертвяк, одної літньої днини, ще як був живий. Мертвяк або, що те ж саме, той, хто вижив. Мертвяки — вже мертвяки. Ось чому мені немає чого їм сказати. Він дивився на них у якомусь запамороченні, йому хотілося теж бути у їхній великій історичній пригоді, та його відлучили від неї. Він скнів у їхній спекоті, він спливатиме кривлею на тих самих шляхах, і все ж таки він був не з ними, він був лише блідим і вічним відблиском: у нього не було приділення.
Друкар, який курив у коридорі, раптом обернувся до них.
— Літаки!
— Га?
Адвокат нахилився. Груди його торкалися гладких стегон, і він піднімав голову і брови.
— Де?
— Там, там! Бомбардувальники.
— Я... Ага! Ох... ох, скажи-но! — озвався слюсар.
— Це французи? — поспитався скрипаль, піднімаючи на друкаря свої гарні розгублені очі.
— Та вони дуже високо, не видно.
— Звичайно ж, це французи, — сказав слюсар. — Хто ж це ще може бути, га? Війну ще не оголосили.
Друкар нахилився до них, тримаючись руками за одвірок.
— А що ти про це знаєш? Ти вже одинадцять годин у дорозі. Гадаєш, вони чекатимуть, поки ти приїдеш, і тоді оголосять її?
Слюсар начебто спантеличився.
— Ото халепа! — сказав він. — Правда твоя, чортяко! Послухайте, хлопці, а, може, ми вже зранку воюємо?
Всі обернулися до адвоката.
— А ви що скажете? Гадаєте, війна вже розпочалася?
В адвоката був мирний вигляд. Він з погордою стенув плечима.
— Що ви тут вигадуєте? Хіба ми підемо воювати за Чехословаччину? Бачили ви її на карті, ту Чехословаччину? Ні? Так от, а я її бачив. І не раз. Лайно це, та й годі. Ще й завбільшки з носову хустинку. Там хіба що пару мільйонів людей, котрі ще й не одною мовою балакають. Ви питаєте, чи надає він значення Чехословаччині, той Гітлер. А Даладьє? Передовсім Даладьє — це не Даладьє: це двісті родин. Й ті двісті родин аж нудить від Чехословаччини.
Він пробіг поглядом аудиторію й виснував:
— Правда в тому, що в нас і в них воно назрівало з тридцять шостого року. І що вони тоді зробили, ті Чемберлени, Гітлери й Даладьє? Вони сказали собі: ми заткнемо їм пельки, цим хлопцям, і уклали між собою невеличку таємну угоду. Гітлер добрав такого фортеля: як тільки робітники зчиняють галас, їх відразу до війська. Отак, мовчи, тримай язик за зубами. Балакаєш? Дві години муштри. Ще балакаєш? Шість годин. Після цього хлопці без задніх ніг, тільки й думають, щоб виспатися. Ну, а інші міністри сказали: зробимо, як він. І от: війни і близько немає. Ні за Чехословаччину, ні за Турецьку імперію. Тільки нас мобілізували, протримають три-чотири роки, а тим часом у запіллі скрутять в'язи пролетаріятові.
Вони розгублено витріщилися на нього; він їх не переконав чи, може, його не зрозуміли. Слюсар невизначено пробурмотів:
— Одне зрозуміло: панам свято, а курці смерть.
Скрипаль схвально закивав, і всі позамовкали, слюсар обернувся і притулився лобом до одної з великих шиб у коридорі. "Напевне, — подумав Матьє, — їм не дуже кортить воювати". Він думав про вояків чотирнадцятого року, з їхніми широко роззявленими пельками і заквітчаними гвинтівками. А потім що? Ці мають рацію. Вони балакають прислів'ями, та слова зраджують їх, в їхніх головах є таке, що не висловиш словами. Їхні батьки брали участь у безглуздій бойні, й ось уже двадцять років, як їм пояснюють, що війна приносить шкоду. Після цього хочуть, аби вони кричали: на Берлін! Втім, усе, що вони думали, все, що вони казали, не мало ніякого значення: крихітні блискотливі світлячки на полях їхньої долі. Незабаром казатимуть: солдати тридцять восьмого року — як казали: солдати одинадцятого року чи вояки чотирнадцятого. Як і всі інші, вони копатимуть шанці, ні краще, ні гірше, а потім полягають у них, бо так воно їм випало. "А ти? — раптом подумав він. — Ти, що робиш із себе їхнього свідка, хоча ніхто тебе не просив, хто ти? Що ти там робитимеш? І якщо вцілієш, то ким ти станеш?"
Друкар тицьнув пальцем у шибку.
— Вони ще там.
— Хто? — здригнувшись, поспитався скрипаль.
— Літаки. Вони кружляють довкруг потяга.
— Кружляють? Ти не здурів часом?
— Таж я бачу їх!
— Оттак-пак! — сказав слюсар. — Оттак-пак!
Прокинувся малий дідок.
— Що сталося? — приставивши долоню до вуха, поспитався він.
— Літаки.
Дідок мирно всміхнувся і знову заснув.
— Ідіть-но сюди! — погукав друкар. — Ідіть сюди! Їх, либонь, десятків зо три. Я стільки бачив лише на авіяпараді у Віллякубле.
Слюсар і адвокат підвелися. Матьє вийшов за ними у коридор. Він побачив два десятки крихітних прозорих силуетів, креветок у воді неба. Здавалося, вони існують уривками: якщо вони не були на сонці, то зникали.
— А якщо це німаки?
— Не кажи дурниць. Гарно було б, ми ж як на долоні.
Тепер у коридорі було душ із двадцять, і всі вони позадирали голови.
— Не подобається воно мені, — сказав адвокат.
У всіх був стурбований вигляд. Один чолов'яга барабанив пальцями по шклу; ще один вистукував такт ногою. Ескадрилья крутонулася і зникла за потягом.
— Ху! — видихнув хтось.
— Зачекайте, — сказав друкар, — зачекайте-но! Вони вже націлилися, кажу, вам вони кружляють над потягом!
— Он вони! Он вони!
Високий вусатий хлоп'яга опустив шибу і вистромився надвір. Літаки знову з'явилися, один залишив за собою білу стягу.
— Це німаки, — випроставшись, сказав вусань.
— Пощастило.
Позаду Матьє схопився скрипаль: він почав торсати двох сплюхів.
— Що таке? — сонним голосом поспитався один, розтуливши почервонілі очі.
— Оголосили війну! — сказав скрипаль. — Зараз нас будуть бомбувати — над потягом німецькі літаки!
Лола нервово стиснула Борисове зап'ястя.
— Слухай, — сказала вона, — слухай!
Жак побілів, наче крейда.
— Слухай, — сказав він, — зараз скажуть!
То був повільний, низький і глухий голос, який трохи гугнявив.
— Я обіцяв, що сьогодні ввечері зроблю повідомлення про міжнародне становище. Та сьогодні пообіді мені несподівано повідомили про запрошення німецького уряду зустрітися в Мюнхені з канцлером Гітлером, паном Муссоліні й паном Чемберленом. Я прийняв це запрошення.
Гадаю, ви зрозумієте, що напередодні таких важливих переговорів я зобов'язаний відкласти ті пояснення, які я хотів дати вам. Та перед від'їздом я вважаю за необхідне адресувати французькому народові свою вдячність за його мужню і сповнену гідности поведінку.
Я вважаю за необхідне особливо подякувать тим французам, яких призвали до війська, за ту холоднокровність і рішучість, яку вони виявили.
Моє завдання тяжке. Від самого початку труднощів, які спіткали нас, я не перестаю чимдуж трудитися задля збереження миру і захисту життєвих інтересів Франції. Завтра я продовжу ці зусилля з думкою про те, що дію за цілковитою згодою всього народу.
— Борисе! — вигукнула Лола. — Борисе!
Він не відповів. Вона сказала йому:
— Отямся, любий, що це з тобою? Мир: завтра буде міжнародна конференція.
Вона обернулася до нього, червона і збуджена. Він вилаявся крізь зуби:
— А розтуди його! А туди ж його розтуди в Бога— Господа!..
Лолина радість погасла.
— Що з тобою, любий: ти геть позеленів.
— Я на три роки записався до війська — відказав Борис.
Потяг ішов, літаки кружляли.
— Машиніст із глузду з'їхав, — закричав якийсь чоловік. — Чого він не зупиняє? Якщо почнуть скидати бомби, то нас переб'ють, мов худобу.
Друкар був блідий і геть спокійний; він підняв голову і знай стежив за літаками.
— Потрібно стрибати, — процідив він крізь зуби.
— Якого дідька! — відказав адвокат. — Плигати на цій швидкості — нехай йому! — Він дістав хусточку і втер чоло. — Краще потягнути стоп-кран.
Друкар і слюсар перезирнулися.
— Ану ж бо смикни! — сказав друкар.
— А якщо це французи? Буде тоді нам!
Матьє пхнули у спину: якийсь товстун біг до виходу і кричав:
— Поїзд збавляє ходу: всі до дверей!
Друкар обернувся до адвоката; в нього були чудернацькі повільні й невпевнені рухи, зуби вищирилися в недобрій посмішці.
— Бачите, навіть той герой збавляє ходу: значить, це німаки. Це просто так, просто так! — передражнив він адвоката. — Що ж, дивіться, як це просто...
— Я не казав цього, — мляво відказав той. — Я сказав...
Друкар обернувся до нього спиною і попрямував уперед.