Добре розуміючи, що захищає своє життя, він, одначе, ані хвилювався, ані боявся.
— Ти погано вчиниш, забивши мене, — казав він катові.— Я нічого лихого не заподіяв ні тобі, ні Булі.
Він так тісно притулився до горянина, що ніхто не зважувався вдарити його палицею, щоб не влучити земляка. Джон Старгерст не розводив рук і, рятуючи своє життя, переконував тих, що голосно вимагали його смерті.
— Я звуся Старгерст, — казав він спокійно. — Я працював на Фіджі три роки і не просив ніякої віддяки. До вас я прийшов, аби вчинити вам добро. Нащо мене вбивати? Що вам від цього прибуде?
Булі крадькома поглянув на китів зуб: йому ж бо вже гойно віддячено!
Натовп голих дикунів оточив місіонера. Вони завели пісню смерті, пісню про гарячу, аж червону, піч — і заглушили Джонів докірливий голос. Але Старгерст так спритно викручувався, припадаючи всім тілом до ката, що тому ніяк було вжити своєї страшної палиці.
Ерірола посміхнувся, і Булі посіла лють.
— Оступіться, дурні! — крикнув він. — Оце то добра слава піде про вас по всьому узбережжі! Десяток вас на одного беззбройного, кволого, як жінка, місіонера — і не впораєтеся з ним!
— Стривай, о Булі! — намагаючись перекричати гамір та метушню, гукав місіонер. — Я й тебе подужаю! Моя зброя — істина й справедливість, і жодна людина не може її подолати!
— Ну, то підійди до мене, — озвався Булі.— Моя зброя — нікчемна, мізерна палиця, і, як ти кажеш, тебе вона не подолає.
Юрба розступилася, і Джон Старгерст став лице в лице перед Булі, що спирався на величезну сучкувату палицю.
— То підходь же, місіонере! — задерикувато крикнув Булі.— Збори мене!
— Не журись, я підійду і зборю тебе, — відказав Джон Старгерст. Протерши окуляри та знову надівши їх, він ступив наперед.
Булі чекав, піднявши вгору палицю.
— Найперше зваж, що від моєї смерті тобі нічого не прибуде, — почав своєї місіонер.
— За мене відповість моя палиця, — сказав Булі.
Так він відповідав на кожне місіонерове слово та все пильнував, щоб попередити хитрий викрут білої людини, що кидається в обійми своєму ворогові.
Аж тепер тільки вперше збагнув Джон Старгерст, що смерть за плечима. І вже не пробував її уникнути. Без шапки стояв він проти ясного сонця й голосно молився — загадкова постать неминучої білої людини, що з біблією, револьвером чи пляшкою рому всюди спобігає зачудованого дикуна на власній його землі.
Так стояв Джон Старгерст перед Булі з Гатоки в його скелястій фортеці.
— Прости їм, бо вони не відають, що чинять, — молився він. — Зглянься, господи, на Фіджі! Май, господи, жаль до Фіджі! Почуй, о Єгово, молитву мою заради сина твого, що ти послав нам, аби через нього ми всі стали дітьми твоїми! Ти дав нам життя, і ми віримо, що знову повернемось у лоно твоє. Темна земля ця, о боже, темна. Але ти всемогутній і можеш її врятувати. Простягни долоню свою, господи, і врятуй Фіджі, врятуй нещасних людожерів з Фіджі.
Булі увірвався терпець.
— Тепер я дам тобі відповідь, — промурмотів він, замахуючись палицею.
Нарау, що заховався серед жіноцтва та мат, почув, як щось важко гупнуло, і здригнувся. Тоді залунала пісня смерті, і він зрозумів, що його улюбленого вчителя поволокли до печі. Він почув ще слова пісні:
"Обережно неси мене, обережно, бо я захисник сього краю,
Дякую тобі, дякую, дякую!"
Потім серед гамору почувся поодинокий голос, що запитав:
"Де відважний чоловік?"
Сотня голосів заревла на відповідь:
"Зараз його притягнуть до печі й спечуть".
"Де боягуз?" — знову почувся самітний голос.
"Утік і поніс звістку! — загув натовп на одповідь, — утік і поніс звістку! Утік і поніс звістку!"
МАУКІ
Нарау застогнав у тузі. Давня пісня казала правду Він був боягуз, і нічого іншого йому не залишалось, як утекти й понести звістку про подію.
Він важив сто десять фунтів. Волосся в нього було по-тубільному кучеряве, і весь він був чорний, своєрідно чорний: не синюватий, не червонуватий, а чорний от, як чорна слива. Звали його Маукі, і він був ватажків син. Мав вія три тамбо. Тамбо в Меланезії означає те саме, що табу в полінезійців. Ці три тамбо складалися з таких заборон: по-перше, він ніколи не повинен був ані торкатися жіночої руки, ані допускати, щоб жіноча рука торкалася його самого або його речей, по-друге, не вільно було йому їсти водяних слимаків чи й іншу яку страву з того вогню, де вони пряжилися; по-третє, не дозволялося Маукі дотикатись до крокодила, та й плавати човном, де був би хоч крокодилів зуб.
Зуби в Маукі були теж чорні, але вже по-іншому, ніж тіло. їхній колір нагадував, сказати б, сажу. Придбали вони цю барву тієї ночі, коли мати пофарбувала їх порошком із гір, що за Порт-Адамсом. Порт-Адамс — це таке село на узбережжі Малейти, а Малейта — найдикіший острів з усіх Соломонових, такий дикий, що й досі ані купці, ані плантатори не зважились там оселитись. І давніх літ ловці трепангів та скупники сандалового дерева, і сучасні наймачі робітників із своїми вінчестерами та бензиновими двигунами, — всі, хто заглядав на Малейту, шукаючи пригод та зиску, тут звичайно гинули і гинуть під топірців та тупоносих куль із снайдерівських гвинтівок[24]. Маємо двадцяте століття, але й тепер, як і перше, Малейта — кляте місце для наймачів, що набирають тубільців на плантації, розкидані по сусідніх, цивілізованіших островах, де платиться робітникові тридцять доларів на рік. Тубільці тих сусідніх, цивілізованіших островів, діткнуті культурою, уже не стають за таку ціну на плантацію.
Вуха в Маукі були продірявлені не в двох-трьох, а в двадцятьох місцях. В одній невеликій дірочці теліпалася глиняна люлька. Більші дірки на таке вже не годилися, люлька не могла в них триматись. У найбільші дірки він засилив звичайно щось подібне до дерев'яних сережок, дюймів по чотири в діаметрі,— а самі дірки мали в обводі дюймів дванадцять з половиною. У смаках своїх Маукі додержувався давніх традицій. Справді-бо, решту дірок виповняли в нього такі оздоби: порожні набої з рушниць, ухналі, мідяні гвинти, клапті мотузки, плетінки, пучки зеленого листя, а вечорами ще й червоні гібіскові квітки. Отож річ ясна, що кишень він не потребував, та й не було їм місця, бо тільки й одежі мав він, що перкалевий пояс кілька дюймів завширшки. Ножика носив він у чубові, зачепивши його за кучеряве пасемце, а найдорожчий скарб — вушко від порцелянової чашки — висів на черепаховій каблучці, просунутій крізь носову хрястку.
Проте обличчя Маукі мав приємне. Гарненьким назвало б його всяке, а як на меланезійця, то це був просто взірець людської вроди. Лише мужності, сили бракувало тому обличчю. Щось було в ньому занадто делікатне, жіночне, майже дівоче. Риси тонкі, делікатні та дуже вже дрібні. Невиразне підборіддя, позбавлений енергії рот. Чоло, щелепи, ніс — усе якесь безхарактерне. Але в очах іноді поблискував огник, засвідчуючи притаманні Маукі властивості, що їх інші не могли ще зрозуміти. Ті приховані властивості — відвага, впертість, хоробрість, буйна уява, меткий та спритний розум — не раз дивом дивували земляків Маукі, виявляючись у разючій послідовності його вчинків.
Батько Маукі був ватажок селища Порт-Адамс. Отже, Маукі змалку жив на морському березі, однаково добре почуваючи себе й на землі й на воді. Він досконало вивчив життя всякої риби та устриць, а навколишні рифи знав, як свої п'ять пальців. Човном керував він як мало хто. Плавати навчився по першому годочку, а в сім літ міг затаювати дух на цілу хвилину і поринав на дно в місцях завглибшки тридцять футів.
Якраз семирічним хлопчиком викрали його лісові мешканці, що самі не вміли плавати і боялися солоної води. Отже, відтепер Маукі бачив море лиш здалека, крізь плетиво гілок у густих гаях або з гірських шпилів. Він попав у рабство до старого Фанфоа, головного ватажка на двадцять сіл, розкиданих по малейтських лісах. Димок, що підіймався звідти погожого ранку в небо, — то єдиний доказ білилі морякам, що й по джунглях Малейти живуть люди. Бо білі не сягають туди ніколи. Колись, порушувані жадобою золота, вони пробували дістатися в джунглі,— тепер їхні голови з вискаленими зубами стримлять на закурених кроквах у хатинах лісових войовників.
Коли Маукі перейшло на сімнадцятий рік, у Фанфоа якраз скінчився увесь тютюн, і дуже це йому допікало. То був скрутний час для всіх його підданців. І винен був він салі. Суо була гавань така маленька, що велика шхуна не могла там об'якоритись. Весь берег поріс мангровими деревами[25], що простягали свої віти понад воду. То була немовби пастка, і в ту пастку тубільцям пощастило зловити двох білих, що прибули невеликим кечем[26] наймати робітників. Вони мали багато тютюну та різного краму, а до того ще й три рушниці та безліч набоїв. У гавані не було жодних сіл, і наймачі мали діло з лісовиками, що приходили здалеку. Справи їхні йшли спочатку чудово: першого ж таки дня згодили вони двадцятьох робітників, навіть старий Фанфоа записався. Але того самого дня найняті дикуни стяли голови двом білим, повбивали матросів і спалили кеч. Відтоді цілих три місяці мали тубільці досхочу тютюну та розмаїтого краму. А потілі прийшов військовий корабель. Бомби з нього сягали далеко по острову, перелякані мешканці втікали в якнайглухіші лісові хащі. На берег вийшли білі, вони пустили на попіл села з усім їхнім тютюном та крамом. Кокосові пальми та банани порубано, таро[27] на полях знищено, свині та кури побито.
Звичайно, то була добра для Фанфоа наука — але ж тютюну тилі часом не стало. Молоді хлопці, підвладні йому, боялись тепер найматися до білих, і тому Фанфоа звелів однести раба свого Маукі на берег і там віддати його на роботу за пів'ящика тютюну. Опріч тютюну, одержав Фанфоа в завдаток із платні свого раба на плантаціях ножі, сокири, перкаль та намисто. Коли Маукі опинився на кораблі, його пойняв великий жах. Він тремтів, як жертовне ягня. Білі ж були такі нелюдяні. Та й як їм, двом білим серед тичби дикунів на берегах Малейти, бути людяними! Адже кожна шхуна мала по п'ятнадцять або й двадцять темношкірих матросів, та ще часом десятків шість-сім найнятих робітників. А тут ще мешканці узбереж, які кожної хвилини могли напасти зненацька і всіх вирізати. Справді-таки, білий за таких умов повинен бути жорстокий.