Синя квітка герані

Переклад Віктора Шовкуна

— Коли я був тут торік… — сказав сер Генрі Клітерінґ і замовк.

Господиня дому, у якому він був, подивилася на нього з цікавістю.

Відставний комісар Скотленд-Ярду гостював у своїх давніх друзів, полковника та місіс Бентрі, які жили неподалік від Сент-Мері-Мід.

Місіс Бентрі, з ручкою в руці, щойно запитала, кого б він порадив запросити сьогодні на вечерю як шостого гостя.

— То й що? — підбадьорила його місіс Бентрі. — Коли ви були тут торік…

— Скажіть мені, — запитав сер Генрі, — ви знаєте таку собі міс Марпл?

Місіс Бентрі була здивована. Почути таке запитання вона зовсім не сподівалася.

— Чи я знаю міс Марпл? А хто ж її не знає? Типова стара діва, ніби вихоплена з якогось давнього роману. Дуже мила особа, яка, проте, безнадійно відстала від нашої сучасності. Ви хотіли запропонувати, щоб я запросила на вечерю її!

— Це вас дивує?

— Трохи дивує, мушу зізнатися. Я ніколи б не подумала, що ви… А втім, можливо, існує якесь пояснення?

— Пояснення досить просте. Коли я був тут торік, ми взяли собі за звичай обговорювати загадкові події. Нас було п'ять або шість — Реймонд Вест, письменник, започаткував цю традицію. Кожен із нас розповідав історію, розв'язка якої була відома йому, але нікому більше. У такий спосіб ми ніби намагалися розвинути в собі здібності до детективного пошуку — з'ясувати, хто з нас підійде найближче до істини.

— І що ж далі?

— А далі, ви мені не повірите — ми майже не помітили, що міс Марпл приєдналася до нашої гри; але ми виявили велику чемність стосовно неї — не хотіли засмучувати бідолашну стару леді. А тепер сіль усієї історії. Стара леді випереджала нас у кожному з випадків!

— Ви жартуєте?

— Запевняю вас, вона неодмінно приходила до істини — так поштовий голуб завжди прилітає до свого голубника.

— Але ж це просто дивовижно! Адже наша дорога старенька міс Марпл майже безвиїзно прожила все своє життя в Сент-Мері-Мід.

— Справді так. Але, як стверджує вона, це дало їй можливість глибоко дослідити людську природу — наче під мікроскопом, так би мовити.

— Мабуть, у цьому й справді щось є, — погодилася місіс Бентрі. — Принаймні за таких обставин легше дослідити дріб'язкові аспекти людської природи. Але навряд чи в нашому середовищі ми маємо якихось справді цікавих лиходіїв. Думаю, ми випробуємо її після вечері на історії про привидів, яку розповів нам Артур. Я буду вдячна їй, якщо вона розгадає цю таємницю.

— А я й не знав, що Артур вірить у привидів!

— О ні, він не вірить. Тому він такий стривожений. І трапилось це з його другом, Джорджем Прічардом, найпрозаїчнішою особою з усіх мені відомих. Для бідолашного Джорджа це справжня трагедія. Або ця надзвичайна історія правдива… або…

— Або що?

Місіс Бентрі не відповіла. За хвилину чи дві вона сказала не зовсім доречно:

— Ви знаєте, я люблю Джорджа, і всі його люблять. Неможливо повірити, що він… але люди здатні на все, що завгодно.

Сер Генрі кивнув. Він знав краще, ніж міс Бентрі, на що бувають здатні люди.

Отож цього ж таки дня, увечері, місіс Бентрі обвела поглядом свій обідній стіл (трохи затремтівши при цьому, бо в її їдальні, як і в більшості англійських їдалень, було дуже холодно) і зупинила його на старій дамі, що сиділа, надміру випростана, поруч з її чоловіком. На руках у міс Марпл були чорні мереживні рукавички; стара мереживна косинка лежала на її плечах, а ще один клапоть мережива увінчував її біле волосся. Вона жваво розмовляла з літнім лікарем, доктором Ллойдом, про робітній дім та про здогадні вади патронажної медичної сестри.

Місіс Бентрі пережила напад нового подиву. Вона навіть подумала, що сер Генрі навмисне пожартував, — але не побачила жодного сенсу в такому жарті. Їй було дуже важко повірити в те, що його слова відповідали дійсності.

Її погляд ковзнув далі, і вона з любов'ю зупинила його на своєму червонолицьому широкоплечому чоловікові, що сидів, розмовляючи про коней із Джейн Гел'єр, вродливою та популярною актрисою. Джейн, гарніша (якщо це було можливо) поза сценою, ніж на ній, раз у раз розплющувала величезні сині очі й запитувала через короткі проміжки часу, протягом яких вона слухала свого співрозмовника з підкресленою чемністю:

— Справді? Як чудово!

Вона взагалі нічого не знала про коней, а цікавилася ними ще менше.

— Артуре, — сказала місіс Бентрі, — бідолашна Джейн скоро знепритомніє від нудьги, слухаючи твої балачки. Розкажи нам ліпше… ту історію з Джорджем Прічардом.

— Що таке, Доллі? Ту історію? Але ж я не знаю…

— Cep Генрі також хоче її послухати. Я дещо сказала йому про неї сьогодні вранці. Цікаво буде послухати, що кожен із нас зможе про це сказати.

— Авжеж, розкажіть! — промовила Джейн. — Я дуже люблю слухати про привидів.

— Ну, знаєте… — завагався полковник Бентрі. — Я ніколи особливо не вірив у потойбічне. Але тут…

Я не думаю, що ви знаєте Джорджа Прічарда. Він — один із найкращих. Його дружина… тепер уже на тому світі, бідолашна. Я скажу про неї лиш одне: Джорджеві було нелегко з нею, коли вона ще жила. Вона була однією з тих, кого можна назвати напівінвалідом — думаю, з нею і справді було не все гаразд, але хай там що з нею було, вона вміла це подати в найкращому вигляді. Вона була вередлива, прискіплива, нерозважлива. Вона скаржилася й нарікала від ранку до вечора. Вона вважала, що Джордж повинен бути в неї на побігеньках уночі й удень, і все, що він робив, він робив завжди не так і діставав за це чергову порцію лайки. Більшість чоловіків, я в цьому глибоко переконаний, давно б уже розкраяли їй голову сокирою за такі витребеньки. Правду я кажу, Доллі?

— То була жахлива жінка, — підтвердила місіс Бентрі з глибокою переконаністю. — Якби Джордж справді розкраяв їй голову сокирою і в журі присяжних була бодай одна жінка, він був би з тріумфом виправдайий.

— Я не знаю, як усе почалося, — продовжив свою розповідь полковник Бентрі. — Джордж розповідав про це досить туманно. Я думаю, місіс Прічард завжди мала слабкість до ворожок, хіромантів, ясновидців та інших людей подібного штибу. Джордж нічого не мав проти. Якщо її це розважало, то нехай буде. Але брати участь у тих комедіях він категорично відмовлявся, і цим накликав на себе нове невдоволення.

Ціла процесія медичних сестер уже пройшла через дім, бо місіс Прічард була невдоволена черговою вже через кілька тижнів. Одна молода сестра дуже захоплювалася тим набродом ворожок та провісниць, і протягом якогось часу місіс Прічард ставилася до неї з великою приязню. Потім несподівано втратила до неї прихильність і наполягла, щоб її усунули. Після цього до неї прийшла інша сестра, яка вже була з нею раніше — жінка старшого віку, досвідчена й тактовна в стосунках зі своєю невротичною пацієнткою. За словами Джорджа, медсестра Коплінґ мала високу кваліфікацію й була жінкою дуже тверезою та розважливою, говорити з нею було щирою втіхою. Вона терпіла витребеньки та нервові напади місіс Прічард цілком байдуже й незворушно.

Місіс Прічард завжди обідала нагорі, Джордж та медсестра мали звичай у цей обідній час узгоджувати свої плани на другу половину дня. Загальна домовленість між ними передбачала, що медсестра буде відсутньою в домі від другої до четвертої, але щоб "зробити послугу", як у нас кажуть, вона іноді йшла з дому вже після чаю, якщо Джордж хотів мати пополудні вільний час. Того разу вона сказала, що хоче провідати сестру в Ґолдерс-Ґрін і, можливо, трохи там затримається.

Обличчя в Джорджа посмутніло, бо він домовився на цей час зіграти партію в гольф. Проте медсестра Коплінґ заспокоїла його.

"Ми їй будемо непотрібні — обоє, містере Прічард, — сказала вона, підморгнувши йому. — Місіс Прічард утішатиметься набагато приємнішим товариством, ніж наше".

"Чиїм товариством?"

"Стривайте хвилину. — В очах медсестри Коплінґ засяяли ще яскравіші іскорки, ніж раніш. — Я хочу повторити це точно. Заріда, ясновидиця й порочиця майбутнього".

"О Господи, — простогнав Джордж. — Це якась нова, чи не так?"

"Нова-новісінька. Гадаю, її знайшла медсестра Карстерс, моя попередниця. Місіс Прічард іще не бачилася з нею. Вона наказала мені написати листа цій ясновидиці й попросити, щоб вона прийшла сьогодні пополудні".

"Ну що ж, принаймні я зможу пограти в гольф", — сказав Джордж і пішов, плекаючи в душі найщирішу вдячність до Заріди, ясновидиці й пророчиці майбутнього.

Повернувшись додому, він знайшов місіс Прічард у стані великого збудження. Вона, як звичайно, лежала на своїй інвалідній кушетці й тримала в руці пляшку з пахучими солями, які нюхала через короткі проміжки часу.

"Джордже! — вигукнула вона. — Що я тобі казала про цей дім? Тієї миті, коли я ввійшла в нього, я відчула: тут щось не так! Хіба я тобі відразу про це не сказала?"

Придушивши в собі бажання відповісти: "Ти завжди кажеш якісь дурниці", Джордж сказав: "Ні, я не пригадую, щоб ти мені про це казала".

"Ти ніколи не пам'ятаєш нічого з того, що стосується мене. Усі чоловіки черстві й безсердечні, але я переконана, ти навіть більш нечутливий, ніж усі інші".

"Облиш, Мері, люба, ти несправедлива до мене".

"Отже, я тобі правду казала, бо ця жінка відразу все зрозуміла. Вона буквально змінилася на обличчі — якщо ти розумієш, про що я кажу — тільки-но ввійшла у двері, й вона сказала: "Тут є зло — зло й небезпека. Я це відчуваю"".

Джордж засміявся, що було великою необачністю з його боку.

"Отже, ти недаремно витратила свої гроші сьогодні пополудні".

Його дружина заплющила очі й зробила довгий вдих носом, притуливши його до своєї пляшки з пахучими солями.

"Як ти мене ненавидиш! Ти сміявся б і глузував, навіть якби я вмирала".

Джордж запротестував, і за хвилину чи дві вона продовжила: "Можеш сміятися, але я тобі скажу все, що думаю. Цей будинок, поза всяким сумнівом, небезпечний для мене — так сказала та жінка".

Попередні добрі почуття Джорджа до Заріди вмить розвіялися. Він знав, його дружина цілком може наполягти на переселенні в інший дім, якщо ця примха заволодіє нею.

"А що вона ще сказала?" — спитав він.

"Вона не могла сказати мені багато. Вона була така засмучена. Але одне мені сказала. Я мала кілька фіалок, що стояли в склянці з водою. Вона показала на них і вигукнула: "Негайно позбудьтеся їх! Жодних синіх квітів тут не має бути.