За мною женуться латники. Одного з них я торохнула по голові.
Другий чоловік. Ану мерщій ховайте крам! Жінка ховає мішок за камінь.
Перший чолрвік. Чого ж ти відразу не сказала? (До своїх супутників). Якщо вони її злапають, то порубають на шматки.
Груше. Пустіть мене, я перейду на той бік.
Другий чоловік. І не думай. Адже тут дві тисячі ступнів глибини.>
Перший чоловік. Навіть якби ми дістали линву, то все одно йти тобі ні до чого. Ми б подержали її, але ж і латники перейшли б так само.
Груше. Дайте дорогу!
Здалеку чути вигуки: "Туди, нагору!"
Жінка. Вони вже зовсім близько. Але тобі не можна йти з дитиною. Місток не витримає. А ти поглянь униз.
Груше зазирає в провалля. Знизу знов долинають голоси латників.
Другий чолов ік. Дві тисячі ступнів.
Груше. Але ті люди ще страшніші.
Перший чоловік. Не можна тобі з дитиною, подумай лишень про неї. Коли вже вони переслідують тебе, ризикуй своїм життям, а дитиною не вільно.
Другий чоловік. Та й вага більша з дитиною.
Жінка. Може, їй справді піти. Залиш мені дитину, я сховаю її, а ти сама перейдеш на той бік.
Груше. Ні, не залишу. Ми нерозлучні. (До дитини). Разом гріх, разом і покута. (Співає).
Провалля глибоке, мій сину, Нелегко його перейти. Та іншої нам, дитино, Немає путі.
Дорогу нам доля судила З тобою одну на двох, І хліб ми свій чесно поділим Так само на двох.
Чотири шматки добуду — — Один лише з'їм сама. А от які вони будуть — Про те ще й гадки нема.
Ну що ж, спробую.
Жінка. Це називається кидати виклик своїй долі.
Чути голоси знизу.
Г р у щ е. Прошу вас, викиньте жердину, а то вони дістануть линву й підуть за мною. (Ступає на хисткий місток).
Здається, місток ось-ось завалиться, і жінка аж скрикує. Але Груше йде далі і переходить на той бік.
Перший чоловік. Перейшла!
Жінка (перед тим вона стояла на колінах і молилася; тепер говорить сердито). І все ж гріх так робити.
З'являються латники. У старшого обмотана голова.
Старший латник. Чи не бачили тут жінки з дитиною?
Перший чоловік тим часом, як другий кидає жер дину в провалля). Бачили. Онде вона. А вам туди не перейти.
Старший латник. Ну, Дубе, ти мені за це поплатишся.
Груше, стоячи на тому боці провалля, сміється й показує латникам дитину. Тоді рушає геть від містка. Гуде вітер.
Груше (звертає погляд на Міхеїла). Вітру ти не бійся, в нього теж собаче життя. Тільки й знає, що жене • хмари та сам найгірше мерзне.
Починає падати сніг.
І сніг, Міхеїле, не такий уже й страшний. Треба ж йому повкривати маленькі сосонки, щоб вони не загинули взимку. А тепер я заспіваю тобі, слухай! (Співає).
Батько твій розбійник, Мати — зла паскуда. Та тобі уклоняться Найчесніші люди.
Тигреня маленьке Добре серцем буде, Дитинча гадюки Послугує людям.
4. У Північних горах
Співець.
Сім днів у дорозі була сестра,
Льодовик поминула і кручі стрімкі.
"Як до брата прийду,—— міркувала собі,—
Встане він і обніме мене.
"Ось і ти, моя сестро! — він скаже.—
Я давно дожидаю тебе. А оце моя жіночка люба.
Це — господа моя, що вона її в посаг принесла.
Маю коней десяток і тридцять корів.
То сідай же до столу з дитиною, прошу".
Хата братова онде, в квітучій долині.
Насилу до неї сестра добрела, аж недужа з утоми.
Брат з-за столу підвівсь.
Заможне селянське подружжя щойно сіло за стіл. Лаврентій Вахнадзе саме наготувався їсти, коли до хати, підтримувана наймитом і дуже бліда, заходить Груше з дитиною.
Лаврентій. Звідкіля це ти взялася, Груше? Груше (кволо). Я перейшла через льодовик Янга-Тау, Лаврентію.
Наймит. Я знайшов її біля сінника. Вона з дитиною. Невістка. Іди чисть буланка.
Наймит виходить.
Лаврентій. Це моя дружина, Аніко. Невістка. Ми думали, що ти служиш у Нуке. Груше (насилу стоячи на ногах). Еге ж, служила. Невістка. То що тобі — служба не сподобалась? Казали люди, там добре.
Груше. Губернатора вбито.
Лаврентій. Атож, ми чули, що там якась колотнеча. Твоя тітка розповідала — пригадуєш, Аніко?
Невістка. Ну, а в нас тут тихо. "Це тільки в городян завжди щось не гаразд. (Підійшовши до дверей, гукає). Coco, Coco! vHe витягай ще коржів з печі, чуєш? Де ти там запропав? (Гукаючи, виходить).
Лаврентій (тихо, квапливо). У дитини є батько?
Груше заперечливо хитає головою.
Так я й знав. Треба щось придумати. Вона в мене жінка побожна.
Невістка (повертається). Ну й робітнички! (До Груше). З тобою дитина?
Груше. Це моя дитина. (Заточується й падає).
Лаврентій підводить її.
Невістка. Боже мій, в неї якась хвороба! Що ж нам робити?
Лаврентій наміряється вести Груше до ослона біля печі. Аніко перелякано робить йому знаки, доказуючи на мішок під стіною.
Лаврентій (садовлячи Груше під стіною). Сідай, посидь трохи. Це ти просто охляла.
Невістка. Або ж хвора на скарлатину!
Лаврентій. Тоді був би висип на шкірі. Ні, Аніко, вона просто охляла, ти не тривожся. (До Груше). Як сидиш, тобі краще, еге ж?
Невістка. Це справді її дитина?
Груше. Моя.
Лаврентій. Вона йде до свого чоловіка. Невістка. Он як... Твоє м'ясо захолоне.
Лаврентій сідав до столу й береться їсти.
Тобі не можна їсти холодного, а надто коли жир застигне. Сам знаєш, який у тебе поганий шлунок. (До Груше). То твій чоловік не в місті? А де ж він?
Лаврентій. Вона каже, що він живе отам, за горою.
Невістка. Ах, он як — за горою. (Також сідав їсти).
Груше. Мені б десь полежати, Лаврентію.
Невістка (розпитує далі). А що, як у неї сухоти? Тоді ми всі заслабнемо. Ну, а якусь господу має твій чоловік?
Груше. Він солдат.
Лаврентій. Але успадковує від батька невеличку садибу.
Невістка. Хіба він не на війні? А чому? Груше (із зусиллям). Так, він на війні. Невістка. Чого ж тобі йти до його села? Лаврентій. Коли скінчиться війна, він повернеться додому.
Невістка. А ти вже тепер туди? Лаврентій. Еге ж, вона чекатиме на нього там. Невістка (аж верещить). Coco! Коржі! Груше (марить). Господа... солдат... Чекати... Сідай до столу, попоїж...
Невістка. У неї скарлатина!
Груше (схоплюється на ноги). Так, він має господу!
Л а в р е н т і й. Як на мене, Аніко, то вона просто знесиліла. Чи не піти тобі поглянути на коржі, люба?
Невістка. Коли ж це він повернеться? Адже кажуть, війна тільки-но почалась. (Перевальцем іде до дверей, гукаючи). Coco, де ти там? Coco!
Лаврентій (швидко встав і підходить до Груше). Зараз постелемо тобі в коморі. Вона в мене добра душа, але тільки як попоїсть
Груше (подав йому дитину). Держи!
Лаврентій (озирнувшись, бере дитину). Але довго лишатися вам тут не можна. Вона така побожна, розумієш.
Груше падає, але брат підтримує її. Співець.
Занедужала тяжко сестра. Мусив брат-боягуз прихистити її. Осінь минула, зима надійшла, Довга зима — і недовга зима. Аби тільки люди нічого не знали, Аби пацюки уночі не кусались, Аби й не настала ніколи весна.
Груше сидить у коморі біля ткацького верстата. І вона, і д и-т и н а, що вмостилася долі, закутані в ковдри.
Г р у ш е (тче і співав).
Як ішов у військо її милий,
Наречена плакала-тужила,
Плакала-тужила й говорила:
"О коханий мій, коханий мій,
Коли станеш з ворогом на бій,
Ти ні наперед не поривайсь,
Ні назад, гляди, не оступайсь.
Попереду там вогненний вир,
А позаду там багряний дим.
Ти ж посередині будь,
Там, де знамено несуть.
В перших лавах люди гинуть,
І в останніх смерть не мине,
Будеш посередині — вернешся додому.
Нам з тобою, Міхеїле, треба бути хитрими. Причаїмося тут, мов ті таргани, то братова й забуде, що ми в хаті. Отак і перебудемо, доки сніг розтане. І щоб ти мені не плакав від холоду. Бути бідними та ще й мерзнути — це вже нікуди не годиться.
Заходить Лаврентій. Сідає біля сестри.
Лаврентій. Чого це ви позапиналися, неначе візники? Чи в коморі надто холодно?
Груше (квапливо скидав з плечей ковдру). Та ні, не холодно, Лаврентію.
Лаврентій. Бо як холодно, то не можна тобі бути тут з малим. Аніко цього нізащо собі не пробачила б. (Пауза). Сподіваюсь, піп не розпитував тебе про дитину?
Груше. Розпитував, але я нічого не сказала.
Лаврентій. От і добре. Я хотів би поговорити з тобою про Аніко. Вона добра душа, але надто вже чутлива. Ніякого особливого поголосу про нас іще не пішло, одначе вона вже .потерпає. Така вже душа у— неї ніжна. Було якось, що наша корівниця пішла до церкви з діркою на панчосі, то моя Аніко відтоді надягає до церкви дві пари панчіх. Аж не віриться, але такі вже вони є, дочки старосвітських батьків. (Прислухається). Ти певна, що тут нема пацюків? Бо як є, то не можна тобі тут залишатися. (Почувши, як капотить з покрівлі). Що це тут капає?
Груше. Та, мабуть, діжка тече.
Лаврентій. Атож, певно, що діжка... Ти вже у нас півроку, еге? То я не доказав тобі про Аніко. Я, звісно, не розповів їй про того латника, бо в неї хворе серце. Отож вона не знає, що ти не можеш шукати роботи, тим-то й невдоволена. (Знову прислухається до капання). Вона ж турбується про твого солдата, розумієш? Каже: а що, як він вернеться і не застане тебе? Отак лежить і все заснути не може. А я їй кажу, що до весни він ніяк не вернеться. Добра вона душа.
Капання частішає.
Ну, а ти як гадаєш — коли він вернеться?
Груше мовчить. Не раніш як весною, правда ж?
Груше мовчить.
Здається мені, ти й сама не дуже віриш, що він вернеться. Груше не озивається.
Скоро весна, на перевалах розтане сніг, і тобі не можна буде далі тут залишатися. Хтозна, чи не прийдуть вони шукати тебе. А тут іще поголос про нешлюбне дитя. Лопотіння крапель став гучне й безперервне.
Груше, це капотить з покрівлі, то вже весна. Груше. Еге ж.
Лаврентій (із запалом). Ось послухай, як ми зробимо. Тобі потрібне якесь пристановище, а що в тебе є дитина (зітхав), то потрібен і чоловік. Щоб люди не плескали язиками. От я й розвідав потихеньку, де б нам знайти тобі чоловіка. І таки надибав його, Груше. Я мав розмову з одною жінкою, у неї є син. Тут недалеко, за горою. В них невеличка господа. То вона згодна.
Груше. Але ж я не можу вийти заміж, я чекаю Симона Хахаву.
Лаврентій. Ну звісно. Я все обміркував. Тобі потрібен чоловік не в ліжку, а на папері. Такого я й знайшов. Син тієї селянки, з якою я домовився, от-от помре. Хіба не чудова нагода? Він уже духу пускається. І все достоту так,, як ми казали: "чоловік отам, за горою"! Ти виходиш за нього, він дає дуба — і ти вдовичка. Ну, що скажеш?
Груше.