В цю пізню пору оркестри завжди переходили на старі сентиментальні мелодії, надто коли на естраді були Південні Джентльмени Моксі Б'юкенена – неодмінні учасники всіх урочистостей у готелі "Сейнт-Грегорі". Навіть якби не була на танцях, Марша впізнала б цей оркестр – такі ніжні й чисті звуки вміли видобувати з міді лише Б'юкененові зірки.
Нерішуче зупинившись коло вікна, Марша прикинула, чи варто повертатися на танці. Вона уявила собі знайому картину: розпарені хлопці в смокінгах кривляться, смикаючи себе за комірці й з тугою згадуючи про джинси та футболки; дівчата раз у раз зникають у туалетній кімнаті й там, за зачиненими дверима, хихикаючи, сповіряють одна одній свіжі таємниці; і все це разом узяте схоже на розігрувані дітьми костюмовані шаради. "Нудно бути молодою, – вже не вперше подумала Марша. – Надто коли всі довкола тебе теж молоді". Інколи – як-от тепер – їй дуже хотілося мати дорослого друга, друга-мужчину.
Лайл Дюмер, звісно, на таку роль не годився. Вона подивилася на нього. Він усе ще стовбичив з тими хлопцями під дверима – обличчя червоне й спітніле, накрохмалена маніжка випнулася, чорна краватка зсунулась набік. Марші аж дивно стало, що колись вона могла сприймати його серйозно.
Декотрі хлопці й дівчата вже виходили з номера. По-одному й по-двоє вони зникали в коридорі, й кімната швидко порожніла. Із сусідньої кімнати вислизнув хлопець, з виду доросліший за багатьох присутніх. Марша знала, що його звуть Стенлі Діксон. Старанно причинивши за собою двері, він похитав головою, і до Марші долинули уривки фраз:
– …Дівчата вже збираються… більше не хочуть… бояться… гармидер…
Хтось кинув:
– Не треба було збирати таке кодло…
– А може, котрусь із наших?.. – пробелькотів Лайл Дюмер зовсім п'яним голосом.
– Тільки-от котру?
Хлопці почали обмацувати очима дівчат, які ще лишалися в кімнаті. Марша відвернулася й попрямувала до виходу.
Кілька друзів п'яної Сью Філліп даремно силкувалися поставити й на ноги. Один хлопець, тверезіший за інших, стурбовано гукнув:
– Маршо! Сью зовсім розкисла. Ти не допоможеш?
Вона неохоче зупинилася й подивилась на дівчину, яка розплющила очі й тепер сиділа, прихилившись спиною до стіни. Обличчя в неї було зелене, щелепа відвисла, помада розмазалася по підборідді. Зітхнувши, Марша сказала:
– Допоможіть дотягти її до ванної.
Коли вони втрьох підняли Сью, та заплакала.
Один хлопець хотів залишитись у ванній кімнаті, але Марша виштовхнула його й замкнула двері на клямку. Обернувшись, побачила, що Сью Філліп стоїть перед дзеркалом і з жахом дивиться на себе. "Хвалити бога, – подумала Марша, – хоч шок тебе трохи витверезить". А вголос сказала:
– Тільки без паніки. Кажуть, раз у житті кожен мусить цього зазнати.
– О господи! Мама вб'є мене, – простогнала дівчина й схилилася над унітазом – в неї почалася блювота.
Присівши на край ванни, Марша спокійно зауважила:
– Тепер тобі враз полегшає. Потім я помию тобі обличчя, ти підфарбуєшся, і все буде гаразд.
Вони вийшли з ванної хвилин через десять-п'ятнадцять; на той час у номері вже не лишалося нікого, крім Лайла Дюмера з дружками і хлопця, який допіру просив Маршу допомогти. Цей хлопець підбіг до дівчат і квапливо пояснив:
– Ми все владнали. Подруга Сью візьме її на ніч до себе. – Він потяг Сью за руку, і та слухняно пішла за ним. Обернувшись, хлопець гукнув: – Нас унизу чекає машина. Спасибі, Маршо!
"От і чудово, – подумала Марша. – Ну, а якщо Лайл Дюмер захоче проводжати мене, я дам йому відкоша".
Вона взяла зі стільця пелеринку, яку скинула, допомагаючи Сью Філліп, і в цю мить почула, що двері в коридор зачинилися. Перед дверима, тримаючи руки за спиною, стояв Стенлі Діксон. Тихо клацнув замок.
– Слухай-но, Маршо, – сказав Лайл Дюмер, – куди це ти так поспішаєш?
Марша знала Лайла змалку, але таким бачила його вперше. Перед нею був незнайомий п'яний хам.
– Я йду додому, – сказала вона.
– Ет, облиш. – Поточуючись, він підійшов до неї. – Не комизись, краще вип'ємо.
– Ні, дякую.
Він наче й не почув:
– Ти тільки не брикайся, добре? Ми ж тут усі свої.
– Між нами кажучи, – спроквола процідив Стенлі Діксон, – дехто з нас сьогодні вже звідав райської втіхи. І ми не від того, щоб повторити.
Інші двоє хлопців, чиїх імен вона не знала, вишкірили зуби.
– Ваші бажання мене не цікавлять, – різко відказала дівчина.
"Тільки не показуй, що злякалася", звеліла вона собі й рішуче підійшла до дверей. Але Діксон, який стояв там, лише мовчки похитав головою.
– Будь ласка, – попросила вона. – Будь ласка, випустіть мене.
– Слухай, Маршо, – гукнув Лайл. – Ти ж хочеш, ми знаємо, що ти хочеш. – Він сласно захихотів. – Усі дівчата хочуть. Кажуть "ні", а самі хочуть, аж пищать. Правда ж хлопці?
– Авжеж, – хрипким голосом ствердив третій хлопець. – Тут розводитись нічого, раз – і в ліжко!
– Попереджаю; якщо хтось доторкнеться до мене, я закричу.
– І даремно, – озвався Стенлі Діксон. – Бо зіпсуєш собі всю втіху.
Вона й незчулася, як він ступнув до неї і великою спітнілою лапою затис їй рота. Другою, важко дихаючи, скрутив їй руки, й дівчина мало не задихнулася від горілчаного перегару.
Вона спробувала вирватися, вкусити його за руку, але сили були нерівні. Перед її очима вигулькнуло скривлене гидкою посмішкою обличчя Лайла.
– От що, Маршо, – сказав він. – Не пручайся, все одно не викрутишся. Ти ж знаєш, що радять у таких випадках: краще розслабся й утішайся. Якщо Стен відпустить тебе, обіцяєш не галасувати?
Вона відчайдушно покрутила головою.
Один із хлопців схопив її за руку.
– Ну, чого ти впираєшся, Маршо? Лайл каже, що ти все вмієш. От і доведи нам, добре?
Вона видиралася щосили, але марно. Діксон тримав її в залізних обіймах, Лайл схопив за другу руку, і разом вони тягли її до спальні.
– Хай їй біс, – сказав Діксон. – Ану, беріть за ноги.
Четвертий хлопець відірвав дівчину від підлоги. Вона замолотила ногами, намагаючись ударити його, але теж не змогла – тільки позлітали бальні туфельки. Ще не ймучи віри, що це діється саме з нею, Марша побачила, що її вносять до спальні.
– Останній раз питаю, – тепер уже брутально, відкинувши улесливий тон, сказав Лайл. – Перестанеш ти пручатися чи ні?
– Роздягайте, – сказав хтось. А інший голос – їй здалося, того хлопця, що тримав за ноги, – нерішуче запитав:
– А може, не треба?
– Не дрейф, – озвався Лайл Дюмер. – Нам нічого не буде. її татечко зараз розважається по римських бардаках.
В кімнаті стояли два ліжка. Маршу, яка все ще несамовито видиралася, кинули горілиць поперек того, що було ближче до дверей. Голову її боляче притисли до краю ліжка. Вона побачила над собою стелю – колись білу, а тепер брудно-сіру, з орнаментом посередині, там, де висіла люстра. Люстра була теж брудна, запорошена, а поряд на стелі жовтіла пляма – видно, колись просочилася вода.
Раптом люстра погасла, але в кімнаті світилася ще одна лампа – десь збоку. Діксон трохи пересунув руки. Тепер він напівсидів, напівлежав на ліжку, коло голови Марші, але його руки так само міцно тримали дівчину й затискали їй рот. Вона відчула, як її тіла торкаються інші руки, відчайдушно заборсалась, однак вивільнити ноги не змогла. Тоді вона спробувала перевернутися та тільки почула, як, тріснувши, роздерлася її вечірня сукня.
– Я перший, – сказав Стенлі Діксон. – Ану, нехай хтось сяде на моє місце. – Він важко дихав над її головою. Хтось обійшов ліжко, м'яко ступаючи по килиму. її все ще міцно тримали за ноги, але Діксонова рука почала поволі зсуватися з обличчя, а натомість насувалася чиясь інша. Марша приготувалася – і коли друга рука доповзла до її губ, щосили вп'ялася в неї зубами. Вона прокусила її до кістки.
Розлігся жалібний зойк, руку відсмикнули, і тоді Марша, набравши повні легені повітря, заверещала раз, і вдруге, і втретє, а потім розпачливо крикнула:
– Рятуйте! Рятуйте, люди!
Останнє слово пролунало вже глухо: Діксонова лапа знов опустилася їй на обличчя, і з такою силою, що дівчині аж в очах потемніло. Вона почула, як він гаркнув:
– Ах ти ж йолоп! Ах ти ж ідіот нещасний!
– Вона вкусила мене! – схлипуючи від болю, озвався інший. – Сука, вкусила мене за руку!
Діксон люто просичав:
– А ти сподівався, що вона поцілує її? Тепер увесь готель збіжиться сюди, так його й перетак!
– То, може, тікаймо? – запропонував Лайл Дюмер.
– Цить! – визвірився на нього Діксон.
На хвилину вони завмерли, прислухаючись.
– Тихо, – прошепотів Діксон. – Певне, ніхто не почув.
"Так, ніхто не почув", – з відчаєм подумала Марша. Сльози затуманили їй очі, воля до опору покинула її.
І в цю мить у двері номера постукали. Тричі, твердо й настійно.
– О господи, хтось таки почув, – сказав третій хлопець. 1 простогнав: – Ох, рука болить!
Четвертий злякано спитав:
– Що робитимемо?
У двері постукали знову, ще енергійніше.
Потім з коридора долинуло:
– Відчініть, будь ласка. Я чув крик.
Цей чоловік говорив з м'яким південним акцентом.
– Він там сам один, – прошепотів Лайл Дюмер. – Може, якось обдуримо його?
– Варто спробувати, – видихнув Діксон. – Беру це на себе. – Він пробурмотів до когось із хлопців: – Ану, тримай її, та гляди, не випусти, ясно?
Цього разу руки, що тримали Маршу, помінялися блискавично.
Потім клацнув замок, рипнули, прочиняючись, двері, і Стенлі Діксон, удаючи здивування, сказав:
– Слухаю вас?
– Прошу пробачення, сер. Я службовець готелю, – промовив той самий голос. – Йдучи коридором, я почув крик.
– Почули крик, кажете? – несподівано зухвалим, задирливим тоном перепитав Діксон. Та потім, видно, вирішив змінити тактику, бо вже спокійно додав: – Що ж, дякую. Тільки ви даремно турбувалися: просто моїй дружині приверзлося щось уві сні. Вона лягла спати раніше від мене. Тепер вона вже заспокоїлася.
– Що ж… – нерішуче сказав другий голос. – Коли справді нічого не сталося…
– Анічогісінько. Просто скрикнула вві сні – з ким цього не буває.
Він говорив упевнено й переконливо. Марша зрозуміла, що за мить двері зачиняться. Відколи вона, заплакавши, обм'якла, рука на її обличчі теж трохи розслабилася. І тепер, зібравши всі сили, дівчина шарпнулася вбік, і на мить їй вдалося вивільнити голову.
– Рятуйте! – заволала вона. – Не вірте йому! Рятуйте!
Їй знову грубо заткнули рота, але незнайомець уже зовсім іншим тоном сказав:
– Прошу впустити мене.
– Це приватне помешкання.