— Ставай!
Елечка стала на ворота.
— Зараз узнаєш наших! — похвалився Макар.
Він відміряв кроками одинадцять метрів, розбігся і вдарив по м'ячу.
М'яч опинився в руках у воротаря.
— Так йому! — зраділа Майка. — Давай, Елечко!
Тут Макар з такою силою ударив по м'ячу, що трохи не розбив новісіньку кросовку. Але воротар у неймовірному стрибку вибила м'яч з верхнього кута воріт. Гравці на майданчику, вкрай розпалившись, заходилися гатити по воротах з будь-якої відстані. Воротар щоразу була в потрібному місці, м'яч наче прилипав до її рук. А коли Елечці набридла дріб'язкова метушня на полі, вона пробила від воріт вільний. М'яч шугонув угору й зник з очей.
За знаком воротаря Рессі стартував із майданчика й повернув м'яч звідкись із-за хмар. Макар так і лишився стояти із задертою головою. Слава капітана збірної з футболу розвіялась у весняному небі.
Всі радісно плескали новеньку по плечу, а вона навіть не усміхнулася.
Майя відкликала вбік Електроничку.
— Слухай, ти робот? — сказала вона майже ствердно.
— Так, я робот.
— Я відразу здогадалася, — усміхнулась Майка. — А вони анітрішечки не повірили.
— Чому не повірили? — запитала Еля.
— Розумієш, — Майя нахилилася до її вуха, —хлопчаки так влаштовані. Вони вірять тільки собі й у всяку різну нісенітницю. Ми їм ще покажемо!
— Хто ми? — уточнила Електроничка.
— Ми, дівчатка! — Майя уважно подивилась у вічі нової подруги. — Їдьмо з нами до табору! Ти згодна?
— Ми, дівчатка, — повторила Еля і відповіла подрузі пильним поглядом: — Згодна.
Вони обмінялися ритуальними знаками: торкнулися вказівним пальцем губ, підстрибнули на місці, похитали головами. Щось дуже важливе віднині зв'язувало їх!
— Ми зуміємо постояти за себе! — рішуче промовила Майя.
— Постояти за себе? — луною озвалася Елечка. — Значить, ти постоїш за мене?
— Так, — кивнула Майя. — А ти — за мене!
— Ми, дівчатка?..
— Ми, дівчатка!
Електроничка давно зрозуміла, що Майя дуже правдива й смілива, скривдити подругу не дасть. "Мабуть, мені пощастило, що я вчитимуся в дівчаток", — вирішила вона.
А Майя згадала, як колись вона жартома попросила професора Громова подарувати дівчаткам Електроничку. І от, будь ласка; Елечка поруч з нею. Така сильна, така незвичайна. Майка ладна була сама забити гол Макарові, та поки що вона цього не вміла.
Подруги переглянулись і тихими голосами підхопили мелодію, що випурхнула з відчиненого вікна, закружляли по зеленій траві.
— Їдьте, їдьте до табору! Я — за! Я вже дав згоду! — запально говорив професор Громов Електроникові й Електроничці. — Там ви будете серед своїх.
— І я розв'яжу свою задачу? — запитала Еля.
— Там скільки завгодно дівчаток і хлопчиків. Хлопчиків ми знаємо — вони на все здатні. Правда, Елеку? — Громов усміхнувся, пригадуючи минуле. — А от дівчатка... Сподіваюсь, Електроничко, ти заприятелюєш з ними.
— Ми, дівчатка, покажемо себе! — рішуче заявила Еля і піднесла над головою міцно стиснутий кулачок, демонструючи їхню з Майєю клятву.
"Найдивовижніше в таємницях те, що вони існують", — промовив сам до себе Електроник слова англійського письменника Честертона. Поглянувши на рішучу позу дівчинки, він тихо запитав Громова:
— Чому вона не вміє сміятися?
— Ти знаєш, сміх не народжується сам по собі, — задумливо сказав професор. — Я радий, що ти звернув на це увагу. Значить, ти їй допоможеш.
— Допоможу.
Чуткий слух Елі вловив цей діалог. Вона стенула плечима.
— А людина повинна обов'язково усміхатися? — І вона крадькома глянула на себе в дзеркало.
— Час від часу, — відповів, усміхаючись, Професор.
— Коли смішно, — додав Елек. Елечка труснула головою, підскочила на місці.
— На старт! — гукнула вона. — Вперед, за сміхом! Громов вискочив на середину кімнати, замахав несамовито руками:
— Тихо! Всім залишатися на місцях! Та Елечка й не збиралася нікуди бігти.
— Я пожартувала, — сказала вона.
Ні тіні усмішки не майнуло на її обличчі.
— Годі жартів! — Громов опустився в крісло. — Мені набридло бути батьком роботів-утікачів! А втім, — похопився він, — жартуйте скільки завгодно. Тільки без особливого ризику...
Він оглянув своїх непосидливих, розумних дітей. Завтра в них новий день, нові випробування. Пора програти всі можливі ситуації... Такий видатний, такий авторитетний в науковому світі ерголог, як Громов, уявляв собі в загальних рисах майбутнє Електронички. "Ергон", як відомо, означає по-грецькому "робота", а "ерголог" по-сучасному — роботопсихолог.
— Отже, — почав ерголог роботів-утікачів, — ваша мета має бути вам абсолютно ясна...
— Я іноді прибігатиму за порадою, — сказала на прощання професорові Елечка.
МИ, ДІВЧАТКА
Найнещасніший працівник табору в перші його дні — черговий. Ні, не галаслива метушня, не несподівані питання, не безмежний дитячий ентузіазм лягають важким тягарем на плечі чергового. Синці й подряпини, переплутані речі, підгоріла каша, кольки в животах, колективний напад нічного сміху й потайні пекучі сльози під подушкою — все це звичайні дрібниці, легко переборні труднощі. Найстрашніше для чергового по табору — покинуті напризволяще самотні батьки.
— Табір "Електроник", — щохвилини відповідає по міському телефону черговий лікар. — Коля Синицин? Аякже, знаю Колю — здоровань, силач, футболіст
— ... !!!
— Ні, в нього не бліде обличчя. Ранкова температура 36 і 6.
— ... ???
— Ні, не треба приїжджати. Я передам йому від вас вітання.
Не встигла трубка торкнутися важеля, як проривається інша матуся.
— Жива, здорова, температура нормальна, — меланхолійно повідомляє лікар. — Ні, фрукти вони одержують у достатній кількості, повний набір вітамінів. А цукерок ми просимо не надсилати... Набуде ваги ваша дівчинка, не турбуйтесь, будь ласка...
Лікар неуважливо подивився, як котиться по безхмарному небу золота куля сонця. Вибігти б, користуючись тихою годиною, по крутобокій чаші небес, забити б вогненний пенальті в сітку зірок!..
Наступної хвилини лікар уже читає вголос меню.
— Сніданок... Обід... Підвечірок... Вечеря... Загалом виходить три тисячі двісті сім калорій на кожного!.. Що, мало?.. Ви коли-небудь, громадянко, бачили калорію? Так от, він їх уминає понад три тисячі! Причому без добавок. Цими калоріями слона можна розгодувати!..
Чого всі батьки так турбуються про калорії і температуру й жоден не запитає, яку книжку читали діти на ніч, скільки голів забив їхній син, які квіти поливала вранці дочка? Невже вони забули, як самі іноді ховалися в кущах від усіх дорослих, у тому числі й від докучливих родичів?
Але найзаповзятливіші матусі не обмежуються телефонними дзвінками; вони штурмують табірні ворота, намагаються пролізти з торбинками в дірку в паркані. Біля воріт дає довідки черговий лікар, а вздовж огорожі ковзає мовчазною тінню чорний кудлатий пес. Два зелених ока з мигтючими блискавками оберігають нейтралітет кордону.
Проте якась мама впізнала пса.
— Рессі, до мене! — Вона простягнула йому пакунок з ласощами, назвала загін і прізвище свого чада. — Вперед, Рессі!
На подив інших матерів, грізний пес безмовно скорився наказу.
— Це Рессі, — пояснила технічно грамотна мама. — Він служить людині й може бути звичайним псом.
Того вечора Рессі відніс немало пакунків і записок, поки його не застав за цим недозволеним заняттям Електроник.
— До чого ти докотився, Рессі, — сказав Ел пізніше, коли не було батьків. — Носиш цукерки, замість того щоб пізнавати таємниці світобудови...
Рессі кинув контрабанду й зайнявся світобудовою. Але слова чиєїсь мами про перетворення у звичайного пса ще довго переслідували його.
А лікар не витримав і почепив на воротах помітну здалека табличку: "Карантин".
Слово начебто й не страшне, але могутнє. Біля паркана зразу ж стало безлюдно.
— Карантин від чого? — запитав Ростислав Валеріанович, учитель фізкультури, виконуючий обов'язки начальника табору.
— Від усього, — пояснив коротко лікар.
— Я мушу знати, підписуючи наказ, — уточнив принципово Ростик. — Кір? Свинка? Коклюш?
— Від батьків! — не витримав лікар.
— Здорово ти це придумав! — усміхнувся Ростик і підмахнув наказ. — Після чаю — всі на тренування!
Лікар ще раз оглянув дітей. І не знайшов у них нічого, крім засмаги, здоров'я і пустотливої таємничості в очах.
— Здрастуйте, Карантине Карантиновичу, — привітав його якийсь насмішник із старшого загону.
— Почергуєш на кухні чи зробити укол? — запитав лікар, оглядаючи здорованя.
— Авжеж, укол... — радісно реагував здоровань.
— Іди забий гол! — усміхнувся лікар.
Елечка вислизнула з палати на світанку.
Її хвилювало таємниче народження ранку...
Сонце ще не встало, та Еля відчувала за далеким пагорбом горизонту його струмливі ласкаві промені. Трава й листя умилися росою, скидаючи темні барви ночі, наливаючись смарагдовим зеленим кольором. Дівчинка чула, як вовтузяться у гніздах птахи, як сопуть під ялинками їжаки, як хтось шкребеться під землею. Десятки живих сердець билися навколо, й кожне озивалося в Електроничці радістю нового життя. Та не було поки що сигналу співати, стрибати, бігати, літати —словом, не було ще загального пробудження природи.
Елечка мала надзвичайну чутливість. Вона аналізувала фотонний склад різних ділянок неба. Розшифровувала перші скрики птахів. Бачила наскрізь складні біомеханізми бджіл, мух, бабок, мурах та іншої дрібноти. Прогнозувала погоду на кожну найближчу годину. Проте всі ці гострі відчуття не складались у Елечки в загальну картину літнього ранку, й вона почувала себе розгубленою.
"В чому річ? — питала вона себе. — Я бачу, як дихає дерево, як росте трава, як рожевіє потроху висока хмара... Але я лише фіксую їхній стан, не розуміючи, чим ранок кращий за ніч. Я така ж бадьора, як і завжди, й вранішня свіжість для мене лише цифри температури, вологості й тиску. Що ж нового в новому ранку?"
Почуття розгубленості не минало.
"А може, я просто нежива?"
Від цієї думки її охопив електричний дрож. Еля більше не хотіла залишатися в самотині. Вона встромила два пальці в рот і хвацько, по-розбійницькому, свиснула.
Тієї ж миті розчинилися двері блакитного котеджу, й на веранду вибігла чудова Елечкина п'ятірка: Майя, Кукушкіна, Світлана, Оленка й Бублик.
— Ти кликала нас? — випалили дівчатка, протираючи спросоння очі.
— На старт! — скомандувала Елечка, й дівчатка зіскочили з веранди, стали поруч з ватажком.