— Це тобі не сільський шинок!
— То навіщо ж тоді ти так хочеш принести нам карти?
— Я веду мову не про гральні карти, юначе, — пояснив офіціант. — Я, звісно, маю на увазі меню. Карту страв.
Йому нарешті пощастило вирватися від Субо
тика.
— А, карта до страв! Ну, це мені дуже кортить покуштувати! — сказав Суботик з нетерпінням.
Офіціант приніс два меню. То були просто-таки цілі книжки! Такі товсті, мов тобі хрестоматії для восьмого класу середньої школи, ще й оправлені в темно-червоний сап'ян.
— Та ці карти — чудова страва! — сказав Суботик, коли офіціант тицьнув меню йому в руки, і хоробро відкусив шматок "карти". — На смак добряча, тату! Натуральна шкіра з пергаментним папером! Бракує лише щіпки солі, — промимрив
він, жуючи.
— Що-о ж ти оце робиш?! — нестямно закричав "шикарний" офіціант. — Як... як ти смієш?!
— Ох, я ж порушив правила, — знітився Суботик. — Я ж знаю: з повним ротом не годиться розмовляти.
— А, он що, з повним ротом! — обурено загорлав офіціант.
Усі відвідувачі здивовано повернули голови в бік ніші. Адже тут було незвичним навіть якщо хтось заговорив уголос — і ось без тями галасував не хто інший, а ресторанний офіціант. Це вже була мало не сенсація!
— То що ж я зробив не так? — спитав Суботик. — А, згадав, згадав: я ж почав їсти меню руками, а треба було взяти виделку й ножа! "їмо не руками, ані ногами — ножем і виделкою суп..."
— Ножем і виделкою?! Тільки цього бракувало! — розлючено гукав офіціант.
— Ну то що ж тоді не так? — уголос розмірковував Суботик.— А, вже знаю: мабуть, це був десерт, а я їв його як закуску.
— То ти ще підніматимеш мене на глузи?! — заверещав офіціант і замахнувся на Суботика серветкою, що доти висіла в нього перекинута через руку.
Суботик зміряв його з голови до ніг уважним поглядом.
— Ні, — мовив він,— я тебе не підніму, ти заважкий для мене.
Аж тепер утрутився пан Пляшкер.
— Ти його не зрозумів, — пояснив він Суботикові. — Офіціант не те має на увазі. Він має на увазі, що, може, ти... хочеш водити його за носа, розумієш?
— За носа? Тут, у ресторані? Ну, якщо можна... — зрадів Суботик і підвівся.
— Тільки наважся! — пригрозив офіціант.
— А де ж тут можна важитися? Та й навіщо? — розгублено сказав Суботик.
— Коли не вмієш пристойно поводитись, тобі тут нічого шукати, втямив? Нічого шукати!
— Як же це? Сам не даєш із тобою поволоводитися за носа, ще й кричиш, — сказав Суботик. — А ось що мені тут шукати, я справді не знаю. Хіба ти щось заховав?
— Не смійся, бовдуре, не смійся! — гукнув розчервонілий з люті офіціант і погрозливо підняв догори вказівний палець.
— Не бійсь, я не сміюся. Мені й без сміху весело, — втихомирював його Суботик. — А ось тебе можна б трохи й посмішити, бо ти якийсь зовсім невеселий.
Тієї миті до розмови встряв відвідувач, що сидів за сусіднім столом:
— Шефе, та витуріть-бо нарешті цих двох типів у три шиї, а тоді принесіть мені мій паштет! Я вже двадцять хвилин чекаю!
Його дама енергійно підтакнула.
— Власне, як таких сюди пускають та ще й садовлять їх за стіл? — гостро мовила вона. — Я негайно побалакаю з адміністратором!
— Вам зовсім не треба звертатися до адміністратора, ласкава пані, я й сам із ними впораюся, — запевнив офіціант і вклонився.
— Гайда звідси мерщій із власної охоти, поки нас не вирядили силоміць, — сказав Суботикові пан Пляшкер і підвівся, збираючись іти. — Тут ми не дуже любі гості.
Офіціант кинувся за ними навздогін.
— Хвилиночку! — вигукнув він. — Ну ні, так просто ви звідси не вислизнете! За меню ви забули? Обидві карти коштували щонайменше тридцять марок.
Пан Пляшкер сягнув до кишені піджака і вклав у руку офіціантові цілий жмут двадцятимаркових банкнот.
— Ось, — мовив він недбало. — Купите собі нові меню. У золотій оправі й зі срібними аркушами.
Побачивши стільки грошей, офіціант вибалушив очі.
— Може б, ви все ж таки зосталися? Отам спереду, здається, вільний премиленький кутовий столик, — квапливо сказав він. — Не сприймайте так трагічно цього маленького непорозуміння. Адже це був просто жарт, еге ж?
— Ні, дякую, ми йдемо!— звисока мовив Суботик. — Цей ресторан для нас занадто кошмарний.
— Шикарний, — виправив пан Пляшкер, і вони з Суботиком, задерши голови, покинули негостинний заклад.
Десь так метрів за сто попереду вони побачили край дороги ятку, де продавали ковбаски.
— Ви що, хочете там пообідати? — запитав Суботик, коли пан Пляшкер рішуче рушив туди.
— Дай лиш мені поглянути, — відповів пан Пляшкер, зупинившись коло ятки.
— Ну, чи не купили б ви з одну ковбаску? Доброго-предоброго вам вечора, — сказав продавець і всміхнувся панові Пляшкеру з Суботиком. — Я саме зібрався зачинятися. Щось не дуже торгується сьогодні надвечір. Як бажаєте, то кину для
вас ще з одну на гриль.
— Та он у вас є готові, — сказав Суботик.
— Ет, ці вже пересохли, та й вони трохи припалені. Я їх і собаці своєму не подам, — відповів продавець.
— Та вони нормальні ковбаски. Беремо дві, — вирішив пан Пляшкер.
— Справді? — вражено вимовив продавець і в непевності посунув на голові свою білу кепку з козирком спершу вперед, а тоді назад.
— Справді? — й собі спитав Суботик.
— Так, справді, — сказав пан Пляшкер.
— Ну, якщо ви неодмінно бажаєте саме ці... Я можу продати їх вам трохи дешевше, — сказав продавець, зняв дві пригорілі ковбаски з гриля дерев'яними щипцями й поклав на дві картонні тарілки.
— Отак, а тепер мені б хотілося додати до кожної ковбаски порцію кетчупу, порцію майонезу та добрячу порцію гірчиці...
— Чи добре я вас зрозумів? — нерішуче спитав продавець. — Ви сказали — кетчупу, майонезу та гірчиці?..
— Авжеж, ви зрозуміли цілком правильно, — запевнив пан Пляшкер, узяв з рук у продавця дві картонні тарілки й простяг йому дві двадцятимаркові купюри. — Отак добре! — сказав він.
Покинувши враженого продавця ковбасок, пан Пляшкер відніс тарілки до маленького столика біля ятки, поставив їх там, нахилився до Суботика й сказав стиха:
— Бачу, в тебе ще лишилися на обличчі дві цятки. Одну ми зараз використаємо. Ти ж пам'ятаєш чоловіка й жінку, що ображали нас у ресторані?
— Та звісно, — відповів Суботик. — А що?
— Увага! Я хочу, щоб усі страви, що замовлені й ще будуть замовлені тими двома, стояли тут перед нами на оцьому столику, а там, у ресторані... — Він схилився ще ближче до Суботика і решту речення промовив йому на вухо.
— Добре, тату! Клас! — сміючись, вигукнув Суботик.
І враз із його обличчя зникла передостання цятка, а на столі перед ними де не взялося сім страв, супниця, три мілкі та чотири глибокі тарілки. Пан Пляшкер почав із супу з трюфелями, а тоді всмак порозкошував лососевим шніцелем у
винній підливі. Суботик спершу заходився коло теплого паштету з качиної печінки з чебрецевим цвітом, а тоді перейшов до запеченої спаржі. Після куріпки з кучерявою капустою пан Пляшкер зробив коротку перерву, якою скористався Суботик
і сам поїв усі морожені персики в сиропі. Та пан Пляшкер тим не журився: він не менше від персиків полюбляв салат.
А за кілька вулиць звідти в ресторані гірко клопотався офіціант, намагаючись виконати замовлення відомої вже нам подружньої пари.
— Чи ви знаєте, що ми чекаємо вже півгодини? — люто пробурчав чоловік.
— Та де там півгодини! Ми сидимо вже тридцять п'ять хвилин! — обурилася жінка.
— Ну, бачите, всяку добірну страву готують не за хвилину. А ви ж бо замовили кілька наших особливо вишуканих страв, чи не так? Але ваше чекання буде щедро винагороджене! — відказав офіціант.
Обоє нетерпляче спостерігали, як він підкотив до них невеличкого сервірувального візка. Зверху на ньому стояла на підігрівальниці велика овальна таця, накрита високою срібною покришкою.
Офіціант узявся за покришку обома руками й поволі, урочисто її підняв.
— То як, чи дуже забагато я наобіцяв? — запитав він і переможно подивився на подружжя, сподіваючись оплесків захвату.
Та з виразу облич обох клієнтів офіціант помітив: щось негаразд! Звернувши погляд донизу, він так і скам'янів: під срібною покришкою на великому срібному тарелі в бридкій приправі з кетчупу, гірчиці й майонезу плавали на двох розм'яклих картонних тарілках дві напівзгорілі ковбаски.
Третій розділ. Пан Кулес вилетів
Понеділок минув без пригод. У вівторок рано якось незвично задзвонив будильник — надто тихо і глухо.
Пан Пляшкер спросоння простяг руку до тумбочки, щоб заглушити дзвоник, але замість будильника відчув під рукою лише цупкий чубок Суботика.
— Та де ж цей пришелепа?
— Це ви на мене? — ображено спитав Суботик.
— Та ні, на будильник. — Пан Пляшкер потроху розбуркався, бо ж будильник усе дзвонив та й дзвонив безперестану. — Та де ж він?
Суботик скоса позирнув на пана Пляшкера.
— А він вам потрібен? — обережно спитав.
— Аж ніяк. Мені треба, щоб він нарешті замовк.
— А-а! — полегшено зітхнув Суботик, надавив на своє черевце, і дзвоник ущух. — Ви зараз підете на роботу?
— Ні, — знов сонно муркнув пан Пляшкер.
— А куди? В універмаг?
— Нісенітниця!
— До школи?
— Дурниця!
— Гуляти?
— І не подумаю!
— А що ж ви робитимете?
— Спатиму! — сказав пан Пляшкер і перекинувся на другий бік.
— А навіщо ж ви тоді накрутили будильника?
— Я звечора забув його заглушити.
— Он як, — сказав Суботик. — Він мене добряче перелякав.
— Мене також, — мовив пан Пляшкер. І враз похопився: — А як ти, власне, заглушив дзвоника?
— А отак! — Суботик знову надавив на своє черевце. Будильник задзвонив. — Стоп, стоп! — закричав Суботик і ще разів кілька натиснув на свій живіт. Будильник не вгавав.
— Якийсь придуркуватий будильник!,— вигукнув Суботик. — Та ви не бійтеся, тату, я його вгамую. Ось тільки візьму велику склянку води.
Пан Пляшкер остаточно прокинувся, підвівся і сів на ліжку з наміром дізнатися, що сталося.
Суботик підбіг до крана, набрав повну склянку води, одним духом вихилив її. Дзвоник відразу приглух, а далі й зовсім замовк.
— Ой, як лоскоче в животі! — засокотів Суботик і соромливо відригнув.
— То це ти... ти з'їв будильника? — вражено вимовив пан Пляшкер.
Суботик присоромлено похнюпив хоботця.
— Не всього, — сказав він. — Найкраще з нього я залишив: стрілки!
— Стрілки? А нащо ж вони здалися?
— Маленька може бути зубочисткою, — вирішив Суботик. — А великою можна обом нам спину чухати.
— Не мели дурниць! А проте я знаю, що зараз зроблю! — сердито промурмотів пан Пляшкер, підвівся й рушив до машини для здійснення бажань.