А наш пан чекає вас у своїй спальні. – Коли Вокульський пішов, він повипихав євреїв за двері, примовляючи – Ану, геть відціля, пархи! Геть!
– Ну, ну!.. Чого ви так сердитесь?.. – бурчали розгублені євреї.
Пан Томаш схвильовано привітався з Вокульським; у нього трохи тремтіли руки і тряслась голова.
– Подумайте тільки, що вони виробляють, оці євреї!.. – заговорив він. – Негідники… Лізуть у квартиру, лякають мою дочку…
– Я їм сказав прийти сьогодні о шостій до мене в контору і, якщо ви дозволите, то розплачуся з ними. Це велика сума?
– Дрібниця, нема про що й говорити… Якихось п'ять-шість тисяч карбованців…
– П'ять-шість? – перепитав Вокульський. – І все тільки оцим трьом?
– Ні. Їм я винен тисяч зо дві, може, трохи більше… Але, знаєте, пане Станіславе (це ціла історія!), в березні хтось викупив мої старі векселі. Хто – не знаю, але про всяк випадок треба бути напоготові.
Обличчя у Вокульського прояснилося.
– Будемо сплачувати борги тим кредиторам, котрі з'являться. А сьогодні поквитаємося з оцими трьома. Значить, ви винні їм дві-три тисячі?
– Так, так… Але прошу вас, пане Станіславе, яка неприємність! Ви платите мені за півроку п'ять тисяч карбованців процентів… Чи не принесли ви, бува, їх з собою?
– Звичайно, приніс.
– Дуже вам вдячний. Але ж яка неприємність… Саме в той час, коли ми з Беллою… і з вами збираємось їхати в Париж, євреї відбирають у мене дві тисячі! Ви розумієте, що з Парижем нічого не вийде.
– Чому? – сказав Вокульський. – Я покрию недостачу, і ви можете не чіпати своїх процентів. Сміливо можете їхати в Париж.
– Ви просто неоціненний! – вигукнув пан Томаш, кидаючись йому в обійми. – Знаєте, дорогий мій, – казав він далі, вже заспокоївшись, – я оце думав, чи не могли б ви де-небудь дістати для мене позичку, щоб розплатитися з лихварями, так… процентів за сім або за шість?
Вокульський усміхнувся з наївності пана Томаша в фінансових справах.
– Звичайно, – відповів він з доброю усмішкою, – я знайду для вас позичку. Ми віддамо тим євреям якихось три тисячі, a ви платитимете процентів… скільки ви хочете?
– Сім… шість…
– Гаразд, ви платитимете сто вісімдесят карбованців на рік, а капітал залишиться цілий.
Пан Томаш знову (вже не перший раз!) закліпав повіками, й на очі йому набігли сльози.
– Чесний… благородний чоловіче!.. – казав він, обнімаючи Вокульського. – Сам бог послав мені вас!
– А ви гадаєте, що я можу робити інакше?.. – прошепотів Вокульський.
В двері постукали. Увійшов Миколай і повідомив, що прийшли лікарі.
– Ага! – вигукнув пан Томаш. – Це сестра прислала мені цих добродіїв. Боже мій, ніколи ще не лікувався, і от… Прошу вас, пане Станіславе, підіть тепер до Бельці… Миколаю, скажи панні, що прийшов пан Вокульський. "Ось моя нагорода… моє життя!.." – думав Вокульський, ідучи за Миколаєм. У передпокої він побачив двох лікарів, обох своїх знайомих, і палко просив їх якнайуважніше поставитись де пана Томаша.
Панна Ізабелла ждала його в вітальні. Вона була трохи бліда, а тому ще прекрасніша. Вокульський привітався з нею і весело сказав:
– Я щасливий, що вам сподобався вінок для Россі.
Він знітився. Його вразив незвичайний вираз обличчя панни Ізабелли: вона дивилася на нього якось здивовано, немов бачила вперше в житті.
З хвилину вони обоє мовчали, нарешті панна Ізабелла, стріпуючи з своєї сірої сукні порошинку, спитала:
– Це ви купили наш будинок? – І пильно подивилася на нього примруженими очима.
Для Вокульського це запитання було таке несподіване, що в першу хвилину йому одібрало мову. Йому здалося, що він втратив здатність мислити; він бліднув, червонів, нарешті, опанувавши себе, притишеним голосом відповів:
– Так, я купив.
– Навіщо ж ви замість себе підставили на торгах єврея?
– Навіщо?.. – повторив Вокульський, боязко дивлячись на неї, як дитина. – Навіщо?.. Знаєте, пані, я купець і… таке вміщення капіталу могло б зашкодити моєму кредитові…
– Ви вже давно цікавитесь нашими справами. Мені здається, що в квітні… так, у квітні ви купили наш сервіз?.. – там самим тоном говорила далі панна Ізабелла.
Цей тон витверезив Вокульського. Він підвів голову і сухо сказав:
– Ви можете в будь-який час одібрати свій сервіз.
Тепер панна Ізабелла опустила очі. Вокульський помітив це і знову збентежився.
– Нащо ж ви це зробили? Нащо ви нас так переслідуєте? – сказала вона тихо.
Здавалося, вона зараз заплаче. Вокульський зовсім втратив самовладання.
– Я вас переслідую!.. – сказав він іншим уже голосом. – Та чи знайдете ви слугу… ні, пса… вірнішого за мене?.. Я вже два роки про те тільки й думаю, щоб усунути з вашого шляху всі перешкоди…
В цю мить хтось подзвонив. Панна Ізабелла здригнулась, Вокульський замовк.
Миколай відчинив двері в вітальню і сказав:
– Пан Старський.
Одночасно на порозі показався мужчина, середній на зріст, смаглявий, з невеликими бакенбардами й вусиками й ледве помітною лисиною. Обличчя його було напіввеселе, напівнасмішкувате. Він ще здалека вигукнув:
– Який же я радий, кузинко, що знову можу вас привітати!
Панна Ізабелла мовчки подала йому руку; лиця її запашіли яскравим рум'янцем, а в очах з'явився ніжний вираз.
Вокульський одійшов до столика, що стояв під стіною.
Панна Ізабелла познайомила їх:
– Иан… Вокульський… Пан Старський.
Прізвище Вокульського було вимовлено таким тоном, що Старський лише кивнув йому головою і сів за кілька кроків, повернувшись до нього боком. Вокульський, в свою чергу, сів за столик і почав розглядати альбом.
– Я чула, ви повернулися з Китаю? – спитала панна Ізабелла Старського.
– Зараз із Лондона, і мені й досі здається, що я на пароплаві, – відповів Старський помітно каліченою польською мовою.
Панна Ізабелла перейшла на англійську.
– Сподіваюсь, що на цей раз ви залишитесь в наших краях довше?
– Це не від мене залежить, – також по-англійськи відповів Старський, – А хто такий оцей добродій? – спитав він, кліпаючи оком в бік Вокульського.
– Уповноважений мого батька. Від чого ж це залежить?
– Я гадаю, що вам, кузино, не треба б про це питати, – з усмішкою відповів молодик. – Це залежить від щедрості моєї бабусі…
– Чудово… А я сподівалась почути комплімент на свою адресу.
– Мандрівники не говорять компліментів, бо з досвіду знають, що компліменти під будь-якою географічною широтою тільки дискредитують мужчину в очах жінки.
– Це відкриття ви зробили в Китаї?
– В Китаї, в Японії, а насамперед в Європі.
– І хочете застосовувати цей принцип у Польщі?
– Спробую, і якщо ви, кузино, дозволите, то почну з вас. Нам же, здається, доведеться прожити деякий час на селі разом. Правда ж?
– Так принаймні хочуть тітка й батько. Але мені не дуже подобається ваш намір перевіряти свої етнографічні спостереження.
– З мого боку це була б тільки справедлива помста.
– Ага! Значить, війна!..
– Сплата давніх боргів часто приводить до згоди.
Вокульський так уважно переглядав альбом, що у нього набрякли на лобі жили.
– Сплата, але не помста, – заперечила панна Ізабелла.
– Не помста, а нагадування про те, що я – ваш давній кредитор, кузино.
– Виходить, що ці давні борги повинна платити я? – засміялася вона. – Бачу, що, подорожуючи, ви не марнували часу!
– Я волів би не марнувати його й на селі, – сказав Старський, значливо глянувши їй в очі.
– Це залежатиме від способу помсти, – відповіла панна Ізабелла і знов почервоніла.
– Вельможний пан просить пана, – сказав Миколай, з'являючись у дверях.
Розмова урвалася. Вокульський закрив альбом, уклонився панні Ізабеллі і Старському й повільно пішов за слугою.
– Цей добродій не розуміє по-англійському?.. Він не образиться, що ми з ним не розмовляли? – спитав Старський.
– О ні, – відповіла панна Ізабелла.
– Тим краще, бо мені здалося, що він не дуже зручно почував себе в нашому товаристві.
– От він і залишив його, – недбало докінчила панна Ізабелла.
– Принеси мені з вітальні капелюха, – сказав Вокульський Миколаєві в другій кімнаті.
Миколай узяв капелюха й заніс в спальню пана Томаша.
В передпокої він почув, як Вокульський, стиснувши голову обома руками, прошепотів: "Господи милосердний!..". Коли він увійшов в кімнату пана Томаша, лікарів там уже не було.
– Уявіть собі, який фатальний збіг обставин! – вигукнув пан Ленцький. – Лікарі заборонили мені їхати в Париж і під загрозою смерті наказали вирушати на село. Слово честі, я просто не знаю, куди подітися від спеки. Але вона, видно, впливає і на вас, бо ви змінились на обличчі.
Страшенно душна квартира, правда ж?
– Правда. Дозвольте віддати вам гроші, – сказав Вокульський, виймаючи з кишені грубу пачку.
– Ага… будь ласка.
– Тут п'ять тисяч карбованців, це проценти до половини січня. Перелічіть, будь ласка. А ось розписка.
Пан Ленцький кілька разів перелічив пачку нових асигнацій по сто карбованців і підписав розписку. Одіклавши ручку, він сказав:
– Ну, це одна справа… А тепер щодо боргів…
– Сума дві-три тисячі, яку ви винні євреям, сьогодні буде сплачена…
– Але прошу вас, пане Станіславе, я не хочу даром.
Ви, будь ласка, якнайретельніше відраховуйте собі проценти.
– Від ста двадцяти до ста вісімдесяти карбованців на рік.
– Так-так, – підтвердив пан Томаш. – Але якщо… якщо мені потрібна буде ще якась сума… то до кого мені у вас звернутися?
– Другу половину процентів ви одержите в половині січня, – відповів Вокульський.
– Це я знаю. Але бачите, пане Станіславе, якби мені раптом потрібна стала якась частина мого капіталу… Не даром, звичайно… Я охоче платитиму проценти…
– Шість, – підказав Вокульський.
– Ага, шість… або сім.
– Ні, пане. Ваш капітал приносить тридцять три проценти річних, отже, його не можна позичати за сім процентів.
– Гаразд. В такому разі не позбавляйте себе мого капіталу. Але… розумієте… раптом мені стане потрібно…
– Ви можете забрати свій капітал навіть у січні майбутнього року.
– Боже борони! Я його не заберу й через десять років!
– Але я взяв ваш капітал тільки на рік.
– Як так? Чому? – здивувався пан Томаш, все ширше відкриваючи очі.
– Бо я не знаю, що буде через рік. Не щороку трапляються винятково вигідні справи.
Пан Томаш був неприємно вражений. Помовчавши з хвилину, він знову заговорив:
– A propos, що це за чутки ходять по місту, нібито ви, пане Вокульський, купили мій будинок?..
– Так, пане, я купив ваш будинок.