Щодень тобі у Бога тільки й чуєш — того повісив, того на палю посадив, того безухим пустив, і все ж то безневинно та безпричинно, просто так; на що вже турки, і ті мали його зроду за катюгу всесвітнього. Один лише бранець безпечне собі мався, гишпанський вояк на прізвище Сааведра. Добре він дався туркам узнаки всякими своїми штуками, щоб то якось на волю вирватись, отже не чіпав його наш пан — і сам не бив, і другим не велів, ба навіть слова гнилого йому не сказав, хоч ми боялись, що й за найменшу витівку не минути йому палі, та й сам він часом було потерпав. Шкода, що часу не маю, а то б розказав вам дещо про подвиги сього вояка — цікавіше й дивніше воно б вам іздалося, аніж моя вбога історія.
Ну, добре ж. На подвір'я наше тюремне виходили вікна одного дому, де жив якийсь іменитий, багатий мавр; вікна ті були, як зазвичай у маврів, більше схожі на стрільниці, а до того ще й закривались вузькими, густими насувними ґратами. От одного дня порозходилось усе невольництво на роботу, а я та ще троє товаришів самі зостались, скакали знічев'я в кайданах на наспі земляній у дворі. Скакаю я собі, а це якось гляну вгору, аж із одного того віконця заґратованого очеретина висунулась, а на кінці хустка прив'язана; очеретина та ворушилась, коливалась, ніби навзнаки давала, що підійдіть, мовляв, возьміть мене! Дивились ми, дивились, а тоді пішов один — чи не кинуто йому тої очеретини і що то за знак такий, та левде він наблизився, очеретина піднялась угору, та хить управо, хить уліво, мов хто головою хитає, що ні. Той вернувся назад, аж очеретина знов опустилась, ізнов загойдалась, як перше. Тоді пішов другий, та й його те саме спіткало, що тамтого, пішов третій і той ухопив шилом патоки. Наважився вкінці і я поспитати щастя, і скоро став під вікном, очеретину впустили, й вона впала у двір, просто мені під ноги. Розв'язав я хутенько хустку, аж у вузлику там десять зіянів, десять грошинок малопроб-ного золота; ті гроші ходять між маврами, одна така монета йде за десять наших реалів. Нема що й казати, як я тій знахідці зрадів і як у голову заходив — хто б то міг мені такого гостинця дати? А що гостинець призначався власне для мене, з того було знати, що нікому з моїх товаришів очеретинки не кинули, лише мені. Я сховав грошенята, очеретину зламав, а сам ізнов пішов на наспу й подивився звідти на вікно; дивлюсь, аж ручка чиясь біла в ньому майнула, одчинила його на хвильку і зразу ж зачинила. Тут уже зміркували ми й догадались, що то якась жінка, що в сьому будинку живе, нам таку ласку зробила, і, щоб засвідчити їй нашу вдячність, почали мавританським робом саля-ми бити — схиляли голови і кланялись, схрестивши руки на грудях. Скоро по тому з віконця показався хрестик з очеретини і одразу ж сховався. То була ніби ознака, що там живе якась невольниця-християнка, наша доброхітниця; тільки ж ручка та була біла-білесень-ка, а на ній обручки коштовні. Ні, подумали ми, то певне, потурнач-ка із християнок, а не так собі бранка, бо паші їхні часто з такими по-турчанками одружуються і їх над своїх бусурманок предкладають. Згодом виявилось, що ті наші здогади непомалу розминулись з правдою, але з того дня ми вже всі те тільки й робили, що поривали очі до віконця, як до провідної зорі нашої — чи не блисне вона знову тим очеретяним променем? Та ба — минуло два тижні, а ми не вгледіли ні очеретини, ні руки, ані жодного іншого знаку. Весь цей час ми розпитували та розвідували, як тільки могли, хто живе в тому домі, чи нема там якої потурначки, але так і не прознали нічого певного, крім того хіба, що живе там багатий і знакомий мавр на ймення Хаджі-Мурат, колишній замковий ага в укріпленому місті Пата, а то в них вважається дуже високою посадою. І ось коли ми вже менш за все сподівались, що нам з того вікна дощем посиплюються зіяни, побачили раптом очеретину, яка звідти вихилилась, а на кінці вузлик, на сей раз товщий. Це сталося знов у такий час, коли на дворі тюремному було пусто й безлюдно. І знов ми зробили, як за першим разом: до очеретини підходили [258] чергою троє моїх товаришів, та жодному з'них вона не давалась, аж тоді додолу впала, як я підійшов. Я вив'язав вузол і знайшов у нім сорок золотих талярів гишпанської лічби, а також лист, писаний арабщиною, з великим знаком хреста наприкінці. Я поцілував хреста, забрав таляри, повернувся на наспу, і там уже всі гуртом ми оддали салям; у віконці знов майнула рука, я показав на мигах, що листа прочитаю, і віконце зачинилось. Ми дивувались і раділи з того, що сталось, та ніхто з нас не вмів читати по-арабськи, а всім страшенно кортіло дізнатись, що в тому листі написано. Нелегко було знайти людину, що могла б нам у сій справі порадити; врешті вирішив я звіритись одному потурнакові родом із Мурсії, бо він ставився до мене начебто приязно, а я знав про нього деякі речі і через те сподівався, що він не зрадить моєї таємниці. Між тими недовірками бувають і такі, котрі думають вернутись між мир хрещений, от вони й намагаються дістати од знакоми-тих невольників християнських якесь письмове свідоцтво, що, мовляв, такий і такий потурнак — чоловік хороший, що він завжди ставав у пригоді християнам і при першій можливості гадає втекти з бусурман-щини. Одні добувають такі свідоцтва з чесним наміром, а інші так, про всяк випадок: ану ж попливуть у якусь країну християнську по здобич, а в них галера розіб'ється, або в полон вони потраплять, от і покажуть тоді ті папірці — дивіться, мовляв, які ми люди, хотіли між християни втрапити, тим і сіли на турецьке корсарське судно. Отак і рятуються вони од гніву й кари, ніхто їм не чинить нічого лихого, і вони повертаються в лоно церкви, однак за першої нагоди тікають знов до Берберії і знов стають, чим були раніше. А є й такі, я вже казав, що насправжки хотять вернутись і таки залишаються в християнських краях. Мій знайомий був, здається, саме з такого десятка: мав при собі чимало писульок од нашого брата і все ж то дуже хвальних — якби маври знайшли їх у нього, то, певне, живцем би спалили. Я знав, що він не тільки розмовляє по-арабському, ба й письма вміє. Та все ж таки я не зразу одкрився перед ним до краю, а попросив прочитати листа, якого я знайшов нібито випадково у шпарині того барака, де спав. Він розгорнув його і став роздивлятись та розбиратись, бурмочучи собі під ніс щось незрозуміле. Я спитав, чи він розбирає, він одказав, що геть усе, ще й попросив дати йому пера й чорнила, тоді він, мовляв, спише мені все як слід до слова, так воно краще буде. Ми тут же добули йому писарську справу, він сів; не поспішаючи переложив листа по-нашому, а як дописав, промовив:
— Ось вам точний і повний гишпанський переклад того, що в сьому листі написано по-арабськи; тільки треба вам знати, що Лела-Маріям означає по-їхньому "владичиця наша Діва Марія".
Прочитали ми того листа; ось що в нім було:
"Як була я маленька, в мого панотця жила невольниця, котра навчила мене проказувати нашою мовою християнську салаат (молитву) і багато розповідала мені про Лелу-Маріям. Та християнка померла, і я знаю, що вона пішла не до пекла, а до Аллаха, бо після того вона з'являлася мені аж двічі й казала мені, щоб я поїхала в християн-щину і сама побачила Лелу-Маріям, котра дуже мене любить. Я не знаю, як мені туди дістатися: через це віконце я бачила багатьох християн, та з усіх тільки ти один здався [259] мені чоловіком благородним. Я вельми гарна й молода, маю багато грошей на дорогу. Подумай, як би нам із тобою звідси втекти; коли схочеш, можеш там одружитися зі мною, а як не хочеш, то нічого, бо Лела-Маріям пошле мені іншого мужа. Я тобі се пишу, а ти гляди, кому давати на прочитання: не звіряйся на маврів, бо всі вони шальвіри. Я дуже тим журюся і хотіла б, щоб ти нікому не одкривався, бо як дізнається про се панотець мій, то вкине мене в колодязь і засипле камінням. Я тобі спущу ниточку на очеретині, а ти прив'яжи до неї відповідь; як же такого не знайдеться, щоб тобі по-арабському написав, то скажи мені на кивах, Лела-Маріям напоумить мене, і я все зрозумію. Нехай же вона криє тебе з Аллахом і отсим хрестом, що я його цілую багато-багато разів, як навчила мене невольниця".
Не дивуйте ж, панство моє, що ми з того листа дивували й раділи. Те дивування і ті радощі великі дали потурнакові на здогад, що не так собі просто знайшовся той лист, що він ісправді до котрогось із нас був обернутий. От і почав він нас благати, що коли здогад його слушний, то щоб ми звірились йому і все розказали, а він рад і життя своє одва-жити, аби нас порятувати, не то що. Сеє кажучи, добув із-за пазухи хреста цинового і, плачучи ревними сльозами, заприсягся на Бога розп'ятого, в якого він, хоч лукавий і недостойний, вірує твердо і свято, що не зрадить-і не викаже нікому таємниці нашої, як ми йому одкриємось. Він-бо гадав майже з цілковитою певністю, що з допомогою тієї, котра оце до нас писала, всі ми зможемо відзискати свободу, і він разом з нами, бо казав, що віддавна гріє в серці думку повернутися в лоно святої нашої матері-церкви, од якої він був одлучений і одсічений, як член той зігнилий, за недоумство своє та недовірство. Потурнак промовляв до нас із таким ревним плачем, із таким щирим каяттям, що ми поклали однодушне виявити йому сущу правду та таки й розказали чисто все, не криючись. Показали йому те віконце, звідки нам очеретина спускалась, а він оглянув будинок і пообіцяв докласти всіх зусиль, аби довідатись, хто там мешкає. І ще вирішили ми, що треба мавританці на теє письмо одписати, гаразд що писаря мали, та тут же й продиктували недовіркові листа. Я вам зараз прочитаю його до слова, бо добре тримаю в пам'яті всі ті події і не забуду їх, поки живота мого. Ось як одповіли ми мавританці:
"Нехай хоронить тебе праведний Аллах, пані моя, хай криє та благословенна Маріям, праведная Мати його, що возлюбила тебе і надихнула на серце думку податися в землю християнську. Молись їй, хай напутить тебе, як ту спасенну думку до скутку довести: вона, Благая, просвітить твій розум. У власнім імені і в імені всіх християн, що тут є зо мною, прирікаю тобі, що все зроблю для тебе, а як треба буде, то й душу свою покладу.