Бо, розумієш, найстрашніша самотність не та, що навколо людини, а пустка в самій людині, коли вона не взяла з собою з батьківщини жодного теплого погляду, сердечного слова, навіть іскри надії.
Пан Ігнац ворухнувся на стільці, щоб заперечити.
– Дозволь нагадати, – зауважив він, – що спочатку я писав тобі дуже сердечні листи, можливо, навіть надто сентиментальні. Але мене розохотили твої короткі відповіді.
– Хіба я на тебе ображаюсь?
– Ще менш підстав у тебе ображатись на інших працівників, котрі не знають тебе так, як я.
Вокульському стало ніяково.
– Але ж я до жодного з них не маю претензій. Може, трошечки до тебе за те, що так мало писав про… міські справи… До того ж "Кур'єр" часто пропадав на пошті, новини надходили з перервами, і тоді мене починали мучити найгірші передчуття.
– Чому? Адже у нас не було війни, – здивовано відповів пан Ігнац.
– Та й справді!.. Ви навіть непогано веселилися. Пам'ятаю, в грудні тут влаштовували чудові живі картини.
Хто там в них виступав?..
– Ну, я на такі дурниці не ходжу.
– Правда. А я того дня дав би десять тисяч карбованців, щоб їх побачити. Ще більша дурниця!.. Правда ж?
– Безумовно… хоч твій настрій можна пояснити нудьгою, самотністю.
– А може, тугою, – перебив Вокульський. – Отруювала вона мені кожну вільну від праці хвилину, кожну годину відпочинку. Налий мені вина, Ігнаце.
Він випив, знову почав ходити по кімнаті й заговорив притишеним голосом:
– Уперше це сталося зі мною під час переправи через Дунай, що тривала з вечора до пізньої ночі. Я плив сам із циганом-перевізником. Розмовляти я з ним не міг, тому розглядав околиці. В тому місці були піщані береги, як у нас. І дерева схожі на наші верби, й косогори порослі ліщиною, д темні соснові гаї – все, як у нас. На якусь хвилину мені здалося, що я на батьківщині і перш ніж настане ніч я побачу вас. Ніч настала, але одночасно зникли в темряві береги. Я залишився сам на широчезному водному просторі, в якому відбивалися бліді зірки. І тоді мені спало на думку, що я так далеко від дому, і єдине, що нас єднає, – оці зорі, а в цю хвилину, мабуть, там, у вас, ніхто на них не дивиться, ніхто мене не пам'ятає, ніхто!.. Я відчув, що всередині у мене ніби щось розірвалось, і тоді я зрозумів, яка у мене в душі глибока рана.
– Це правда, зірки мене ніколи не цікавили, – тихо промовив пан Ігнац.
– Від того дня на мене напала дивна хвороба, – вів далі Вокульський. – Поки я писав листи, складав рахунки, одержував товари, розсилав своїх агентів, поки допомагав витягати з болота вози та розвантажувати їх або стеріг товари від грабіжників, – я був більш-менш спокійний.
Але як тільки відривався від справ, навіть коли на хвилину відкладав перо, я відчував такий біль, наче мені, – ти розумієш, Ігнаце, – наче мені в серце потрапила зернина піску. Бувало, ходжу, їм, п'ю, розмовляю, тверезо думаю, розглядаю чудові краєвиди, навіть сміюсь і веселюсь, а однак відчуваю, ніби мене щось тупо коле, відчуваю якийсь невиразний неспокій, ледь помітну тривогу.
Цей хронічний, надзвичайно болісний стан кожна дрібниця могла перетворити в бурю. Якесь дерево знайомої породи, голий горбок, барва хмари, політ птаха, навіть порив вітру без ніякого приводу збуджували в мені такий шалений розпач, що я втікав од людей. Я шукав такої відлюдної місцини, де міг би небачений ніким упасти й вити з болю, як пес.
Інколи в такі години, коли я втікав сам від себе, мене здоганяла ніч. Тоді з-за кущів, повалених дерев та з яруг проти мене виходили якісь сірі тіні й сумно кивали головами з каламутними очима. А всі шелести листя, далекий гуркіт возів, дзюрчання води зливалися в один жалібний голос, який питав мене: "Подорожній чоловіче, що з тобою сталось?"[15] І справді, що зі мною сталось…
– Нічого не розумію, – перебив його Ігнац. – Що ж воно за шаленство?
– Що?.. Туга.
– За чим?
Вокульський здригнувся.
– За чим? Ну… за всім… за батьківщиною…
– Чому ж ти не повертався?
– А що б це мені помогло?.. А зрештою – не міг.
– Не міг? – перепитав Ігнац.
– Не міг… та й усе! Нічого мені було повертатися, – нетерпляче відповів Вокульський. – Вмерти тут чи там – однаково… Дай мені вина, – раптом закінчив він, простягаючи руку.
Жецький глянув на його палаюче обличчя й відсунув пляшку.
– Облиш, – сказав він, – ти вже й так збуджений…
– Через те й хочу пити…
– Через те ти й не повинен пити, – перебив Ігнац. – Ти забагато говориш, може, більше, ніж сам хотів би, – додав він з притиском.
Вокульський не наполягав. Він подумав і відповів, хитаючи головою:
– Помиляєшся.
– Зараз я тобі доведу, – відповів Ігнац стишеним голосом, – Ти їздив туди не тільки для того, щоб заробити гроші…
– Безумовно, – сказав Вокульський, подумавши.
– Та й нащо тобі триста тисяч карбованців, коли вистачало тисячі на рік?..
– Правильно.
Жецький нахилився до його вуха.
– А ще скажу тобі, що ці гроші ти привіз не для себе…
– Хто його знає, може, ти й угадав.
– Я вгадую більше, ніж ти думаєш…
Вокульський раптом зареготав.
– Ага, он що ти думаєш! – вигукнув він. – Запевняю тебе, що ти нічого не знаєш, старий мрійнику.
– Боюсь я твоєї тверезості, бо від неї ти починаєш балакати, як шалений. Ти розумієш мене, Стасю?..
Вокульський все сміявся.
– Твоя правда, я не звик пити, й вино вдарило мені в голову. Але тепер я вже можу думати тверезо. Скажу тобі тільки, що ти помиляєшся. А тепер, щоб я зовсім не впився, випий сам – за успіх моїх намірів.
Ігнац налив чарку й, міцно потиснувши руку Вокульському, промовив:
– За успіх великих намірів…
– Великих для мене, але насправді дуже скромних.
– Хай буде й так, – сказав Ігнац. – Я вже такий старий, що мені краще ні про що не знати; навіть такий старий, що прагну тільки одного – гарної смерті. Дай мені слово, що, коли настане час, ти повідомиш мене…
– Так, коли настане час, будеш моїм сватом.
– Я вже був, і нещасливо…
– З удовою, сім років тому?
– П'ятнадцять.[16]
– Знову своєї, – засміявся Вокульський. – Ти завжди однаковий.
– І ти однаковий. За успіх твоїх намірів… Які б вони не були, але я знаю, що вони гідні тебе. А тепер – мовчу…
Сказавши це, пан Ігнац випив вино, а чарку кинув на підлогу. Брязкіт розбитого скла розбудив Іра.
– Ходімо в магазин, – сказав Ігнац. – Бувають розмови, після яких добре поговорити про справи.
Жецький узяв з шухляди ключа, і вони вийшли. У підворітті на них війнуло мокрим снігом. Жецький відчинив двері магазину й засвітив кілька газових ріжків.
– Ого, які товари! – вигукнув Вокульський. – І, здається, всі нові?
– Майже. Хочеш подивитись?.. Отут фарфор. Зверни увагу…
– Потім… Дай мені книгу.
– Прибутків?
– Ні, боржників.
Жецький відкрив конторку, дістав книгу й підсунув крісло. Вокульський сів і, переглянувши список, зупинився на одному прізвищі.
– Сто сорок карбованців, – прочитав він. – Ну, це небагато…
– Хто ж то? – запитав Ігнац. – А… Ленцький…
– Панні Ленцькій також відкрито кредит… дуже добре, – бубонів далі Вокульський, нахилившись над книжкою, немов запис був невиразний. – Ага… ага… позавчора взяла гаманця… Три карбованці?.. Це, мабуть, дорого…
– Зовсім ні, – озвався пан Ігнац, – гаманець прекрасний, я сам вибирав.
– З яких це? – байдуже спитав Вокульський і закрив книгу.
– З тієї он полиці. Бачиш, які гарненькі?
– Вона, мабуть, довго перебирала їх… Кажуть, вона перебірлива…
– Зовсім не перебирала, нащо їй було перебирати? – відповів Ігнац. – Подивилась оцього…
– Оцього?..
– А хотіла взяти отого…
– Отого? – шепнув Вокульський, беручи в руки гаманця.
– Але я порадив їй іншого, схожого на отой…
– А знаєш, це таки гарненька річ.
– Той, що я вибрав, був іще кращий.
– Мені він дуже подобається. Знаєш… я візьму його, бо мій уже нікуди не годиться…
– Зажди, я знайду тобі кращого, – вигукнув Жецький.
– Та нехай. Покажи інші товари, може, я ще що-небудь візьму.
– Запонки ти маєш? Галстук, калоші, парасольку…
– Дай мені парасольку, ну… і галстук. Сам вибери.
Я сьогодні буду єдиним покупцем і до того ж заплачу готівкою!
– Дуже добра звичка, – радо відповів Жецький. Він швиденько дістав галстук з шухляди і парасольку з вітрини й подав Вокульському. – Зі знижкою, що належиться тобі, як співробітникові закладу, заплатиш сім карбованців. Чудова парасолька. Дрібниці.
– Ну, що ж, повернемось до тебе? – сказав Вокульський.
– Не оглядатимеш магазину? – спитав Ігнац. – Ах, що це мене обхо…
– Не обходить тебе твій власний магазин, такий чудовий магазин?.. – здивувався Ігнац.
– Та ні ж бо, як ти міг таке подумати?.. Але я трохи стомився.
– Слушно, – сказав Жецький. – Що правильно, то правильно. Ну, то ходімо.
Позакручувавши газові ріжки і пропустивши Вокульського вперед, він замкнув магазин. В підворітті вони знов побачили мокрий сніг і Павла, який ніс обід.
Розділ п'ятий
ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СТАРОГО ПАНА І МРІЇ СВІТСЬКОЇ ПАННИ
Пан Томаш Ленцький з дочкою-одиначкою Ізабеллою та кузиною панною Флорентіною жив не в своєму власному домі, а наймав квартиру з восьми кімнат в районі Уяздовської Алеї. Квартира складалася з вітальні з трьома вікнами, кабінету власного, будуара дочки, спальні для себе, спальні для дочки, кімнати панни Флорентіни та гардеробу, крім кухні та приміщення для слуг – старого камердинера Миколая, його жінки, що працювала куховаркою, і покоївки Ганнусі.
Квартира була дуже вигідна: суха, тепла, простора і світла, з мармуровими сходами, газом, електричними дзвінками та водопроводом. Кожна кімната в разі потреби сполучалася з іншими, але також мала окремий хід. Меблів було ні замало, ні забагато, якраз стільки, скільки потрібно, до того ж вони були досить прості й не муляли очей зайвими оздобами. Вигляд буфета збуджував почуття певності, що срібло з нього не пропаде; ліжко викликало думку про спокійний відпочинок достойних людей; стіл міг витримати скільки завгодно потрав та напоїв, на стілець можна було сісти, не боячись, що він зламається, а в кріслі добре було мріяти.
Хто сюди заходив, міг не боятися, що на щось наткнеться або зіпсує. Чекаючи господаря, гість не нудився, бо круг нього було багато вартих уваги речей. До того ж споглядання цих речей, які були зроблені давно й могли служити ще кільком поколінням, створювало якийсь урочистий настрій.
На цьому солідному тлі квартири вигідно вирізнялися її мешканці.
Пан Томаш Ленцький був шістдесятирічний чоловік, невисокий, гладкий і повнокровний.