А як він себе почуває? Давайте з'ясуємо це! І при нагоді треба запитати, чи є в них на борту лікар. Скажи їм, що на всякий випадок ми зможемо подавати лікарську консультацію з землі.
Диспетчер кивнув головою і взяв мікрофон.
— А що буде, як і капітан теж захворіє? — запитав раптом Бердік. — Хто тоді... — Він не скінчив, зупинений поглядом диспетчера.
— Облишмо догадки. Краще помолимося, Бердік. І будемо сподіватися, що ті там, — він кивнув головою на небо, — теж моляться.
Голосно сопучи, Бердік почав мацати кишені, шукаючи сигарет.
— Джо! — крикнув він телефоністові. — З'єднай мене з лікарем Девідсоном. Його номер телефону там, де телефони лікарні й швидкої допомоги.
Розділ четвертий
02.20 — 02.45
Літак ішов на висоті майже чотирьох миль над землею, тримаючись визначеного курсу.
Довкола, куди не кинь оком, лежала ковдра сірих хмар; вони так повільно пливли під літаком, що здавалось, наче він нерухомо висить у повітрі. Світ був порожній, холодний. Єдиним звуком, що виповнював його, був гуркіт моторів, схожий на биття велетенського механічного серця, яке пульсувало в неозорому просторі.
За нормальних атмосферних умов цей гуркіт потужних моторів широко розливався б серед безлюдних долин Скелястих гір. Але цієї ночі гудіння літака, приглушене туманом, що огортав землю, не будило зі сну розкиданих де-не-де селищ і поодиноких ферм. А коли б хто й почув далекий гуркіт піднебесного птаха, то сприйняв би це як цілком звичайне явище, не варте уваги. Або, може, й собі захотів би полетіти до якогось далекого міста. Йому й на думку не спало б, що всі без винятку пасажири цієї машини охоче помінялися б із ним місцями
Жах поволі огортав пасажирів. Декотрі з них, напевно, ще не уявляли собі, що сталося. Але більшість, особливо ті, що чули стогін хворих, добре розуміли становище. Слова лікаря, коли до них нарешті дійшов їхній сенс, змусили задуматися. Невдовзі вщух загальний гамір, що виражав подив, недовір'я й здогадки, чувся тільки шепіт й уривки фраз, якими обмінювалися пасажири.
Бейрд дав Дженет дві таблетки.
— Будь ласка, однесіть це капітанові, — мовив він тихо. — Попросіть його випити якомога більше води. Якщо отрута потрапила в організм, вода повинна її розчинити. Спочатку хай вип'є води, а тоді проковтне ці таблетки. Після цього він буде блювати. Хай це його не лякає — так має бути.
Коли Дженет увійшла до кабіни пілотів, Дан саме закінчив передавати радіограму. Він вимкнув передатчик і глянув на стюардесу, мляво посміхаючись.
— Хелло, Дженет! — рука його злегка тремтіла. — Оце так історія! З Ванкувера просять додаткові відомості. Те, що я їм сказав, мабуть, дуже сполохало їх. А як там наші пасажири?
— Поки що без змін... — Дженет силкувалася надати своєму голосу безтурботного тону. Простягла йому таблетки. — Лікар сказав, щоб ви випили відро води, а потім проковтнули ці таблетки. Після цього у вас будуть спазми.
— Не дуже приємна перспектива. — Капітан сягнув до кишені в чохлі крісла й витяг звідти термос із водою. — Ну, то будьмо здорові! — Він пив воду великими ковтками, потім проковтнув таблетки, скривився. — Ніяк не можу звикнути до ліків. Яка гидота!
Дженет тривожно зиркнула на капітана. Він сидів дуже блідий перед бортовим щитом з кольоровими лампочками й таємничими стрілками. Рулі, керовані автоматичними приладами, щохвилини міняли положення. Дженет торкнулася капітанового плеча.
— Як ви себе почуваєте? — спитала вона. Виразно бачила крапельки поту, які виступили на чолі, й заспокоювала себе, що то не хвороба, що капітан просто втомився.
— Я? — мовив він удавано веселим тоном. — Прекрасно! А ви? Ви вже проковтнули свої таблетки?
— Мені не треба. Я їла баранину.
— Це дуже розумно з вашого боку. Гадаю, що від сьогодні я про всякий випадок зроблюся вегетаріанцем. Це безпечніше. — Він одвернувся й глянув на другого пілота, який зсунувся з крісла й лежав долі. — Бідний Пітер. Сподіваюсь, він швидко одужає.
— Все у ваших руках, капітане, — мовила Дженет. — Що швидше ви нас доставите до Ванкувера, то швидше він й інші пасажири опиняться в лікарні. — Вона підійшла до другого пілота і поправила пледи. Їй довелося напружити всі свої сили, щоб утримати сльози, які підступали до очей. Дан пильно стежив за нею.
— Він подобається тобі, Дженет?
Вона ледь кивнула головою.
— Мабуть, — відповіла дівчина. — Я дуже звикла до нього за ці останні місяці спільних польотів, а тепер... — Вона замовкла й підвелася. — У мене багато роботи. Зараз ми з лікарем поїтимемо пасажирів водою. Вони не будуть нам за це вельми вдячні, особливо ті п'янички.
Стюардеса удавано посміхнулася й відчинила двері до пасажирського салону. Бейрд стояв у проході між сидіннями, розмовляючи з подружжям середнього віку.
— Лікарю, — схвильовано мовила жінка, — ця молода дівчина, стюардеса, надто часто заходить до кабіни пілотів. Як вони себе почувають? Бо що буде з нами, коли вони теж захворіють? — Вона міцно схопила за руку свого чоловіка. — Гекторе, я так боюся! Нащо ми поїхали в цю страшну подорож!
— Не хвилюйся, люба, — заспокоював її чоловік, хоч видно було, що він теж дуже стривожений. — Небезпеки немає ніякої, запевняю тебе. Власне, нічого не сталося. — Він підняв на лікаря очі в окулярах з чорною оправою. — Пане лікарю, а що їли пілоти? Сподіваюсь, не лосося?
— Взагалі не можна твердити, що весь лосось був несвіжий, — ухильно відповів Бейрд. — Крім того, ми ще не певні, що саме лосось спричинив отруєння. Не хвилюйтеся, команда літака теж перебуває під нашим наглядом. А що ви їли, пане, баранину чи лосося?
Чоловікові очі витріщилися ще більше.
— Лосося! — вигукнув він. — Ми обоє їли лосося! — І почервонів з обурення. — Це неподобство? Я вимагатиму розслідування!
— Можу вас запевнити — розслідування буде проведено, незалежно від причини цієї історії. — Бейрд дав подружжю по таблетці. Вони взяли їх так, наче це був динаміт.
— Зараз вам принесуть води. Прошу випити по три, навіть по чотири склянки, якщо зможете. Потім, будь ласка, прийміть ці таблетки. Після них ви будете блювати. Цього, власне, нам і треба. Хай це вас не тривожить, У кишенях крісел є паперові мішечки.
Він залишив подружжя, що, мов загіпнотизоване, дивилося на таблетки, і за кілька хвилин, обійшовши всіх пасажирів, повернувся на своє місце.
— Баранину, — повідомив Спенсер, перш ніж Бейрд устиг запитати, що він їв.
— Браво! — вигукнув лікар. — На одного менше. Принаймні з вами не матиму мороки.
— Клопоту вам, бачу, вистачає, лікарю,— озвався Спенсер. — Може, потрібна якась допомога?
— Ще й питаєте! Але не знаю, чим ви можете мені допомогти. Хіба розносьте пасажирам воду разом з міс Бенсон і ще з одним джентльменом.
— А чому б ні? — Спенсер стишив голос. — Позаду хтось страшенно стогне.
— Їм погано, я знаю. Все лихо в тому, — сумно промовив Бейрд, — що, по суті, я мало чим можу їм допомогти. Я ж летів на матч. Звідки я міг знати, що в дорозі мені знадобляться ліки для врятування стількох людей від тяжкого отруєння? У мене є шприц і морфій, це я вожу з собою завше, але від морфію їм би стало ще гірше. Сам не знаю, яким дивом у моїй сумці опинилися ці таблетки. Щастя, що хоч вони є. Мені дуже придався б зараз драманін.
— А це що таке?
— Ліки, які вживають при обезводнюванні організму. Одна ін'єкція драманіну припинила б процес обезводнювання.
— А при таких спазмах організм обезводнюється?
— Майже цілком.
Спенсер замислено погладжував підборіддя, роздумуючи над словами лікаря.
— Дякую тобі, боже, за баранину! Волію лишитися в теперішньому стані й не дати себе висушити.
Бейрд насупив брови.
— Ви вбачаєте в цьому смішне, — сказав він невдоволено. — А я бачу тільки свою безпорадність перед стражданням людей, здоров'я яких погіршується з кожною хвилиною.
— Я не хотів сказати нічого поганого, — знітився Спенсер. — Просто я радий, що не їв лосося, як інші.
— Ви маєте рацію. — Бейрд провів рукою по очах. — Вибачте, старію, — пробурмотів він.
— Що ви хочете цим сказати?
— Та ні, нічого.
Спенсер підвівся.
— Ви надто близько берете це до серця. Не треба. Ви ж і так робите все, що можливо в цій ситуації, і взагалі це щастя, що ви летите з нами.
— Добре, добре, юначе, — жартівливо урвав його Бейрд. — Дайте мені спокій зі своїми комівояжерськими компліментами. Я не збираюсь кидати цю роботу.
Спенсер почервонів.
— Так мені й треба. Скажіть, що я повинен робити? А то я нудьгую тут, а ви вже з ніг збилися.
— Це ще нічого. — Бейрд поклав йому на плече руку. — Не гнівайтесь, прошу вас. От пожартував з вами, і мені трохи полегшало. Вибачте. Розумієте, дуже прикро, що треба рятувати людей, а нема чим.
— Розумію, — Спенсер усміхнувся. — Принаймні чим-небудь допоможу вам.
— Я скажу міс Бенсон, що ви зголосилися допомагати. Може, станете їй у пригоді. А тим часом сидіть на місці. У літаку й так надто великий рух.
— Як хочете. Я готовий першу-ліпшу хвилину взятися до роботи. — Спенсер сів. — Скажіть мені ще тільки, будь ласка, чи справді ситуація вельми серйозна?
— Не думаю, щоб вам іще коли-небудь захотілось опинитися в такій ситуації. — Бейрд подивився Спенсерові просто в вічі й пішов до групи болільників. Двоє сиділи на своїх місцях, а третій цокотів зубами під накинутим на нього пледом. Обличчя його було землисто-сірого кольору.
— Закутайте його краще, — наказав Бейрд. — Він теж пив?
— Ще й як! — відповів пасажир, що сидів у нього за спиною, тасуючи карти. — Думаю, видудлив літрів зо два.
— Перед вечерею чи після7
— І перед, і після.
— Так, і перед, і після, — потвердив другий. — А я був певен, що в Енді міцна голова.
— Цього разу алкоголь йому не зашкодив, — сказав Бейрд, — а навпаки. Може, в когось із вас є коньяк?
— Ані краплі, — відповів пасажир із картами.
— Хвилинку, зараз подивлюся, — мовив другий і з задньої кишені штанів витяг пласку пляшку. — Ще трохи лишилося. Треба було в Торонто, де ми так довго чекали, чимось розважатись.
— Дайте йому ковтнути. Тільки обережно влийте в рот, бо ваш товариш дуже хворий.
— Послухайте, лікарю, — озвався чоловік із картами. — Що тут робиться? Ми часом не запізнюємось?
— Думаю, що ні.
— А скажіть, Енді зможе піти на матч?
— Ні в якому разі.