Всі подробиці розмови було передано російському імператорові, і війна почалась.
VIII
Після побачення свого в Москві з П'єром князь Андрій поїхав до Петербурга в справах, як він сказав своїм рідним, а по суті для того, щоб зустріти там князя Анатоля Курагіна, якого він вважав за необхідне зустріти. Курагіна, про якого він розпитав, приїхавши до Петербурга, там уже не було. П'єр дав знати своєму шуринові, що князь Андрій їде за ним. Ана-толь Курагін зараз же одержав призначення від військового міністра і виїхав у Молдавську армію. В цей же час у Петербурзі князь Андрій зустрів Кутузова, с^ого колишнього, завжди прихильного до нього, генерала, і Кутузов запропонував йому їхати з ним разом у Молдавську армію, куди старого генерала призначено було головнокомандуючим. Князь Андрій, одержавши призначення перебувати при штабі головної квартири, виїхав до Туреччини.
Князь Андрій вважав за незручне писати до Курагіна і викликати його. Не давши нового приводу до дуелі, князь Андрій вважав виклик зі свого боку компрометуючим графиню Ростову, і тому він шукав особистої зустрічі з Курагіним, в
1 Зазнати сіпання за вухо від імператора
2 — Ну, чому ж ви нічого не кажете, палкий прихильнику і придворний імператора Олександра?
9 придворним і палким прихильником.
якій він мав намір знайти новий привід до дуелі. Але в Турецькій армії йому також не пощастило зустріти Курагіна, який, незабаром після приїзду князя Андрія в Турецьку армію, повернувся до Росії. В новій країні і в нових умовах життя князеві Андрію стало жити легше. Після зради своєї нареченої, яка тим дужче догаряла йому, чим старанніше він приховував од усіх зроблений на нього вплив, для нього були тяжкі ті умови життя, в яких він був щасливий, і,ще тяжчі були воля і незалежність, якими він так дорожив раніше. Він не тільки не думав тих колишніх думок, які вперше виникли в нього, коли він дивився на небо на Аустерліцькому полі, які він любив розвивати з П'єром і які наповнювали його самотність у Богу-чарові, а потім у Швейцарії і Римі; але й боявся навіть згадати про ці думки, що розкривали безкраї і світлі обрії. Його цікавили тепер лише найближчі, не пов'язані з колишніми, практичні інтереси, за які він хапався тим жадібніше, чим неприступніші були для нього колишні. Неначе те безкрайє склепіння неба, що, даленіючи, перше стояло над ним, раптом стало низьким, сталим, гнітючим склепінням, в якому все було ясно, але нічого не було вічного й таємничого.
З діяльностей, що йому траплялись, військова служба була найпростіша і найбільш знайома йому. Будучи на посаді чергового генерала при штабі Кутузова, він наполегливо і старанно займався справами, дивуючи Кутузова своєю охотою до праці і ретельністю. Не знайшовши Курагіна в Туреччині, князь Андрій не вважав, що конче треба їхати за ним знову в Росію; але при всьому тому, він знав, що хоч би скільки минуло часу, він не міг, зустрівши Курагіна, незважаючи на все презирство, яке він мав до нього, незважаючи на всі докази, які він робив собі, що йому не варто принижуватись до сутички з ним, він знав, що, зустрівши його, він не міг не викликати його, як не може голодна людина не кинутись на їжу. І ця свідомість того, що за образу не відомщено, що злості не вилито, і вона лежить на серці, отруювала той штучний спокій, який у вигляді заклопотано-метушливої і трохи честолюбної і гонористої діяльності влаштував собі князь Андрій у Туреччині.
У дванадцятому році, коли до Букарешта (де два місяці жив Кутузов, проводячи дні і ночі у своєї валашки) дійшла звістка про війну з Наполеоном, князь Андрій попросив Кутузова перевести його в Західну армію. Кутузов, якому Волконський уже надокучив своєю діяльністю, що була йому докором за неробство, вельми охоче відпустив його і дав йому доручення до Барклая де-Толлі.
Перш ніж їхати в армію, що перебувала в травні у Дріс-ському таборі, князь Андрій заїхав у Лисі Гори, які були на самій його дорозі, за три кілометри від Смоленського битого шляху. За останні три роки в житті князя Андрія було так багато переворотів, так багато він передумав, пережив, перебачив
(він об'їхав і захід і схід), що йому разюче дивним і несподіваним здався, коли він в'їхав у Лисі Гори, все той самий, до найменших подробиць — той самий плин життя. Він, як у зачарований, заспулий замок, в'їхав у алею і в кам'яні ворота лисо-горського дому. Та сама статечність, та сама чистота, та сама тиша була в цьому домі; та сама мебля, ті самі стіни, ті самі звуки, той самий запах і ті самі боязкі обличчя, тільки трохи постарілі. Княжна Марія була все така ж несмілива, негарна дівчина, що старіє і в страху та вічних моральних стражданнях, без користі й радості проживає кращі роки свого життя. Вои-гіеппе була така ж сповнена найрадісніших надій, задоволена з себе, кокетлива дівчина, що радісно користується кожною хвилиною свого життя. Вона тільки стала більш впевненою, як здалося князеві Андрію. Вихователь Десаль, якого він привіз із Швейцарії, був одягнений у сюртук російського крою, калічачи мову, розмовляв по-російському зі слугами, але був усе такий самий обмежено-розумний, освічений, доброчесний і педантичний вихователь. Старий князь змінився фізично тільки тим, що збоку в роті у нього стало помітно недостачу одного зуба; морально він був усе такий самий, як і раніш, тільки з іще більшим озлобленням і недовірою до дійсності того, що відбувалося в світі. Один лише Миколенька виріс, змінився, розрум'янився, обріс кучерявим, темним волоссям і, сам не знаючи того, сміючись і забавляючись піднімав верхню губку гарненького ротика зовсім так само, як її піднімала покійниця маленька княгиня. Лише він не слухався закону незмінності в цьому зачарованому, оповитому сном замку. Але хоч зовні все залишалося як було, внутрішні взаємини всіх цих осіб змінилися з того часу, як князь Андрій не бачив їх. Члени родини були розділені на два табори, чужі й ворожі між собою, які сходилися тепер лише при ньому, для нього змінюючи свій звичайний побут. До одного належали старий князь, Воигіеппе та архітектор, до другого — княжна Марія, Десаль, Миколенька і всі няньки та мамки.
Під час його перебування в Лисих Горах усі домашні обідали разом, але всім було ніяково, і князь Андрій почував, що він гість, для якого роблять виняток, що він усім завдає клопоту своєю присутністю. Під час обіду першого дня князь Андрій, МИМОВОЛІ почуваючи це, був мовчазний, і старий князь, помітивши його вимушеність, теж понуро замовк і зразу по обіді пішов до себе. Коли ввечері князь Андрій прийшов до нього і, намагаючись розворушити його, став розповідати йому про кампанію молодого графа Каменського, старий князь несподівано почав розмову з ним про княжну Марію, осуджуючи її за її марновірство, за ЇЇ неприязнь до т-11е Воигіеппе, яка, за його словами, була одна по-справжньому віддані йому.
Старий князь казав, що коли він хворий, то лише від княжни Марії; що вона навмисно мучить і дратує його; що вона пестощами й дурними розмовами псує маленького князя Миколу.
З Війна і мир.
33
Старий князь знав дуже добре, що він мучить свою дочку, що життя її дуже тяжке, але знав також, що він не може не мучити її і що вона заслуговує на це. "Чому ж князь Андрій, який бачить це, мені нічого не каже про сестру?—думав старий князь.— Що ж він думає, що я лиходій чи старий дурень, без причини віддалився від дочки і наблизив до себе француженку? Він не розуміє, і тому треба пояснити йому, треба, щоб він вислухав",— думав старий князь. І він став пояснювати причини, з яких він не міг терпіти дурного характеру дочки.
— Якщо ви питаєте мене,— сказав князь Андрій, не дивдя-чись на батька (він вперше в житті осуджував свого батька),— я не хотів говорити, але якщо ви мене питаєте, то я скажу вам одверто свою думку щодо всього цього. Коли є непорозуміння і розлад між вами і Машею, то я ніяк не можу винити її — я знаю, як вона вас любить і поважає. Коли вже ви питаєте мене,— говорив далі князь Андрій, роздратовуючись, бо він завжди був готовий до роздратовання останнім , часом,— то я одно можу сказати: коли є непорозуміння, то причиною їх є нікчемна жінка, яка б не повинна була бути подругою сестри.
Старий спочатку застиглим поглядом дивився на сина і ненатурально відкрив усмішкою нову недостачу зуба, до якої князь Андрій не міг звикнути.
— Яка ж подруга, голубчику? Га? Вже переговорив! Га? Тату, я не хотів бути суддею,— сказав князь Андрій жовчним і жорстким тоном,— але ви викликали мене, і я сказав г завжди скажу, що княжна Марія не винна, а винні... винна ця француженка...
— А присудив!., присудив!—сказав старий тихим голосом і, як здалося князеві Андрію, збентежено, але потім раптом він схопився і закричав: — Геть, геть! Щоб духу твого тут не було!..
Князь Андрій хотів зараз же поїхати, але княжна Марія впросила його залишитися ще день. Цього дня князь Андрій не бачився з батьком, який не виходив і нікого не пускав до себе, крім т-11е Воигіеппе та Тихона, і питав кілька разів про те чи поїхав його син. Другого дня, перед від'їздом, князь Андрій пішов на синову половину. Здоровий, по матері кучерявий хлопчик сів йому на коліна. Князь* Андрій почав розказувати йому казку про Синю Бороду, але, не доказавши, замислився. Він думав не про цього гарненького хлопчика-сина в той час, як він його тримав на колінах, а про себе. Він з жахом шукав у собі і не знаходив ні каяття в тому, що він роздратував батька, ні жалю про те, що він (у сварці вперше в житті) їде від нього. Найголовнішим для нього було те, що він шукав і не знаходив тієї колишньої ніжності до сина, яку він сподівався викликати в собі, приголубивши хлопчика й посадивши його до себе на коліна.
— Ну, розказуй же,— мовив син. Князь Андрій, не відповідаючи йому, зняв його з колін і пішов з кімнати.
Тільки-но князь Андрій покинув свої щоденні заняття, а надто тільки-но він ввійшов у колишні умови життя, в яких він був ще тоді, коли був щасливий, нудьга життя охопила його з попередньою силою, і він поспішав якнайшвидше втекти від цих спогадів і знайти якнайшвидше яке-небудь діло.
— Ти остаточно їдеш, André? — спитала його сестра.
— Хвалити бога, що можу їхати,— сказав князь Андрій,— дуже шкодую, що ти не можеш.
— Нащо ти так говориш! — сказала княжна Марія.— Нащо ти це говориш тепер, коли ти їдеш на цю страшну війну, а він такий старийі M-lle Bourienne казала, що він питав про тебе...— Як тільки вона почала говорити про це, губи її затремтіли і сльози закапали.