Мармелад, мед та полуничне варення. М'які, рум'яні булочки, а не жорсткі та прісні, як папір, — вони пахнуть свіжим хлібом (найніжніший аромат у світі!), а ще лежали яблуко, груша та банан.
Міс Марпл обережно, але певно встромила ножа. Вона не розчарувалася — побіг густий темно-жовтий жовток, масний, як крем. Яйця, якими вони мають бути! Усе просто з вогню. Справжній сніданок! Звісно, можна б приготувати й самій, проте їй не довелося цього робити! їй принесли сніданок, хай, може, й не як королеві, але все ж як не старій ще дамі, що зупинилась у респектабельному, хоча й не дуже дорогому готелі. Фактично знову вернувся 1909 рік. Міс Марпл висловила подяку покоївці, яка на відповідь розквітла усмішкою.
— О, так мадам, шеф-повар вельми старанно готує сніданки.
Міс Марпл пильно дивилася на неї. Бертрамів готель міг справді творити чудеса. Справжня покоївка. Вона крадькома ущипнула себе за ліву руку. .— Чи давно ви тут працюєте?— поцікавилась вона.
— Трохи більше як три роки, мадам.
— А доти?
— Працювала в істбурнському готелі, вельми сучасна, найновіша споруда, але я віддаю перевагу такій старомодній будівлі, як ця.
Міс Марпл сьорбнула чаю. Вона машинально мугикала якийсь невиразний мотив, і ось слова склались у давно забуту пісню:
Де ти був, мій коханий, Все життя я на тебе чекала. Душевні загоїш ти рани, Тебе я навіки обрала.
Покоївка злегка здригнулась і зиркнула на неї.
— Я просто згадала давню пісню,— миролюбним тоном прощебетала міс Марпл.
— Свого часу вона була у всіх на устах. Вона знову стиха заспівала:
О, де ж ти був, мій коханий...
— Може знаєте її? — запитала міс Марпл.
— Ну, певна річ...
Вигляд у покоївки був майже провинний.
— О, це було так давно! — сказала міс Марпл. — У такому місці, як це, неминуче спадають на пам'ять дати, події, люди.
— Так, мадам, багато жінок, які зупиняються тут, почувають те саме.
— Вважаю, це почасти навіює тутешня обстановка.
Покоївка вийшла. Либонь, вона звикла до базіканини та спогадів старих дам.
Поснідавши, міс Марпл неквапно, своїм світським звичаєм, підвелася. Вона вже знала, що має купити цього чудового ранку. Асортимент був не дуже широкий — не хотілося завдавати собі надто великого клопоту. Сьогодні, мабуть, вона піде на Окс-форд-стріт, а завтра завітає до Найтсбріджа, весело планувала вона. Приблизно о десятій .стара панна вийшла зі свого номера при повному параді: капелюшок, рукавички, парасолька (так, про всяк випадок), жіноча торбинка та її найулюбленіша торба для закупок. Суміжні двері по коридору раптом розчинилися, і хтось виглянув з кімнати. То була Бесс Седжвік. Вона відскочила назад і рвучко прибила двері.
Спускаючися сходами, міс Марпл не переставала міркувати. Найперше, що їй закортіло цього ранку, це спуститися сходами, а не ліфтом. Вона м'яко ступала вниз східцями, помалу притишуючи ходу, і нарешті зупинилася.
II
Коли полковник Ласком прошкував коридором потому як вийшов зі свого номера, двері на верхньому поверсі раптом розчинилися і з'явилася леді Седжвік.
— Ось і ви нарешті! — вигукнула вона. — Жду вас не діждуся, просто розірвала б вас! Де б нам можна побалакати? Я хотіла сказати, щоб нас не настигла яка стара кішка.
— Далебі, Бесс, важко сказати. Здається, на антресолях є кімната для писання...
— Ліпше ходіть сюди, та покваптесь, а то покоївка може казна-що про нас подумати.
Полковник Ласком доволі неохоче переступив поріг, і двері щільно причинилися за ним.
— Хто б міг подумати, що ви зупинитесь тут, Бесс, я й гадки такої не мав.
— Я-так і знала.
— Я хотів сказати, що нізащо не привів би сюди Ельвіри. Ельвіра тут зі мною, ви знаєте.
— Так, учора ввечері бачила її з вами.
— Але ж, їй-Богу, я не знав, що ви тут. Мені здавалося, це місце не для вас.
— Чому ж,— холодно кинула Бесс Седжвік. — Це найкомфортабельніший готель у цьому лондонському районі. Чому б мені тут не зупинитися?
— Розумієте, я не припускав навіть думки. Я хочу сказати...
Вона глянула на нього і засміялася. Седжвік була вбрана у зграбно скроєний темно-синій костюм та сорочку яскравої смарагдової барви. Вона була весела і вельми грайлива. Поряд із нею полковник Ласком виглядав досить старим і млявим.
— Любий Дереку, не хмуртеся. Я ж вам не закидаю, що ви намагаєтесь улаштувати сентиментальну зустріч матері з донькою. Певна річ, такі зустрічі іноді трапляються, люди здибуються одне з одним у найнесподіваніших місцях. Річ не в тім — ви повинні забрати Ельвіру звідси, Дереку. І то негайно — сьогодні ж.
— О, вона поїде. Бачте, я привіз її сюди лише на кілька днів. Так би мовити — себе показати і на людей подивитися. Завтра вона від'їжджає до Мельфордів.
— Сердешна дівчинка, вона там занудиться. Ласком занепокоєно глипнув на неї.
— Ви так думаєте? Бесс стало його жаль.
— О, після суворого нагляду в Італії тут їй може навіть здатися збіса весело. Ласком опанував себе.
— Послухайте, Бесс, я не сподівався зустріти вас тут, будь ласка, не думайте, що я збрехав. Скидається на те, що це звичайна випадковість. Невже ви справді можете знати почуття цієї дівчини?
— Що ви маєте на увазі, Дереку?
— Я питаю про це, бо ви її мати.
— Певна річ, я її мати, вона моя донька. Але що доброго може це віщувати нам обом як нині, так і в майбутньому?
— Важко сказати. Я думаю... я думаю, вона це відчуває.
— Звідки ви взяли? — гостро мовила Бесс Седжвік.
— Вчора вона дещо сказала, запитала, де ви і що робите.
Бесс Седжвік пройшла через кімнату до вікна, зупинилася там і затарабанила по шибці.
— Ви — чудовий, Дереку,— сказала вона,— у вас такі чудові ідеї, але вони не спрацьовують. Ось що вам слід визнати. Вони не спрацьовують, а це навіть небезпечно.
— Отакої, Бесс. Невже небезпечно?
— Так, так, так. У вас небезпечні ідеї. Мені загрожує небезпека, я в постійній небезпеці.
— Іноді я думаю про те, що ви зробили, — сказав полковник Ласком.
— Це мій клопіт,— сказала Бесс Седжвік. — Небезпека, нависла наді мною, стала звичною для мене, певніше, стала згубною звичкою, як наркотик, як мала доза героїну, що змушує вірити наркомана у яскраве, безхмарне, гідне життя. Що ж — усе правильно. Або пан, або пропав — як розпорядиться випадок. Я ніколи не заживала наркотиків, ніколи не мала в них потреби. Моїм наркотиком був страх. Та люди мого крою можуть бути небезпечними для інших. Не будьте впертим віслюком, Дереку. Тримайте від мене цю дівчину чимдалі. Я не можу зробити для неї нічого путнього, хіба заподію шкоду. Як можете, не кажіть їй, що я зупинилась у тому самому готелі, що й ви. Зателефонуйте Мельфордам і сьогодні ж відвезіть її туди під яким-небудь слушним приводом, наприклад, сталося щось непередбачене абощо.
Полковник Ласком замислено скуб вуса. Він вагався.
— Здається, ви робите помилку, Бесс. — Він глибоко зітхнув. — Вона запитувала, де ви. Я сказав, що ви подалися за кордон.
— Що ж, так воно і є. Через півдоби я їду за кордон.
Вона підійшла до нього, поцілувала в підборіддя, швидко повернула його кругом, наче вони грали в піжмурки, і, відчинивши двері, м'яко штовхнула у коридор.
Коли за ним зачинилися двері, полковник Ласком помітив стару даму, що виринула з-за рогу з боку сходів. Вона щось промурмотіла собі під ніс, заглядаючи до своєї торби.
— О Боже! Здається, я забула цю річ у своєму номері. О Боже!
Вона поминула полковника Ласкома, з усього видно, не звернувши на нього уваги. Та коли він спускався сходами, міс Марпл зупинилася біля дверей свого номера і кинула йому вслід пронизливий погляд. Потім глянула в бік дверей номера Бесс Седжвік. "То ось на кого вона чекала,— сказала подумки міс Марпл. — Що б це мало означати, га?"
III
Канонік Пеніфазер, усмак поснідавши, неквапливо чвалав через залу, коли згадав, що залишив ключа на столі. Він штовхнув обертові двері, й ірландський швейцар, що стояв біля них, спритно посадовив його в таксі.
— Куди вам, сер?
— О Боже,— злякано зойкнув канонік Пеніфазер,— куди ж це я думав їхати? — Рух на вулиці Понд-стріт зупинився на кілька хвилин, поки святий отець обговорював із швейцаром це важливе питання.
Нарешті каноніка осяяла ідея, і таксі помчало до Британського музею, а швейцар, широко всміхаючись, залишився стояти на хіднику. Але з готелю ніхто не виходив, і він почав походжати перед фасадом будинку, тихо насвистуючи якийсь давній мотив.
Раптом одне з вікон на першому поверсі Бертрамового готелю рвучко відчинилось, але швейцар навіть не повернув голови, поки з покою не долетів голос:
— Так ось де ти окопався, Міккі. Яким вітром тебе сюди занесло?
Він здригнувся і, круто обернувшись, пильно глянув у відчинене вікно. З нього виткнулася голова леді Седжвік.
— Не впізнаєш мене? — запитала вона. У відповідь чоловік радісно всміхнувся.
— Ба, кого я бачу,— вигукнув він. — Крихітка Бессі! Неймовірно! Після стількох років! Крихітка Бессі!
— Ніхто, окрім тебе, не зве мене Бессі. Як мені стогидло це прізвисько! Що ти поробляв усі ці роки?
— Те, се, — стримано відказав Міккі. — На сторінки газет, як ти, не потрапляв. Зрідка читав у пресі про твої пригоди.
Бесс Седжвік засміялася.
— У всякому разі я краще виглядаю, ніж ти,— проголосила вона. — Забагато п'єш. Ти завжди пив, як не в себе.
— Ти краще виглядаєш, бо завжди була при грошах.
— Гроші не пішли б тобі на користь. Заливався б горілкою і пішов би на жебри. О, так би воно й було! Що тебе привело сюди, хотіла б я знати. Як ти сюди влаштувався?
— Мені потрібна була робота. Я мав оці нагороди,— він провів рукою по рядочку медалей.
— Ясно,— сказала вона і, трохи подумавши, додала: — І всі справжні, га?
— Авжеж, справжні. А чом би й ні?
— О, я тобі вірю. Ти завжди був зухом, завжди був путнім вояком. Ти створений для війська, я цього певна.
— На війні служба підходяще заняття, а за мирних часів не обіцяє нічого доброго.
— І ти пішов у це кишло. От уже не гадала... — вона вмовкла.
— Ти це про що, Бессі?
— Ні про що. Дивно знову бачити тебе по стількох роках.
— А я тебе не забував,— похвалився чоловік. — Я ніколи не забував тебе, крихітко Бессі. Ах! Яка ти була гарна дівчина! Чарівна струнка дівчина!
— Страшенно нерозумна дівчина, от яка я була,— заперечила леді Седжвік.
— Тепер це ясно. Ти була досить легковажна. Якби мала розум, то не зійшлася б зі мною.