Одразу можна визначити, чи людина прийшла розважатися, чи з іншою метою… Щоправда, цього разу обійшлося без поліції. Месьє Еміль сам встановив, що один із музикантів, якого він недавно найняв, торгував наркотиками.
— І теж вигнав його?
— Того ж вечора.
— Як давно це сталося?
— Ще до історії з барменом… Років зо три тому.
— А де зараз цей музикант?
— Він незабаром виїхав із Франції… Здається, до Італії…
Жодна з цих історій не могла пояснити, ні навіщо Еміль Буле взяв у банку півмільйона франків, ні хто його вбив та ще й у такий екзотичний спосіб.
— Звідси можна вийти до кабаре?
— Будь ласка, сюди…
З цими словами він відчинив двері, що їх Мегре спочатку мав за дверці стінної шафи. Потім клацнув вимикачем. Невеличка лампочка ледь освітила круті кручені сходи.
— Спустимося?
— А чом би й ні! — Слідом за паном Резоном він зійшов сходами в досить велику кімнату, на стінах якої рясно висіли жіночі сукні. Деякі з них були прикрашені блискітками та штучними коштовностями. В кутку видно було туалетний столик, захаращений баночками з кремом, коробками пудри, недогризками олівців. Тут стояв затхлий, нудотний запах.
Це була "артистична вбиральня". Щовечора молоді жінки залишали тут свій звичайний одяг і вбиралися в професіональну уніформу, щоб потім знову зняти її в залі під світлом прожекторів. І під хтивими поглядами чоловіків, що вп'ятеро чи вшестеро переплатили за пляшку шампанського, аби бути присутніми при цій процедурі.
Крізь зачинені віконниці до залу насилу пробивалося кілька пучків сонячного проміння, лягаючи плямами на запліснявілі стіни. Підлогу було засмічено довгими стрічками серпантину та безліччю кольорових кульок з паперу. Тут ще пахло шампанським та сигаретним тютюном. У кутку біля естради, на якій стояли закриті чохлами інструменти, блищала розбита склянка.
— Прибиральниці приходять сюди лише після обіду, — пояснив пан Резон. — Зранку вони працюють в "Блакитному поїзді"… А годині о п'ятій ідуть до "Апостола". До дев'ятої треба, щоб усюди було чисто…
Дорожній зал кабаре чимось нагадував пляж узимку, з забитими наглухо гардеробами та перехнябленими грибками. Мегре уважно розглядав кожну дрібницю, немов сподівався знайти в ній ту нитку, що мала вивести його на вірний шлях.
— Звідси можна вийти просто на вулицю?
— Ключ від парадних дверей нагорі, але якщо вам треба…
— Гаразд, не турбуйтесь…
Він знову піднявся крученими сходами і, потиснувши м'яку вологу руку пана Резона, спустився на подвір'я.
Йому було приємно почути гомін вулиці, впіймати хлопчиська, який мало не налетів на нього, вдихнути запах фруктів на візку зеленяра.
Мегре добре знав бар Джо, прозваного Громилом. Вперше комісар побував там років із двадцять тому, і за цей час в ньому змінилося принаймні двадцять хазяїв. Але одна річ залишалася незмінною — можливо, через вигідне стратегічне розташування на розі вулиці Пігаль та площі Бланш — перед його дверима щоночі невтомно ходили самотні жінки, чекаючи на чергового партнера.
Час від часу поліція зачиняла бар, але потім приходив повий власник, і тут знову починали збиратися околишні зайдиголови. Мацотті був не перший, кого спостигла смерть в цій штаб-квартирі нічного Монмартра.
Та принаймні зараз тут було спокійно, і горезвісний бар Джо нічим не відрізнявся від звичайнісінького паризького кафе. Стойка з високими стільцями, дзеркала на стінах, кілька столиків по кутках, за одним із яких четверо чоловіків грали в карти. Поряд двоє штукатурів у комбінезонах, з білими від вапняного пороху обличчями, неквапливо цідили вино.
Угледівши Мегре, хазяїн бару, велетень у білій сорочці з закачаними по лікоть рукавами, весело кинув інспекторові Люка, що вже примостився біля стойки:
— Он ваш патрон… Що вам подати, пане Мегре?
Він не втрачав доброго гумору навіть під час найделікатніших допитів, яких було на його карбі вже немало. І завжди виходив сухим із води.
— Склянку білого.
З виразу інспекторового обличчя Метре зрозумів, що той не відкрив нічого цікавого. А втім, він ні на що й не сподівався. Поки що вони лише звикалися з оточенням.
Четверо картярів раз у раз поглядали на нього, і в їхніх поглядах було більше іронії, аніж страху.
В голосі Джо теж бриніли глузливі нотки, коли він запитав:
— Ну, знайшли?
— Кого?
— Годі, годі, пане комісар… Не забувайте, що ви на Монмартрі… Тут у новин довгі ноги. Після того, як зник Еміль, ми чекали на вас щогодини.
— Що ви знаєте про Еміля?
— Я? — Громило Джо був не від того, щоб трохи по-блазнювати. — Що я можу про нього знати? Такі чистоплюї рідко заходять до мого кубла…
Картярі з посміхом перезирнулися, але комісар навіть бровою не повів. Відпивши ковток вина, затягся люлькою, повільно видихнув дим і спокійнісінько оголосив:
— Його знайшли.
— Де? В Сені?
— Якраз ні… Його знайшли, можна сказати, на кладовищі…
— Це схоже на Еміля… Він хотів заощадити на власному похороні! Але, без жартів, його вбито?
— Три дні тому…
Джо здивовано звів брови.
— Вбито три дні тому, а допіру знайшли?
— Так, на бруківці, в завулку Рондо.
— А де це?
— Я вже вам сказав — майже на кладовищі. Біля Пер-Лашез, у глухому завулку…
Картярі нашорошили вуха, і на їхніх обличчях теж відбився подив.
— Невже він лежав там три дні?
— Його поклали минулої ночі.
— Так от, якщо вам потрібна моя думка, то це якась чортівня… Ви ж погляньте, яка погода! Треба бути цілковитим йолопом, щоб у таку спекоту три доби тримати у себе в хаті мерця… А потім викинути його в такому районі! Ні, це явно якийсь придуркуватий…
— Скажіть мені, Джо, ви коли-небудь буваєте серйозні?
— Я зараз серйозніший за папу римського…
— Мацотті було вбито на порозі вашого бару.
— Таке вже моє щастячко! Ну, знаєте, інколи мені здається, що це зроблено навмисне, щоб позбавити мене ліцензії…
— Ви не можете поскаржитися, що ми дуже вас турбували.
— Дрібниці. Всього три виклики до Сюрте і щоразу на півдня… Нехай вам скаже інспектор…
Він показав на Люка.
— Я вас навіть не питаю, чи ви знаєте, хто його вбив.
— Я нічого не бачив. Я ходив у погреб по вино.
— Нехай так… Але як, на вашу думку, це міг зробити Еміль Буле?
Джо вмить посерйознішав і, щоб краще обміркувати запитання, неквапливо налив вина собі, а також комісарові та Люка. Потім кинув короткий погляд на гравців, неначе хотів порадитися з ними чи просто пояснити своє становище.
— А чому ви мене про це запитуєте?
— Бо ніхто не знає краще за вас про те, що діється на Монмартрі.
— Ну, все це вигадки…
Але йому було приємно чути це з уст комісара.
— Взагалі, цей Еміль був… дилетант, — ніби знехотя буркнув він.
— Ви його не любили?
— Це вже зовсім інша історія… Я особисто нічого проти нього не мав.
— А інші?
— Хто інші?
— Його конкуренти… Мені казали, що він збирався купити ще кілька нічних кабаре.
— Ну то й що?
Мегре вирішив повернутися до того, з чого почав.
— Як ви гадаєте, він міг убити Мацотті?
— Я вже вам сказав, що він був дилетант. А Мацотті було вбито цілком професіонально, ви знаєте це не гірше за мене. Ні йому самому, ні його докерам це не до снаги.
— Ще одне запитання.
— Скільки їх у вас?
— Можливо, це останнє.
Штукатури уважно прислухалися, переморгуючись між собою.
— Шкварте, може, й відповім!
— Ви допіру визнали, що не всі раділи з успіхів Еміля Буле.
— Люди рідко радіють з чужих успіхів.
— А надто в такій справі, де кожен намагається з'їсти іншого?
— Згода! Що далі?
— Вам не здається, що Еміля міг убити котрийсь із його конкурентів?
— По-моєму, я вам уже відповів.
— Коли?
— Коли сказав, що в таку спеку лише придуркуватий може тримати в себе труп цілих три дні. А на Монмартрі серед власників кабаре немає придуркуватих. Ніхто б із них не став так ризикувати. Як його вбили?
Так чи інакше, за кілька годин про це буде повідомлено в усіх газетах.
— Його задушили.
— В такому разі я відповім ще упевненіше, і ви знаєте чому… Вбивство Мацотті — це чиста робота. Коли б хлопці захотіли натомість ухекати Еміля, вони б зробили це у такий самий спосіб… Скільки ви вже силкуєтесь злапати когось із убивць Мацотті — і все марно. Тут вам не допоможуть ніякі ваші стукачі — бо це чиста робота. А от вбивство Еміля і взагалі вся ця історія з його трупом — це вже не чиста робота. Це казна-що. Ось усе, що я можу вам сказати.
— Дякую.
— Нема за що. Може, ще по скляночці?
Він уже нахилив пляшку.
— Іншого разу. На сьогодні досить.
— Іншого?.. Навіщо ви мене лякаєте? Я нічого не маю проти вас особисто, але прошу вас не вчащати до мене. В нашій роботі це небезпечно. Ходіть краще до моїх конкурентів…
— Скільки з нас?
— Вважайте, що була моя черга вас частувати. Я був у боргу перед інспектором. В Сюрте під час останнього допиту він пригощав мене бутербродами з пивом…
Якийсь час вони мовчки крокували вузькими горбатими вуличками, і Мегре вже підняв був руку, щоб зупинити таксі, але інспектор нагадав йому, що вони приїхали службовою машиною.
— Тоді вези мене додому, — буркнув комісар.
Сьогодні в нього не було жодного приводу уникати домашнього обіду.
Мегре досі не знав, з якого боку підступитися до цієї справи. Громило Джо лише підтвердив його ранкові міркування, і він не міг сумніватися у його щирості.
Еміль Буле справді був дилетант і до кінця залишався чужорідним тілом у гарячій атмосфері Монмартра.
І, що найцікавіше, його вбивцею був також дилетант.
— Що в тебе? — запитав він у Люка.
Тай відразу зрозумів комісара.
— В кварталі всі прозивають їх таліянками… Зі старої трохи сміються — вона надто перекручує французьку мову. Аду знають менше… Кажуть, вона рідко з'являється на вулиці і не інакше, як у супроводі свого шуряка… Вся родина любить добре попоїсти. М'ясник каже, що вони щодня забирають в нього стільки м'яса, що ним можна було б нагодувати десять чоловік… І найкращі шматки… Після обіду Марина звичайно прогулюється з дітьми на Антверпенському майдані… Одного везе в колясці, другого веде за руку…
— У них немає няньки?
— Ні, лише служниця… Вона приходить тричі на тиждень…
— Хто це? Де вона живе?
Люка зашарівся.
— Я дізнаюся про це пізніше…
— Що ти ще чув?
— Жінка торговця рибою сказала: "Цей добродій хитріший за самого чорта. Завжди собі на умі…"
Звичайно, вона мала на увазі Еміля.
— Цебто як?
— Каже, що він узяв старшу сестру, коли їй було вісімнадцять, а побачивши, як вона товстішає, привіз молодшу… "От згадаєте моє слово — погладшає молодша, то він привезе із Італії ще одну сестричку".
Мегре й сам про це думав.