Хай старий іде. Хлопці, поставте на його місце брата вашої матері.
— Не чіпайте мене! — верещав Ебірам. — Я прикличу на вас боже прокляття, якщо ви доторкнетесь до мене!
Очі його безумно й дико палали, і юнаки відступили, але коли Ебнер, найстарший і найрішучіший, із спотвореним ненавистю обличчям підійшов до нього, переляканий злочинець повернувся і кинувся був навтіки, але тут-таки впав, як мертвий, долілиць.
Почулися злякані тихі вигуки, але Ішмаел порухом руки звелів синам віднести нерухоме тіло до намету.
— А тепер, — мовив він, повернувшись до всіх чужих у його таборі, — настав час кожному йти своїм шляхом. Хай вам щастить… А тобі, Еллен, хоч може, ти й не зрадієш такому подарункові, я кажу: хай благословить тебе бог!
Мідлтон, вражений тим, що йому здалося знаменням небес, не перечив. Всі почали готуватися в путь і незабаром, після недовгих зборів, швидко, без слів попрощалися із скватером та його родиною, і невдовзі цей строкатий гурт повільно й мовчазно рушив за звитяжним пауні до його далеких селищ.
РОЗДІЛ XXXII
Благаю вас, —
Своєю владою закон хоч раз поруште:
Для правди вищої підіть на гріх малий.
Шекспір. Венеціанський купець
Ішмаел довго й терпеливо чекав, поки зникне строкатий гурт на чолі з Твердим Серцем. А коли дозорець повідомив, що останній з індіанців, які, аби не налякати мешканців табору, дожидали свого вождя на значній віддалі й тепер пристали до нього, щез за вершиною найвіддаленішого пагорба, скватер наказав згортати намети. Коней уже запрягли, а незабаром і весь вантаж був на фургонах. Коли всі зібрались, невеликий фургон, що так довго правив Інес за тюрму, підкотили до намету, де лежав непритомний лиходій: очевидно, фургончик призначався для нового в'язня. І тільки коли з намету вивели Ебірама — блідий і переляканий, він заточувався під вагою своєї провини, про яку тепер знали всі, — тільки тоді менші діти довідалися, що він живий. Піддавшись забобонному страху, вони подумали, ніби то саме небо грізно покарало злочинця, і тепер з острахом дивилися на цю істоту, що здавалася їм більше вихідцем з того світу, аніж живою людиною, котрій, як і їм самим, ще доведеться витерпіти останню земну муку, перш ніж обірветься нить людського життя. Сам злочинець, видно, був у такому стані, коли невимовний, всепоглинаючий жах поєднується з цілковитою фізичною апатією. Тіло його заклякло від страху, а збуджений мозок краявся передчуттям страшної долі та безмірним відчаєм. Опинившись на свіжому повітрі, він озирнувся, намагаючись по обличчях присутніх розпізнати, що його чекає. Коли цей жалюгідний чоловік побачив похмурі, але спокійні обличчя і в жодному погляді не уздрів гніву, який загрожував би негайною суворою розправою, він трохи збадьорився. А на той час, коли негідника посадовили в фургон, його спритний розум уже вишукував, як би уникнути справедливого гніву родичів чи, коли те не вдасться, як втекти від жахливої — він був певен цього — покари.
Поки збиралися, Ішмаел майже не розмовляв. Сини розуміли його волю з одного поруху чи погляду, і всіх, очевидно, влаштовував цей нехитрий спосіб спілкування. Давши сигнал рушати, скватер узяв рушницю під пахву, завдав сокиру на плече і, як завжди, очолив валку. Естер забилась у фургон, де їхали її дочки, сини стали на свої звичні місця біля коней та худоби, і валка посунула, як завжди, повільно, але невпинно вперед.
Вперше за багато днів скватер повернувся спиною до призахідного сонця. Він прямував у бік заселених країв, і вже з того, як він ішов, його діти, що навчилися розуміти батькові рішення з самого його вигляду, збагнули — незабаром їхнім мандрам по прерії настане кінець. І все-таки протягом довгих годин ніщо не вказувало на раптову чи лиховісну зміну в Ішмаелових намірах чи почуттях. Він весь час ішов сам, на милю-півтори поперед своїх запрягів, майже нічим не виказуючи свого незвичного хвилювання. Правда, кілька разів його величезна постать виникала на вершині якого-небудь віддаленого пагорба, де він стояв, спершись на рушницю та опустивши голову; але такі хвилини напруженої задуми траплялись нечасто й тривали недовго. Вже від фургонів простяглися на схід довгі тіні, але ніщо не приносило зміни. Переходили вбрід річки, перетинали рівнини, піднімались і спускались по схилах горбів — так без кінця. Давно звиклий до труднощів таких переходів, скватер інстинктивно обминав найважчі перешкоди, вчасно ухиляючись то праворуч, то ліворуч, коли бачив, що не можна подолати якогось горба, чагарів чи річки.
Врешті-решт настав час, коли треба було відпочити і людям, і тваринам. Ішмаел, як завжди, розважливо вибрав місце для привалу. Одноманітну хвилясту прерію, що ми її змалювали на перших сторінках нашої оповіді, давно уже змінили інші краєвиди, де нерівності траплялися частіше і були крутіші. А втім, навкруги лежала в цілому така сама безмежна й незаселена пустеля, такі самі родючі, просторі долини, що чергувалися з голими узвишшями, і здавалося, ніби це — невідома стародавня країна, де з якоїсь незбагненної причини не залишилося ні людності, ні жител. Але цей звичайний для хвилястої прерії краєвид тепер раз у раз порушували горбки та пагорки, нагромадження скель чи широкі лісові смуги.
Ішмаел вибрав місце біля джерела, що вибивалося з-під бескиду футів сорок чи п'ятдесят заввишки, — тут було все необхідне для худоби. Вода зволожувала невеличку луку внизу, на якій, завдяки цьому щедрому дарові, росла трава. Самітна верба, що вкорінилася в мулі, захопила весь грунт навкруги і вигналась аж над гребінь бескиду, затінюючи його своєю кроною. Але краса її вже минула, підкорившись таємним законам життя. Ніби глузуючи з довколишньої вбогої зелені, верба височіла величавим і суворим пам'ятником колишньої родючості. Ще широко простиралися найбільші гілки, кошлаті та химерні, але сивий, старий стовбур був голий, побитий бурями. На вербі не було жодного листочка, жодного зеленого пагінця. Всім своїм виглядом дерево промовляло про тлінність життя і невблаганність часу.
Отут Ішмаел, зробивши валці знак під'їхати, тяжко кинувся на землю і, здавалося, задумався над великою відповідальністю, що лягла на нього. Коні, здалека зачувши корм і воду, пішли швидше. Незабаром з'явилися і скватерові сини.
Валка зупинилась, і зчинилися звичайні метушня та галао привалу.
Вранішні події не настільки вразили дітей Ішмаела та Естер, щоб вони забули про свої природні потреби. Але поки сини шукали серед припасів чогось поживнішого, аби погамувати голод, а менші сварилися коло своєї нехитрої їжі, батько й мати зголоднілої родини буди заклопотані зовсім іншим.
Побачивши, що всі, навіть збадьорений Ебірам, зайнялися їжею, скватер поглядом поманив за собою засмучену дружину й попрямував до віддаленого пологого пагорба, що затуляв вид на схід. Подружжя зустрілось у цьому голому місці, наче на могилі вбитого сина. Ішмаел кивнув Естер, щоб та сіла поруч нього на камінь; запала мовчанка, ніби ніхто з них не наважувався розпочати розмову.
— Ми пройшли разом з тобою багато доріг, бачили й добре, і погане, — почав нарешті Ішмаел. — Чимало поневірянь випало на нашу долю, і не одну гірку чашу нам довелося випити, жінко, але такого ще не було.
— Ох, важкий це хрест для бідної, заблудлої, грішної жінки! — відповіла Естер, схиливши голову на коліна і намагаючись заховати обличчя в спідниці. — Важкий, непосильний тягар для плечей сестри й матері!
— Отож-бо й воно! Я не дуже переживав, збираючись покарати безпритульного трапера, адже великого добра він мені не зробив, а думав, що зло — хай простить мені бог! — він завдав мені чимале. А тепер, виходить, я вимітаю ганьбу через одні двері, аби замести в другі! Але щоб убили мого сина, а той, хто зробив це, гуляв собі на волі?! Таж хлопець у могилі перевернеться!
— Ох, Ішмаеле, чи не надто далеко ми зайшли? Якби ж ото менше балакали, ніхто б нічого не знав, та й на душі в нас було б спокійніше.
— Істер, — сказав її чоловік, докірливо й суворо дивлячись на неї, — колись ти думала, жінко, що це лиходійство зробила інша рука.
— Авжеж, думала! Бог навіяв мені цю оманливу думку, караючи мене за мої гріхи! Але потім він у своїй безмежній милості зняв полуду з моїх очей; я подивилась у святе письмо і знайшла там слова розради.
— Біблія з тобою, жінко? Може, вона й справді щось порадить у цьому жахливому ділі.
Естер попорпалась у кишені й незабаром витягла подерту біблію, таку замацану й закіптюжену, що текст ледь можна було розібрати. Це була єдина книжка серед скватерових пожитків, і його дружина зберігала її, як сумний спогад про колишні щасливіші дні.
— На цих сторінках, Ішмаеле, багато жахливих подій, — сказала Естер, розкривши томик і повільно перегортаючи сторінки. — І деякі з них вчать, як карати…
Чоловік зробив їй знак знайти одне з тих місць у книжці. Ішмаел слухав похмуро й уважно, а його дружина читала рядки, що, як їй підказувала пам'ять, підходили до їхнього теперішнього становища. Він зажадав, аби вона показала йому ті слова, до яких він дослухався з дивною шанобливістю. Люди, яких важко розворушити, звичайно не змінюють своїх рішень, коли їх уже ухвалено. Отож Ішмаел поклав руку на біблію і сам закрив її, ніби показуючи, що задоволений. Естер, добре знаючи його вдачу, затремтіла і, крадькома зазирнувши в його немилосердні очі, сказала:
— А все-таки, Ішмаеле, в його жилах моя кров, і кров моїх дітей! Може, зглянешся на нього?
— Жінко, — суворо відповів Ішмаел, — коли ми думали, що це діло зробив убогий старий трапер, ти не згадувала про милосердя!
Естер нічого не відповіла, тільки склепила на грудях рук і, замислившись, кілька хвилин сиділа мовчки. Потім знов стурбовано подивилась на чоловіка і побачила, що гнів та тривога на його обличчі поступилися виразові холодної бай дужості. Зрозумівши, що долю її брата вирішено і, очевидно, усвідомивши, що він таки заслуговує на покару, вона вже не намагалася заступитись за нього. Більше не було сказано ані слова. Їхні очі зустрілись на якусь мить, потім вони підвелись і мовчки пішли до табору.
Скватерові сини із властивою їм млявістю дожидали, поки повернеться батько. Худобу вже згуртували, коней запрягли, і всі готові були вирушити, як тільки він скаже.