Поки він там сидів, пан Пляшкер міг працювати швидше, бо ніхто йому не заважав. Він так заглибився в роботу, що навіть не помітив, як повернувся шеф. Почув лише, як той сів у своє шкіряне крісло і зашелестів паперами.
"Зараз знову шпурне паперову кульку до кошика", – роздратовано подумав пан Пляшкер. Але натомість почулося плямкання і знайомий голос:
– Смакота! Який ніжний папір!
Пан Пляшкер миттю озирнувся. Ні, це був не шеф – у шкіряному кріслі сидів не хто інший, як Суботик! Проковтнувши папір, він почав гризти лінійку, за допомогою якої пан Обердубер підкреслював остаточні суми.
– Привіт, тату! – сказав Суботик, жуючи й далі. – У вас чудова контора. А який смачний папір! І дерево теж непогане!
– Ти все-таки прийшов услід за мною! Негайно забирайся звідси геть! – вигукнув пан Пляшкер. – І не жери документів!
Він схопив Суботика за руку і хотів був випхати його за двері, але злякався, що шеф може побачити все це. Тому він посадив Суботика під стіл, за кошиком, і сказав:
– Будь ласка, Суботику, заховайся так, щоб шеф тебе не помітив, коли він з’явиться в конторі. Зрозумів?
– Усе зрозумів, тату! Я дуже люблю бавитися в хованки! – весело відповів Суботик.
– Через тебе я мушу знову починати все з самого початку, – сердито сказав пан Пляшкер.
– А що вам треба робити, тату? – зацікавився Суботик.
– Рахувати.
– Невже? А я думав, що у вас важка робота!
– Ти гадаєш, що рахувати легко? – ображено спитав пан Пляшкер. – Ось послухай, які величезні цифри мені доводиться додавати.
Він узяв рахунок, що лежав перед ним, і прочитав:
– Чотириста одинадцять плюс триста дев’ятнадцять плюс двісті сімнадцять плюс триста тридцять чотири плюс п’ятсот п’ятдесят шість плюс сто дев’яносто два плюс дві тисячі триста сорок шість. Ну що, хіба не важко все це скласти?
– Звичайно, не важко. Виходить чотири тисячі триста сімдесят п’ять, – відповів Суботик.
– Скільки?
– Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, – повторив Суботик.
– Казна-що! – пробурмотів пан Пляшкер і почав додавати числа. За кілька хвилин він здивовано вигукнув: – Скільки в тебе вийшло?
– Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, – відповів Суботик. Він уже порався біля великого конторського годинника.
– Збігається! – вражено вигукнув пан Пляшкер. – А ти не підглянув це на аркуші пана Обердубера?
– Ну що ви, тату! – ображено сказав Суботик. – Я сам порахував.
– Навіть арифмометр не вміє так швидко рахувати, – сказав пан Пляшкер.
– Арифмометр не вміє, а Суботики вміють, – гордо пояснив Суботик.
– То, може, ти б допоміг мені? – запитав пан Пляшкер.
– Звичайно, тату!
Пан Пляшкер прочитав:
– Сорок п’ять плюс сто дев’яносто три плюс вісімдесят сім плюс двадцять три плюс дев’яносто два.
– Чотириста сорок, – відразу ж оголосив Суботик, а пан Пляшкер записав результат.
Отак вони працювали й далі. А коли повернувся шеф, Суботик уже сидів під столом, а пан Пляшкер прицілювався і кидав у кошик паперові кульки.
– Вам що, нічого робити, Пляшкере? – суворо запитав пан Обердубер.
– Нічого, пане Обердубере! – радісно відповів пан Пляшкер.
– А як ваші підрахунки?
– Я все підрахував.
– Не може бути! – вигукнув шеф і вийняв з кишені аркуша, на якому були записані результати. – Читайте, що у вас там вийшло!
Пан Пляшкер брав один рахунок по одному й називав суми так швидко, що шеф ледве встигав зіставляти їх зі своїми.
– Неймовірно! – дивом дивувався пан Обердубер. – Ви, певно, користувалися арифмометром, поки мене не було?
– Ні, не користувався, – заперечив пан Пляшкер. – Усе підраховано в думці.
Він сказав правду. Адже підрахунки й справді було зроблено в думці. Щоправда, зробив їх Суботик...
– Для того, щоб підрахувати все це в думці, потрібно не менше, як шість годин, – сказав пан Обердубер.
– А вже минуло вісім годин відтоді, як ми почали працювати, – сказав на те Суботик голосом пана Пляшкера. – Уже п’ята година!
– Цить! – злякано шепнув пан Пляшкер.
– П’ята година? – запитав шеф і, обернувшись, подивився на великого годинника, що висів над дверима.
Годинник показував рівно п’яту годину.
Доки здивований пан Обердубер розглядав стрілки, Суботик поповзом підкрався до шефа і спритно витяг у нього з кишені камізельки годинника. Миттю переставив стрілки на п’яту годину і нечутно поклав годинника назад у кишеню.
За мить пан Обердубер тремтячими пальцями витяг із кишені того самого годинника за ланцюжок, подивився на циферблат і простогнав:
– Справді п’ята година! Оце дивина! А я ладен був присягнутися, що тепер не більше дванадцятої!
Суботик тим часом знову заліз у свою схованку і звідти озвався:
– Дуже схоже на те, що ви втратили пам’ять, пане Обердубере.
– Втратив пам’ять? – злякано перепитав шеф. Він знову зробив кульку з аркуша, на якому були записані результати обрахунків, націлився й кинув, намагаючись попасти в кошик, але схибив. Кулька впала поруч із кошиком.
Через якусь мить кулька повторила той самий шлях у зворотному напрямку і впала на стіл пана Обердубера.
– Пляшкере, що ви собі дозволяєте? – гримнув шеф.
– Нічого такого я собі не дозволяю. Я тут ні до чого! – відповів пан Пляшкер.
Це була щира правда, але пан Пляшкер почувався дуже незручно. Ну як примусити Суботика припинити бешкети і водночас не виказати його присутності?
Пан Обердубер іще раз пожбурив паперову кульку в кошик, пильнуючи поглядом пана Пляшкера.
Той незворушно сидів за своїм столиком і складав докупи папери. І все ж за хвильку паперова кулька повернулася на великий письмовий стіл пана Обердубера.
– Диво та й годі, – пробурмотів шеф і кинув паперову кульку втретє. Цього разу він поцілив у кошик.
– Закінчуйте роботу, Пляшкере! Досить працювати, – сказав він. – Шукаючи ключа, я страшенно втомився. Сьогодні хочу раніше лягти спати.
– Мені здається, годинник іде неправильно, пане Обердубере. Я побуду тут іще трохи.
– Якщо я кажу вам іти додому – значить, треба йти! Зрозуміло? – гримнув пан Обердубер.
– Воля ваша, – відповів пан Пляшкер і підвівся.
Аж тут на письмовий стіл шефа знов упала паперова кулька.
– Знову повернувся цей капосний папір! – прожебонів шеф. – І на ньому щось написано. Це ваша робота, Пляшкере?
– Ні, пане Обердубере, я нічого не писав! – запевнив його пан Пляшкер.
– Але ж тут щось написано! – вигукнув шеф і вдарив рукою по зібганому аркушу.
Пан Пляшкер нахилився над столом.
– Це ваш почерк, пане Обердубере! – сказав він. – Це тільки ви могли написати!
– Мій почерк? Так, справді! – здивовано мовив шеф і розгублено прочитав:
Сидить Обердубер –
Куняє й нудьгує,
А Пляшкер за себе
Й за нього працює.
Шеф дістав носовичка, витер піт з потилиці й глухо мовив:
– Пане Пляшкере, мені стає що далі, то гірше. Зоставайтеся вдома до кінця тижня. Мені потрібен негайний відпочинок! Я лягаю спати й спатиму до післязавтра. Зустрінемось аж у понеділок.
Він схопив пана Пляшкера за плечі, випхав його з контори і замкнув двері.
Коли вони вийшли на подвір’я, пан Обердубер раптом здригнувся.
– Який жах! У мене галюцинації! Краще я просплю аж до п’ятниці!
– А що вам привиділося? – запитав пан Пляшкер.
– Таке, чого насправді не буває!
– Що ж саме? – допитувався пан Пляшкер.
Пан Обердубер нахилився до вуха пана Пляшкера і прошепотів:
– Мені здалося, неначе з контори вибігла руда мавпа у водолазному костюмі. Жахливо, еге ж?
– Так, це справді жахливо, – підтвердив пан Пляшкер.
Пан Обердубер пішов спати, а пан Пляшкер звернув за ріг, де Суботик уже чекав на нього.
– Гарні ж у тебе витівки! – докірливо промовив пан Пляшкер.
– Дуже гарні! – весело поправив його Суботик. – Три вільні дні: середа, четвер і п’ятниця! Та й сьогодні ми відробилися опівдні! Чудово! Можна гуляти аж до самого вечора!
– Не маю нічого проти! – весело вигукнув пан Пляшкер і взяв Суботика за руку.
– Тату, що ви можете сказати про мої вірші?
– Надто нахабні, задерикуваті.
– Значить, такі, як треба! Ось послухайте, тату, ще один вірш!
– Знову такий самий нахабний?
– Та ні! Зовсім не нахабний, – запевнив його Суботик і заспівав так голосно, що перехожі поставали й почали розглядатися довкола.
Суботик і Пляшкер
Ідуть із роботи,
Сидіти в конторі
Не мають охоти.
Контора закрита,
А шеф наш хворіє,
Ми вільні від праці –
І тато радіє.
– Але ж не тільки тато! – заперечив пан Пляшкер.
– Звичайно, – погодився Суботик. – Я так сказав тому, що інакше рядок не римується. Ось послухайте ще одного вірша!
– Знову вірш?
– На сьогодні це вже останній!
І Суботик заспівав так само голосисто:
Обердубера примусив
Я піти додому спати.
Вільно можемо тепер ми
Аж чотири дні гуляти.
– Що правда, то правда, – погодився пан Пляшкер.
Більше Суботик не складав віршів. Вони пішли гуляти до парку і гуляли аж до пізнього вечора.
9 травня. СЕРЕДА
У середу Суботик знову розбудив пана Пляшкера голосним співом:
Обердубер, Унтердуб!
Все тут треба заховати!
Передуб і Недодуб!
Хай прокинеться мій тато!
Пан Пляшкер підвівся і почав сварити Суботика:
– Чому б тобі зразу не гукнути: "Ось тут я, в кімнаті!" Щоб усі чули, щоб усе місто знало, що ти тут! Учора ми з тобою прохопилися сюди так тихесенько, що ніхто й не помітив, а сьогодні ти ревеш, неначе сирена.
– Я ненароком заспівав так голосно, – виправдовувався Суботик.
– Гарне мені ненароком! Аж шибки забряжчали! А в мене й досі у вухах лящить! – обурювався далі пан Пляшкер. Він підвівся з ліжка й замкнув двері зсередини.
За якусь мить у двері вже грюкала пані Моркван.
– Пане Фляшкере! Чому ви й досі тримаєте в себе отого негідника Робінзона? – вигукнула вона. – Відімкніть двері!
– Якщо людина платить за кімнату, то вона має право й замкнутися в ній! – хоробро вигукнув у відповідь пан Пляшкер.
– Дуже добре, тату! – прошепотів Суботик. – Ви вже дечого навчилися!
– Ми ще поговоримо з вами, пане Фляшкере! Ох і поговоримо! – погрозила пані Моркван і притупнула ногою.
– Чув? – сердито буркнув пан Пляшкер. – Співати тобі закортіло!
– Інші діти також співають, – оборонявся Суботик.
– Але не в такий час. У такий час усі діти в школі!
– Ет, школа, – кинув Суботик і висолопив язика аж до підборіддя.
– Язика нема чого висолоплювати! – суворо вів далі пан Пляшкер. – Школа пішла б тобі на користь. Там би тебе навчили, коли можна співати, а коли ні.
– Я співаю, коли хочу,– сказав Суботик.