Ой Настенько, це так! Довіртеся мені, довіртеся! Я вам не дам негарної поради. Все це можна влаштувати. Ви ж зробили перший крок — чому ж тепер...
— Не можна, не можна! Тоді я ніби нав'язуюсь...
— Ой добренька моя Настенько! — перебив я, не ховаючи усмішки.— Та ні ж, ні; ви, врешті, маєте право, бо він вам обіцяв. Та й з усього я бачу, що він людина делікатна, що він повівся гарно,— казав я, все більше захоплюючись логічністю власних доказів та умовлянь,— він як повівся? Він себе зв'язав обіцянням. Він сказав, що ні з ким не одружиться, крім вас, якщо тільки одружиться; а вам він лишив цілковиту волю хоч зараз від нього відмовитися... В такому разі ви можете зробити перший крок, ви маєте право, ви маєте перед ним перевагу, хоч би, приміром, якби схотіли розв'язати його від даного слова...
— Послухайте, ви б як написали?
— Що?
— Та цього листа.
— Я ось як написав би: "Шановний добродію..."
— Це так неодмінно треба — шановний добродію?
— Неодмінно! А втім, чого ж? Я думаю...
— Ну, ну! Далі!
— "Шановний добродію!
Вибачте, що я..." Проте ні, не треба ніяких вибачень! Тут самий факт усе виправдує, пишіть просто:
"Я пишу до вас. Простіть мені моє нетерпіння; але я цілий рік була щаслива надією; чи винна я, що не можу тепер витерпіти й дня сумніву? Тепер, коли вже ви приїхали, може, ви вже змінили свої наміри. Тоді цей лист скаже вам, що я не нарікаю й не винувачу вас. Я не винувачу вас за те, що не владна над вашим серцем; така вже доля моя!
Ви благородна людина. Ви не всміхнетесь і не подосадуєте на мої нетерплячі рядки. Згадайте, що їх пише бідна дівчина, що вона одна, що нема кому ні навчити її, ні порадити їй та що вона ніколи не вміла сама перебороти своє серце. Але простіть мене, що в мою душу хоч на одну мить закрався сумнів. Ви нездатні навіть і подумки скривдити ту, котра вас так кохала й кохає".
— Так, так! Це саме так, як я думала! — закричала Настенька, і радість засяяла в очах її.— О! ви розв'язали мої сумніви, вас мені сам бог послав! Дякую, дякую вам!
— За що? За те, що мене бог послав? — відповів я, дивлячись у захваті на її радісне личко.
— Так, хоч за те.
— Ой Настенько! Адже ж дякуємо ми деяким людям бодай за те, що вони живуть разом з нами. Я дякую вам за те, що ви мені зустрілися, за те, що цілий вік мій пам'ятатиму вас!
— Ну, годі, годі! А тепер ось що, слухайте-но: тоді була умова, що як тільки приїде він, то зараз же дасть знати про себе: лишить мені листа в одному місці в одних моїх знайомих, добрих і простих людей, котрі нічого про це не знають; або якщо не можна буде написати до мене листа, бо в листі не завжди все розкажеш, то він того ж дня, як приїде, буде тут якраз о десятій годині, де ми й поклали з ним зустрітися. Про його приїзд я вже знаю; але ось третій уже день нема ні листа, ні його. Піти мені ранком від бабусі ніяк не— можна. Віддайте листа мого завтра ви самі тим добрим людям, про котрих я вам казала: вони вже перешлють; а як буде відповідь, то самі ви принесете її ввечері о десятій годині.
— Але лист, листі Треба ж перше листа написати! То хіба аж позавтра все це буде..
— Лист...— відповіла Настенька, трохи зніяковівши,— лист... але...
Та вона не договорила. Вона спершу відвернула від мене своє личко, почервоніла,"як роза, і раптом я відчув у моїй руці листа, видно, давно вже написаного, готовісінького й запечатаного. Якийсь знайомий, милий, граціозний спогад промайнув у моїй голові.
— 1^, о—І^о, в, і — БІ, п, а — па,— почав я.
— Ї^ОБІпа! — заспівали ми обоє, я, мало не обіймаючи її від захвату, вона, почервонівши, як тільки могла почервоніти, й сміючись крізь сльози, що, наче перла, тремтіли на її чорних віях.
— Ну, годі, годі! Прощайте тепер!—сказала вона скоромовкою.— Ось вам лист, ось і адреса, куди віднести його. Прощайте! До побачення! До завтра!
Вона міцно стисла мені обидві руки, кивнула головою й стрілкою майнула до свого провулка. Я довго стояв на місці, проводячи її очима.
"До завтра! До завтра!" — пролинуло в моїй голові, коли вона зникла з очей моїх. ,
НІЧ ТРЕТЯ
Сьогодні був день сумовитий, дощовий, без просвітку, наче майбутня старість моя. Мене тиснуть такі химерні думки, такі темні відчуття, такі ще не ясні для мене питання юрмляться в моїй голові — а якось нема ні сили, ні хотіння їх розв'язати. Не мені розв'язати це все!
Сьогодні ми не побачимось. Учора, коли ми прощалися, хмари стали затягати небо й здіймався туман. Я сказав, що завтра буде негарний день; вона не відповіла, вона не хотіла проти себе говорити; для неї цей день і світлиц, і ясний, і жодна хмарка не застеле її щастя.
— Коли буде дощ, ми не побачимось! — мовила во* на.— Я не прийду.
Я гадав, що вона й не помітила сьогоднішнього дощу, а тим часом не прийшла.
Учора було наше третє побачення, наша третя біла ніч.
Одначе як радість та щастя роблять людину прекрасною! Як кипить серце коханням! Здається, хочеш вилити все своє серце в інше серце, хочеш, щоб усе було веселе, все сміялося. І яка заразлива ця радість! Учора в її словах було стільки ніжності, стільки доброти до мене в серці... Як вона упадала коло мене, як лащилася до мене, як підбадьорювала й ніжила моє серце! О, скільки кокетства від щастя! А я... Я брав усе за щиру правду; я думав, що вона...
Але, боже мій, як же міг я це думати? Як же міг я бути таким сліпим, коли все вже забрав інший, усе не моє; коли, нарешті, й сама ця ніжність її, її піклування, її любов... так, любов до мене,— були не що, як радість з того, що скоро побачиться з іншим, бажання нав'язати й мені своє щастя?.. Коли він не прийшов, коли ми прождали марно, вона ж спохмурніла, вона ж сторопіла й злякалася. Усі рухи її, всі слова її стали вже не такі легкі, грайливі й веселі. І, дивна річ,— вона подвоїла свою увагу до мене, мовби інстинктивно бажаючи вилити на мене те, чого сама хотіла собі, за що сама боялася, чи збудеться воно. Моя Настенька так сторопіла, так перелякалась, що, здається, збагнула, нарешті, що я кохаю її, і зласкавилася над моїм бідним коханням. Так, коли ми нещасні, ми дужче відчуваємо нещастя інших; почуття не розбивається, а зосереджується...
Я прийшов до неї з повним серцем і ледве дочекався побачення. Я не передчував того, що тепер переживатиму, не передчував, що все це не так скінчиться. Вона сяяла радістю, вона сподівалася на відповідь. Відповіддю був він сам. Він мусив прийти, прибігти на її поклик. Вона прийшла раніш за мене на цілу годину. Спершу вона з усього реготала, на кожне слово моє сміялася. Я став був говорити й замовк.
— Знаєте, чого я така рада? — сказала вона.— Така рада на вас дивитися? Так люблю вас сьогодні?
— Ну? — спитав я, і серце моє затремтіло.
— Я того люблю вас, що ви не закохалися в мене. Адже ж інший на вашому місці став би турбувати, настиритися, розохкався б, розхворівся, а ви такий милий!
Тут вона так стисла мою руку, що я мало не закричав. Вона засміялася.
— Боже! Який ви друг! — почала вона за хвилину дуже серйозно.— Та вас бог мені послав! Ну, що б зо мною було, якби вас не було тепер зо мною? Який ви безкорисливий! Як гарно ви мене любите! Коли я вийду заміж, ми будемо вельми дружні, більше, ніж як брати. Я вас любитиму майже так, як його... '
Мені стало в цю мить якось .страшенно сумно; однак щось схоже на сміх заворушилося в душі моїй.
— Ви в припадку,— сказав я,— ви боїтеся; ви думаєте, що він не прийде. і
, — Бог з вами! — відповіла вона.— Якби я була не така щаслива, я б, здається, заплакала від вашої невіри, від ваших докорів. А втім, ви навели мене на гадку й завдали мені довгу думу; та я подумаю потім, а тепер признаюся вам, що правду ви кажете. Еге! я якось сама не своя; я якось уся в чеканні' і відчуваю все якось занадто легко. Та годі, облишмо про почуття!..
В цей час зачулася хода і в темряві показався перехожий, що йшов назустріч нам. Ми обоє затремтіли; во? на мало не скрикнула. Я пустив її руку і зробив жест, наче хотів відійти. Та ми помилилися: це був не він.
— Чого ви боїтеся? Навіщо ви покинули мою руку?— сказала вона, простягаючи мені її знову.— Ну, що ж? Ми зустрінемо його разом. Я хочу, щоб він бачив, як ми любимо одне одного.
— Як ми любимо одне одного! — закричав я.
"О Настенько, Настенько! — подумав я.— Як багато ти сказала цим словом! Від такої любові, Настенько, часом холодіє на серці й важко стає на душі. Твоя рука холодна, моя гаряча, як вогонь. Яка сліпа ти, Настенько! О! яка нестерпна іноді щаслива людина! Але я не міг на тебе розсердитися!.."
Нарешті серце моє переповнилось.
— Слухайте, Настенько! — закричав я.— Знаєте, що зо мною було весь день?
— Ну, що, що таке? Розповідайте мерщій! Чого ж ви досі все мовчали!
— По-перше, Настенько, коли я виконав усі ваші доручення, віддав листа, був у ваших добрих людей, тоді... тоді я прийшов додому і ліг спати.
— Та й усе? — перебила вона засміявшись.
— Так, майже й усе,— відповів я, згнітивши серце, бо в очах моїх уже накипали дурні сльози.— Я прокинувся за годину до нашого побачення, але мовби й не спав. Не знаю, що було зо мною. Я йшов, щоб вам це все розказати, начеб час для мене зупинився, начеб одне відчуття, одне почування мусило лишитися в мені від цього часу навіки, начеб одна хвилина мала тривати цілу вічність і мовби все життя зупинилося для мене... Коли я прокинувся, мені здавалося, що якийсь музичний мотив, давно знайомий, десь колись чутий, забутий і солодкий, тепер згадувався мені. Мені здавалося, що він усе життя просився з душі моєї і аж тепер...
— Ой боже мій, боже мій! — перебила Настенька.— Як же це все так? Я не розумію ні слова.
— О Настенько! Мені хотілося якось переказати ъщ це дивне переживання...— почав я жалібним голосом," у котрому крилася ще надія, хоч вельми віддалена.
— Годі, перестаньте, годі! — заговорила вона, і в одну мить вона здогадалась, хитрунка!
Враз вона зробилася якась балакуча, весела, пустотлива. Вона взяла мене під руку, сміялась, хотіла, щоб і я теж сміявся, і кожне зніяковіле слово моє відгукувалося в ній таким дзвінким, таким довгим сміхом... Я починав сердитися, вона раптом пустилася кокетувати.
— Слухайте,— почала вона,— а мені трошки й досадно, що ви не закохалися в мене. Розберіть після цього людину! А все-таки, пане непохитний, ви не можете не похвалити мене за те, що я така проста.