Тобі, певне, відомо, що після війни я переказував твоєму батькові значні суми…
— Так, поки…
— Поки мої листи почали приходити назад нерозпечатані. Ти вдався у батька, Олівере: він був такий самий запальний і швидкий на рішення… — Суддя зітхнув і вів далі, ніби докоряючи сам собі: — Може, я надто далеко зазирав уперед і надміру все розраховував. Звичайно, для мене було жорстоким випробуванням дозволити тому, кого я любив, як брата, думати про мене погано цілих сім років — і все це для того, щоб у свій час він зміг відкрито заявити про свої права на маєтність і дістав компенсацію за збитки. Проте якби він читав мої останні листи, ти б знав усю правду, Олівере. Ті листи, що я надіслав йому в Англію, він прочитав, як повідомив мене мій агент. Твій батько помер, Олівере, знаючи все. Він помер моїм другом, і я гадав, що ти загинув разом з ним…
— Ми неспроможні були оплатити проїзд за двох, — відповів юнак з надзвичайним хвилюванням, яке охоплювало його щоразу, коли мова йшла про злигодні його родини. — Я чекав повернення батька, й коли до мене дійшла сумна звістка про його загибель, я був без грошей.
— Що ж ти тоді зробив? — запитав суддя тремтячим голосом.
— Вирушив сюди розшукувати діда, бо ж добре знав, що йому нема з чого жити після батькової смерті. Діставшись до того місця, де жив старий майор Еффінгем, я довідався, що він кудись поїхав; найманий служник, який покинув напризволяще стару людину в бідності, після моїх наполегливих розпитів зізнався, що діда, здається, забрав якийсь старий, колишній слуга майора. Я відразу зметикував, що то Натті, бо мій батько часто…
— То Натті був слугою твого діда? — вигукнув суддя.
— А ви й цього не знали? — здивувався юнак.
— Звідки ж було мені знати? Я ні разу не зустрічався з майором і ніколи не чув імені Бампо. Я знав його просто як лісовика, що живе з полювання. А таких людей тут повно, щоб хтось ними дуже цікавився.
— Він зріс у дідовій родині; багато разів супроводжував його в походах на Захід, де й призвичаївся до життя в пущі. Потім дід залишив Натті ніби намісником на тих землях, які делавари, на прохання могіканина (йому дід колись урятував життя), подарували майорові, коли прийняли його почесним членом племені.
— То оце і все твоє "індіанське походження"?
— Оце ж, — відповів, усміхаючись, Едвардс. — Майора усиновив могіканин, — він був тоді великим вождем племені, — а мого батька, який ще хлопчаком часто навідувався до індіанців, вони називали Орлом, — мабуть, через його зовнішність. Прізвисько це перейшло до мене. Цим і вичерпується вся моя спорідненість з індіанцями, хоч були часи, судде Темпл, коли я всією душею прагнув бути індіанцем і по крові, й по вихованню…
— Розповідай далі, — попросив суддя.
— Лишається мало що додати, сер. Я вирушив до озера, де, як я чув, мешкає Натті, й переконався, що він справді потайки прихистив свого колишнього пана. Навіть він не міг припустити, щоб люди дізнались, як живе тепер той, на кого колись дивилися з величезною пошаною.
— І як же ти потім жив?
— Як жив? Я витратив останні гроші на купівлю рушниці, перевдягся в простий одяг і навчився полювати обіч Шкіряної Панчохи. Решта вам відома, судде.
— А тшому ти не подумать про старий Фріц Гартман? — докірливо запитав німець. — Хіба не тшуть ім'я старий Фріц віт твій тато, хльоптшику?
— Може, я й помилявся, панове, — відказав юнак, — але гордість не дозволяла мені відкрити те, про що навіть сьогодні мені нелегко говорити. Але я мав свої плани — може, й не дуже розумні. Я хотів забрати діда в місто, якби він дожив до осені, — там наші далекі родичі, — і я сподівався, вони вже простили дідові його любов до англійських торі. Проте останнім часом він так підупав на силі, — із сумом додав Олівер, — що, мабуть, незабаром ляже в землю поруч із старим могіканином.
Повітря було чисте й прозоре, година чудова, й вони розмовляли собі, аж поки зачули торохтіння коліс суддівської карети. Розмова дедалі ставала цікавішою, і поступово з'ясувалося все, що досі було незрозумілого, і юнакова неприязнь до Мармедюка танула з кожною хвилиною. Він уже не заперечував проти того, щоб діда переселили в дім судді, а сам майор Еффінгем по-дитячому зрадів, коли його посадили в екіпаж. Опинившись у просторій залі "палацу" Мармедюка, старий ветеран повільно обвів її очима, зупиняючись поглядом па кожній речі, й часом його обличчя ніби освітлювалось розумною думкою; але непотрібні чемні слова, з якими він звертався до всіх, хто був біля нього, свідчили про те, що розум його похитнувся. Тривале перебування на повітрі й зміна оточення стомили старого — тож його поклали в ліжко. Там він пролежав кілька годин, усвідомлюючи, очевидно, ті зміни, що відбулися в його житті, і являв собою сумну картину, яка виразно показувала, що тваринні інстинкти все ще живуть в людині, коли благородніша її сутність уже щезла. Молодий Еффінгем не відходив від свого діда, аж поки старого поклали в ліжко, біля якого негайно вмостився Натті, Тоді Олівера запрошено до бібліотеки, де на нього вже чекав господар дому і майор Гартман.
— Прочитай цей документ, Олівере, — мовив Мармедюк, — і ти переконаєшся, що я не бажав лиха твоїй родині не тільки, поки живий, але й подбав про. те, щоб і після моєї смерті все було зроблено по справедливості.
Юнак узяв папір і з першого погляду побачив, що це заповіт судді. Хоч який Олівер був схвильований, але відразу помітив, що дата на документі збігається з. тим часом, коли Мармедюк був украй пригнічений і похмурий. Юнак читав заповіт, і його очі затуманювалися вологою, а рука, в якій він тримав папір, почала тремтіти.
Заповіт починався звичайними формальностями, в яких відчувалася вправна рука Ван дер Скола. Але далі юнак упізнав стиль Мармедюка: чітко, енергійно і навіть красномовно той викладав свої зобов'язання щодо полковника Еффінгема, розповідав про свої з ним стосунки та обставини, за яких вони розсталися. Далі йшлося про причини тривалого мовчання судді, про значні суми, надіслані Еффінгемові, які полковник повертав разом з нерозпечатаними листами. Повідомлялося також про пошуки старого майора Еффінгема й про те, що прямий спадкоємець довіреного Мермедюкові багатства, очевидно, лежить похований разом з батьком в океані.
Одне слово, виклавши всі ті події, що їх читач зможе тепер звести докупи, він далі звітував про суми, які йому довірив полковник Еффінгем. Кільком душоприказникам доручилося розділити його маєтність таким чином: одну половину передати його дочці, а другу — Оліверові Еффінгему, колишньому майорові британської армії, і його синові Едварду Еффінгему, і його внукові Едварду Оліверу Еффінгему або їхнім нащадкам. Розпорядження це мало чинність до 1810 року. Коли б на той час не знайшовся ніхто з прямих спадкоємців родини Еффінгема, борг із процентами мав бути сплачений іншим родичам майора, а решту рухомого й нерухомого майна успадковувала дочка судді Темпла або її діти.
З очей юнака покотилися сльози — він бачив перед собою незаперечний доказ чесності Мармедюка. Зніяковілий погляд Олівера був усе ще прикутий до папера, коли це почувся голос, що змусив затріпотіти кожен його нерв:
— Ви все ще сумніваєтеся в нас, Олівере?
— У вас, міс Темпл, я не сумнівався ніколи! — вигукнув юнак, здобувшись на мову й пам'ять, і, скочивши на рівні, схопив руку Елізабет. — Ні, моя віра у вас була завжди тверда.
— А в мого батька?..
— Нехай благословить його небо!
— Спасибі, сину мій, — мовив суддя й міцно потис руку юнакові. — Але ми обидва помилялися: ти надто квапився, а я був надто повільний у своїх рішеннях. Половина моєї маєтності стане твоєю, як тільки можна буде формально її тобі передати. І якщо я не помиляюсь, то й друга половина невдовзі приєднається до першої!
І, взявши юнакову руку, яку тримав у своїй, суддя з'єднав її з рукою дочки, а тоді. кивнув майорові, запрошуючи того в сусідню кімнату.
— Послухай, тіфшино, — добродушно мовив старий німець, — якби я був молодий, як тоді, коли ходив на похід з його дід, я б іще позмагаться з ледачий хльоптшисько!
— Ходімо, ходімо, друже Фріце, — сказав суддя. — Вам, либонь, сімдесят, а не сімнадцять. Річард чекає в їдальні з глеком пуншу.
— Ріхарт! Ах, тшорт! — вигукнув німець, кваплячися з кімнати. — Його пунш топрий тільки для мій кінь! Я колись показать йому, як готувать справшній пунш, — а то він пітсолотшувать його американський патока!
Мармедюк усміхнувся, любовно кивнув молодій парі й вийшов, причинивши за собою двері.
Коли читач сподівається, що ми знов відчинимо їх йому на втіху, то він помиляється. Елізабет з Олівером розмовляли дуже довго — не можемо сказати, скільки саме, — але о шостій вечора їм довелося урвати розмову, бо з'явився мосьє Лекуа, як домовлено напередодні, й зажадав бачити міс Темпл. Елізабет йому не відмовила, й француз у найделікатнішій формі, запропонував їй руку й серце, а також усіх своїх друзів, близьких і далеких, і мама, папа, і "цукристу тростину". Очевидно, міс Темпл уже зв'язала себе певними обіцянками з Олівером, тому що відхилила це принадне освідчення словами настільки ж чемними, як і його власні, лише набагато рішучішими.
Мосьє Лекуа не лишалося нічого іншого, як скласти товариство німцеві й шерифу, які посадили його за свій стіл і з допомогою вина й пуншу незабаром змусили розповісти про мету його візиту до міс Темпл. Виявилося, що француз не палав ніжними почуттями до Елізабет, а освідчився їй лише тому, що так, мовляв, повинна була зробити вихована людина, перш ніж покинути цю країну. Добряче ковтнувши, невгамовні жартівники переконали мосьє Лекуа в тому, що освідчитися одній дівчині й забути про іншу — це просто неподобство. Тож француз попростував до будинку священика, де зробив ту саму пропозицію міс Грант, і вийшов звідти з тими самими успіхами, що й при першій своїй спробі.
Коли він о десятій годині повернувся, Річард і майор усе ще сиділи за столом. Приятелі хотіли примусити "галла", як називав француза шериф, зробити третю пропозицію — шановній Ремаркабль Петтібоун. Але хоч і витратили на умовляння цілих дві години, та лише марно згаяли час, бо мосьє Лекуа відхилив їхні поради з упертістю, зовсім дивною для такої добропристойної людини.
Проводжаючи його до дверей, Бенджамін сказав на прощання:
— Коли б ви, мусью, спробували залицятися до міс Бійся-бога, як вам радив сквайр Дік, то вона б за вас міцно вчепилася, бо ж коли міс Ліззі й дочка пастора — легкі суденця, що швидко летять при найменшому вітрі, то міс Ремаркабль — важка баржа: візьмеш на буксир, то вже тягни до кінця свого життя.
РОЗДІЛ XLI
Пливіть! Нехай дзвенить ваш сміх —
Ми задля вас не кинем тих,
Що в горі…
…
Тож веселіться, наче птиці, —
А мову поведе співець
Про ветхий човен.
Вальтер Скотт, "Володар островів"
Тим часом проминуло літо, і ми, побувши в товаристві наших героїв майже рік, востаннє зустрічаємося з ними в чудовому місяці жовтні.