Туди ж приженуть два мільйони двісті тисяч верблюдів та тисячу шістсот слонів, яких ви вполюєте на ловах. Верблюди й слони понесуть бурдюки з вином слідом за вашим військом.
— А що тим часом робитиме те моє військо, яке звоює поганця Грангузье? — спитав Пікрохоль.
— Ну, робота йому буде! Воно захопить Бретань, Нормандію, Фландрію, Брабант, Ено, Артуа, Голландію й Зеландію. Воно перейде по тілах швейцарців та ландскнехтів Рейн, а частина його тим часом завоює Люксембург, Лотарінгію, Шампань і Савойю — аж до Ліона — і там з'єднається з вами, бо ви, після всіх ваших морських звитяг, уже встигнете повернутися. А тоді все військо нападе на Пруссію, далі на Польшу, Литву, Росію і по недовгім часі захопить усі країни до самісінького Льодовитого океану.
— Карманію, Сірію та Палестину я подарую вам у нагороду за вашу вірність і відданість,— сказав Пікрохоль.
— А, ваша величносте, красно дякуємо! Дай вам боже довіку благоденствувати!
Слухаючи цю розмову, обізвався Ехефрон 40, немолодий дворянин, що бував у всяких бувальцях.
— Боюсь я, щоб усі ваші плани не скінчилися тим, чим скінчилися мрії одного голодного шевця. Знайшов він глек із молоком і розмріявся над ним — мовляв, і випити молоко можна, і продати... А глек перекинувся й розбився. Швець як був, так і лишився голодний та бідний... Навіщо вам усі ці перемоги? І коли настане їм кінець?
— Як настане кінець, ми вернемось додому і відпочинемо від трудів,— сказав Пікрохоль.
— А що, як не вернетесь? Адже шлях ваш буде вельми небезпечний. А який тривалий! То, може, краще відпочити тепер, не починаючи всіх цих походів?
— Та що ви кажете?! — зневажливо вигукнув Беш-кетон.— По-вашому, нам треба посідати біля вогнища і разом із жінками весь свій вік прядку крутити або перли на нитку нанизувати? "Хто боїться небезпеки, той ні коня, ні осла не здобуде!" — сказав великий мудрець Соломон.
— Але ж Морольф йому на це відповів: "Хто наражає себе на надто велику небезпеку, той і осла, і коня втратить", — заперечив Ехефрон.
— Ну, годі про це! — вигукнув Пікрохоль.— Що далі? Я нічого не боюся, крім отих клятих легіонів Грангузьє. Ану ж, як ми будемо в Месопотамії, вони вдарять по нас із тилу?
— Тільки й діла! — озвався Шмарконе.— Віддасте московитам 41 короткого, але грізного наказа — і під ваші знамена стануть чотириста п'ятдесят тисяч бравих, бувадих солдатів! Ото наставили б мене туди намісником — я б їм показав! Розгромив би, розбив би, розшарпав би, розтоптав би, розтрусив би!
— Ну, то виступаймо! Хто мені вірний — за мною! Шикуйсь! — вигукнув Пікрохоль.
РОЗДІЛ XI
Про те, як Гаргантюа покинув Париж і поїхав до свого батька Грангузьє і як Гімнаст зустрівся з пікрохольцями
Гаргантюа, прочитавши батькового листа, засідлав свою велетенську коняку, сів на неї й вирушив додому. З ним поїхали Понократ, Гімнаст та Евдемон. Слідом за ними на кількох підводах везли книжки та математичні, астрономічні й географічні прилади.
Діставшись у Парільє, Гаргантюа завітав до свого знайомого Гуго. Від нього почув, що король Пікрохоль захопив фортецю Ла-Рош-Клермо і засів у ній, а його вояки хазяйнують у Вед і й Вогодрі. Драпіжники до нитки обібрали весь люд і так із нього збиткуються, як ніхто в світі ні з кого ще не збиткувався.
Гаргантюа, правду кажучи, трохи розгубився, почувши такі вісті. Проте він швидко оговтався й звернувся до друзів за порадою.
— Поїдьте спершу до сеньйора 42 Лавогюйона, давнього вашого приятеля та однодумця,— запропонував Понократ.-т— Розпитайтеся в нього, де іще стоять Пікрохолеві загони і чи багато їх. Сеньйор Лавогюйон, певно, про це знає. І ми з вами поїдемо.
Не гаючи й хвилини, Гаргантюа разом із друзями помчав до Лавогюйона.
— Мені відомо тільки те, що Пікрохоль ні сіло ні впало вдерся у наш край,— сказав сеньйор Лавогюйон, вислухавши Гаргантюа.— Якщо я можу чимось вам у пригоді стати — важте на мене! І ось що я раджу: нехай хтось із вас поїде й вивідає, де саме засіли пікрохольці.
— Я поїду! — вихопився Гімнаст.
— Візьми з собою мого конюшого Вітрогона,— провадив сеньйор Лавогюйон.— Він знає тут усі дороги, стежки, річки й озера — кожний куточок і закапелок.
Вони поїхали вдвох і стали нишпорити по околиці. Врешті наразилися на Пікрохолевих вояків. Ті чинили бешкети в маленькому селі біля Ведської діброви — тягли-цупили в селян усе підряд.
За якусь хвилину на Гімнаста та Вітрогона налетів гурт вояків. Вони хотіли і їх пограбувати.
Та Гімнаст зупинив їх помахом руки й сказав:
— Люди добрі, я бідний, як чортзна-що! Змилуйтеся наді мною, благаю! У мене тільки й багатства, що кілька екю. Я куплю на них вина й почастую вас. Якщо ж ви нас відпустите, я продам свого коня й заплачу вам. До слова мовити, я такий самий, як і ви: вельми полюбляю цупити, чистити, оббирати, обскубувати, патрати, а тоді ласувати! Майте мене за свого! Будьте здорові!
Гімнаст дістав з-за пояса баклагу й хильнув із неї.
Аж тут до нього підійшов пан Тріпе. Гімнаст не розгубився. Тицьнув йому до рук баклагу й припросив:
— Пийте, ваша вельможносте! Не бійтеся: я вже цим вином причастився!
— Ти що, бовдуре, знущаєшся з мене? — скипів Тріпе.— Як ти смієш так зі мною розмовляти? Що ти за один?
— Я вбогий парубійко,— смиренно відповів Гімнаст,— убогий, як чортзна-що.
— Ну, коли тебе знає чорт, я тебе відпущу! — мовив Тріпе.— Чорти, всі їхні кревні та знайомі ні податі, ні подушного не платять! А втім, ніколи ще я не бачив, щоб убогі їхні родичі їздили на таких добрих конях. Отож, вельмишановний чорте, злазьте! На вашого коня сяду я! І коли він не помчить мене як вітер, я осідлаю, вельмишановний, вас! Дуже мені хочеться покататись на чорті!
Почувши слова Тріпе, Пікрохолеві солдати злякалися: вони подумали, що то таки перевдягнений чорт,— і захрестилися обома руками. Один із них, Жан, на прізвисько Добрий, дістав молитовника, розгорнув і сказав:
— Якщо ти посланець божий — читай молитву! Якщо ти чортів посланець — згинь із-перед наших очей!
Та Гімнаст мовби не чув. Удавши, ніби спішується, він нахилився ліворуч, спритно перевернувся в стременах, майнув під черевом коня й обома ногами став на сідло, тільки передом назад, із шпагою при боці.
— Ні, не так! — вигукнув він.— Ось зараз я зроблю по-іншому! Дивіться!
Він підстрибнув на одній нозі, повернувся й знову став ногами на сідло.
— Ти ба, який спритник! — мовив Тріпе.— Може, ти гадаєш, що і я робитиму отакі вихиляси? Довго доведеться чекати!
— Не хочете — як хочете! — вигукнув Гімнаст.— А я зараз іще дещо покажу!
Він нахилився праворуч і зробив такий самий поворот. Тоді, вчепившись великим пальцем правиці за луку сідла, став догори ногами й тричі крутнувся, граючи м'язами. А вже за четвертим разом перекинувся, ні за що не тримаючись, і опинився поміж вух свого коня. Далі, спершись на великий палець лівої руки, знову перевернувся в повітрі. Нарешті, вдаривши долонею по сідлу, стрибнув на круп коня й сів, звісивши ноги з одного боку.
Посидівши так якусь хвилину, Гімнаст перекинув праву ногу через сідло й прийняв поставу вершника, що їде на крупі.
— Ні, не такі — вигукнув він.— Я таки сяду в сідло! Дивіться!
Упершись у круп коня великими пальцями обох рук, він знову перевернувся й опинився в сідлі. Потім скочив, став на сідло і, схрестивши руки на грудях, перевернувся разів сто поспіль, горлаючи:
— Ой, чорти, я навіснію, я шаленію, я скаженію! Ой, чорти, тримайте мене, тримайте, тримайте! Та міцніше ж бо, міцніше! Ой, я біснуюся, сатанію!
Пікрохолеві вояки дивилися на Гімнаста, пороззявлявши роти, заклякнувши й занімівши. А потім водноголос закричали:
— Раками присягаємось, це або перевертень, або таки перевдягнений чорт! Рятуй нас од лукавого, господи!
І кинулись щодуху тікати, раз по раз озираючись, мов пес, що поцупив гусяче крильце.
Гімнаст зіскочив з коня й вихопив шпагу.
Проте ніхто на нього не нападав — адже вороги гадали, що це чорт, та ще й голодний, мов ціла зграя вовків узимку. Бо хто ж, як не чорт, може отак стрибати, крутитися, перекидатися?.. Та й Тріпе називає його чортовим родичем... Хто ж наважиться з чортом змагатися?
Один тільки Тріпе не розгубився. Він і собі вихопив з піхов шпагу та лусь нею Гімнаста по голові! Однак Гімнаст передбачав таку оказію й намостив собі під шапку трави та ганчір'я. Він навіть не відчув уда-РУ.
Він рвучко обернувся, підскочив до Тріпе і встромив шпагу йому в груди. Тріпе впав мертвий.
А Гімнаст сів на свого коня, підострожив його й помчав прямісінько до Лавопойона. За ним слідом поїхав і Вітрогон, Лавогюйонів конюший.
Гімнаст розповів Гаргантюа й Лавогюйонові про свою пригоду й додав, що всі солдати в загоні Тріпе — паскудники, грабіжники та розбишаки, що у воєнній справі вони анічогісінько не тямлять, отже, боятися їх нічого. То хай Гаргантюа спокійнісінько їде до батька — він, Гімнаст, і його друзі легко переб'ють Пікрохолевих солдатів, ті й похопитися не встигнуть.
Гаргантюа сів на свою велетенську коняку, супутники його теж скочили на коней, і всі рушили в путь. По дорозі Гаргантюа побачив величезне дерево.
— Оце саме те, що треба! — вигукнув він.— Правитиме мені і за кілка, і за списа!
Він вирвав дереврз корінням і вистругав з нього спис, який водночас міг бути і кілком.
Аж тут його коняка пустила калюжу. І була та калюжа така велика, що затопила все на сім миль довкола. І Ведську діброву також...
Коли Гаргантюа в'їхав у ліс, Евдемон доповів йому, що рештки Пікрохолевого війська, яким пощастило врятуватися від потопу, заховались у Ведському замку.
Гаргантюа загорлав:
— Егей! Чи ви там, чи вас там нема? Якщо там, то незабаром не буде! Якщо ж немає, то мені більше нічого сказати!
Тут один із ворожих гармашів, який стояв біля стрільниці, вистрелив у Гаргантюа. Ядро влучило йому в скроню.
Та що для Гаргантюа те ядро?! Ніби сливова кісточка...
— Що це таке? — вигукнув він.— Чим це ви кидаєтесь? Либонь, виноградом? Ну, то самим і підбирати доведеться...
Він справді подумав, що то виноградина.
Вороги, почувши галас, повилазили на бастіони й стали стріляти в Гаргантюа з бомбард та пищалей. Дев'ять тисяч двадцять п'ять разів вистрелили! Та все в голову цілили!
Кінець кінцем Гаргантюа закричав:
— Понократе, друже, виламайте мені вербову гілку — буду мух одганяти! А то вони хмарами наді мною крутяться та дзижчать!
Йому здавалося, що свинцеві й кам'яні ядра — всього-на-всього мухи та ґедзі.
Понократ сказав, що то не мухи чи ґедзі, а ядра — вороги стріляють у Гаргантюа з гармат.
Гаргантюа, почувши це, підбіг до замку та й ну;гамселити по ньому своїм страхітливим кілком-списом!
За якусь хвилину замок розвалився.