Мабуть, ці північні симпатії в мене від батька, бо мати моя, власне, більше любила belezza, якщо вона взагалі щось любила. Згадайте, Лизавето, які там, на півночі, написано книжки, — глибокі, чисті, сповнені гумору. Я їх дуже люблю, не знаю навіть, чи є де кращі. А скандинавські страви, незрівнянні страви, які можна витримати тільки в наскрізь просоленому вітрі, — не певен, чи я б їх узагалі ще витримав. Я трохи знаю ті страви з дому, бо в нас їдять так само. Або візьміть їхні імена й прізвища — в мене на батьківщині вони теж трапляються досить часто. Наприклад, Інґеборґ — та це ж як звук арфи, найчистіша поезія. А море — в них там Балтійське море… Одне слово, я їду туди, Лизавето, хочу знов побачити Балтійське море, знов почути ці імена, почитати ці книжки там, де вони були написані; а ще хочу постояти на терасі Кронборґа, де Гамлетові з'явився привид і рокував благородного бідолаху на муки і на смерть…
— Дозвольте вас запитати, Тоніо, як же ви поїдете? Який вибрали маршрут?
— Звичайний, — відповів він, знизавши плечима й почервонівши. — Так, я проїду через моє… через свій початковий пункт, Лизавето. Через тринадцять років це, мабуть, вийде трохи кумедно.
Вона усміхнулася.
— Це те, що я хотіла почути, Тоніо Креґере. Їдьте з Богом. І не забудьте написати мені, чуєте? Я сподіваюсь отримати листа, повного вражень від вашої мандрівки… в Данію.
—
І Тоніо Креґер поїхав на північ. Він мандрував з комфортом (бо любив казати, що той, кому в душі доводиться набагато важче, ніж іншим людям, має право на деякі зовнішні зручності), ніде не зупиняючись, аж поки в сивому тумані перед ним не вималювались вежі тісного міста, з якого він колись почався. Там він ненадовго зупинився. То була дивна зупинка…
Було похмуре надвечір'я, коли поїзд підійшов до вузького, закуреного, дивовижно знайомого критого перону. Під брудним скляним дахом збирався дим і розтікався довгими пасмами, як тоді, коли Тоніо Креґер із самим тільки тлумом у серці виїздив звідси. Він одержав свої речі, наказав відвезти їх у готель і вийшов з вокзалу.
А ось чекає на пасажирів ряд парокінних екіпажів, чорних, непомірно високих і широких. Він не скористався їхніми послугами, тільки подивився на них, як дивився на все: на вузькі фронтони і на шпичасті вежі, що вітали його з-за сусідніх дахів, на білявих, неквапливих людей навколо себе, що говорили протягло і все ж таки швидко, і в грудях у нього здіймався нервовий сміх, який чимось нагадував схлипування. Він повільно пішов через міст, уздовж поруччя якого стояли міфологічні статуї, і далі понад гаванню. В обличчя йому весь час дув вологий вітер.
Господи Боже, яке ж тут усе маленьке й криве! Невже ці вузенькі вулички завжди так стрімко й химерно підіймалися до центру? Димарі й щогли суден тихо погойдувались у вітряних сутінках на каламутній річці. Піти вгору он по тій вулиці, де стоїть дім, про який він думає? Ні, хай завтра. Тепер він такий сонний. Голова важка від їзди, в ній снуються якісь невиразні думки.
Протягом цих тринадцяти років часом, коли в нього був зіпсований шлунок, йому снилося, що він знов удома, в старому, лункому будинку на стрімкій вулиці, що батько ще живий і суворо картає його за безладне життя, а йому, Тоніо, здається, що так і має бути. І теперішня дійсність нічим не відрізнялася від тієї облудної, чіпкої павутини сну, коли питаєш себе, чи це омана, чи правда, і мимоволі вирішуєш, що таки правда, а тоді все ж прокидаєшся… Він ішов, як сновида, малолюдними вулицями, схиливши голову, щоб захистити обличчя від вітру, йшов у напрямку найкращого в місті готелю, де хотів переночувати. Перед ним перевальцем, по-матроському, дибав клишоногий чоловік з жердиною, на кінці якої блимав вогник, і засвічував газові ліхтарі.
Як у Тоніо було на душі? Що там так болісно й похмуро тліло під попелом утоми, не спалахуючи ясним полум'ям? Тихо, тихо, не треба слів! Не треба! Він би хотів ще довго йти отак повитими сутінком, чарівно-знайомими вітряними вулицями. Але ж тут так тісно, все стоїть так близько одне від одного. Надумав кудись податися — і вже біля мети.
У верхній частині міста ліхтарі були дугові. Вони якраз засвітилися. А ось і готель, ось біля входу лежать два чорні леви, яких він боявся в дитинстві. І досі вони дивляться один на одного з таким виглядом, ніби хочуть чхнути, тільки стали якісь набагато менші. Тоніо Креґер пройшов поміж ними.
Він прибув пішки, тому прийняли його не дуже врочисто. Портьє і елегантний, одягнений у чорний костюм добродій, який мав зустрічати гостей і який весь час запихав мізинцями манжети в рукави, допитливо оглянули його з голови до п'ят, очевидно, намагаючись хоч приблизно визначити його суспільне становище і місце, яке він посідає на ієрархічній шкалі, щоб відповідно відміряти йому пошану, але, так і не дійшовши певних висновків, вирішили спинитись на стриманій ввічливості. Кельнер, тихий чоловік з вузенькими рудуватими баками, в старому, витертому до блиску фракові і з бантами на м'яких черевиках, повів його на другий поверх у чисту, обставлену старосвітськими меблями кімнату, з вікна якої відкривався мальовничий середньовічний вечірній краєвид на подвір'я, фронтони і величну будівлю церкви навпроти готелю. Тоніо Креґер постояв біля вікна, потім, схрестивши руки, сів на широку канапу, насупив брови й почав щось тихенько насвистувати.
В кімнату принесли світло, тоді його речі. Тихий кельнер поклав на стіл реєстраційну картку, і Тоніо Креґер, ледь схиливши набік голову, щось нашкрябав у ній, що мало означати його прізвище, суспільне становище і місце, звідки він приїхав. Потім замовив легеньку вечерю і знов примостився в кутку канапи, втупившись поглядом у порожнечу. Коли принесли вечерю, він ще довго не торкався до неї, нарешті трохи над'їв її і ще з годину походив по кімнаті, часом зупиняючись і заплющуючи очі. Тоді роздягся і ліг на постіль. Спав він довго, і снились йому плутані, дивно тужні сни…
Прокинувшись, він побачив залиту денним світлом кімнату, збентежено задумався, де він, і, швидко пригадавши, схопився з ліжка, щоб розсунути завіси. Синє небо пізнього літа було помережене тоненькими, розірваними вітром хмарками, та все ж над його рідним містом світило сонце.
Він ще старанніше, ніж звичайно, вмився, поголився і прибрався так, наче вирушав у гості в добропорядний, солідний дім, де треба було справити якнайкраще враження; прибираючись, він прислухався, як боязко билося в нього серце.
А як же ясно було надворі! Він би краще себе почував, коли б вулиці були повиті сутінками, як учора; тепер же йому доведеться йти під поглядами людей у яскравому сонячному світлі. Може, він натрапить на знайомих, і вони зупинять його, почнуть розпитувати, як він прожив ці тринадцять років? Ні, хвалити Бога, його вже тут ніхто не пам'ятає, а якщо й пам'ятає, то не впізнає, бо він таки справді змінився за цей час. Він уважно подивився на себе в дзеркалі і раптом відчув себе впевненіше: під цією маскою йому можна не боятися, обличчя в нього виснажене, завчасу постаріле… Він поснідав у себе в кімнаті, спустився вниз, перетнув вестибюль під критичними поглядами портьє і елеґантного добродія в чорному й поміж двома левами вийшов на вулицю.
Куди він ішов? Навряд чи він і сам знав. Усе було, як учора. Тільки-но він знов опинився серед цієї дивовижно величної, споконвіку знайомої тісняви фронтонів, башточок, аркад і криниць, тільки-но відчув на обличчі подих вітру, сильного вітру, що приніс йому ніжний, терпкий запах давніх снів, як усі його почуття ніби огорнуло серпанком, прозорою імлою… М'язи на обличчі розпружились, погляд, яким він дивився на людей і на речі, полагіднів. Може, он там, на тому розі, він усе-таки прокинеться…
Куди він ішов? Йому здавалося, що напрямок, який він вибрав, був якось пов'язаний з сумними, сповненими дивного каяття снами цієї ночі. Попід склепінням ратуші він вийшов на Ринковий майдан, де різники з закривавленими руками важили свій товар, туди, де стояв високий колодязь з кількома ярусами ґотичних шпилів. Там він зупинився перед одним будинком, вузьким, скромним, схожим на сусідні, з високим ажурним фронтоном, і задивився на нього. Він прочитав прізвище на дверях, глянув на одне вікно, на друге, на третє. Потім обернувся й повільно пішов геть.
Куди він ішов? Додому. Але він зробив гак і трохи прогулявся за міською брамою, бо мав час. Він пройшов Млинарським і Гольштинським валами, притримуючи рукою капелюха, щоб його не підхопив вітер, який шелестів у деревах і тріщав гіллям. Потім завернув з валу на вокзал, подивився на потяг, який у незграбному поспіху прогуркотів повз нього, порахував знічев'я вагони й провів поглядом чоловіка, що сидів на тамбурі останнього вагона. На Лінденплаці він зупинився перед гарною віллою, довго дивився на садок і на вікна, навіть почав розгойдувати хвіртку так, що завищали завіси. Потім якусь хвилину розглядав свою руку, захололу, вимащену іржею, і нарешті рушив далі; пройшов під старою, присадкуватою міською брамою, прогулявся вздовж гавані й стрімкою, вітряною вулицею почав підійматися до батьківського дому.
Дім стояв, затиснутий сусідніми будівлями, вищими за нього, сірий і поважний, як і триста років тому. Тоніо Креґер прочитав наполовину стертий побожний вислів над входом, зітхнув і зайшов досередини.
Серце його боязко стукотіло, він ніби чекав, що зараз із контори на першому поверсі вигляне батько в робочому костюмі і з пером за вухом, спинить його й почне суворо ганити за екстравагантне життя, а він, Тоніо, вважатиме, що так і треба. Але ніхто його не спинив. Двері тамбура були не зачинені, а тільки прихилені, і Тоніо сприйняв це як непорядок, хоч почував себе ніби в приємному сні, в якому перепони падають самі і ти вільно посуваєшся вперед, наче тебе веде щаслива доля… У просторому вестибюлі, вимощеному великими чотирикутними кам'яними плитами, пішла луна від його кроків. Навпроти кухні, з якої не чутно було жодного звуку, досить високо тяглися, як і в давнину, дивні, незграбні, але старанно полаковані галереї, де жили служниці, — дістатися туди можна було тільки з вестибюля стрімкими, схожими на драбину східцями. Проте великих шаф і різьбленої скрині, що раніше стояли тут, уже не було… Син колишніх господарів будинку рушив нагору широченними сходами, спираючись руками на біле полаковане ажурне поруччя.