Ти гримаєш на мене, замість бути вдячним.
Жак: Мій брат пішов до Лісбони шукати спокою. Жан, мій брат, був хлопець з головою: і з цього пішло його нещастя. Ліпше було б для нього, якби він був такий дурень, як я; але так було написане там, угорі. Там було написане, щоб чернець кармеліт, який щороку приходив до нашого села просити яєць, вовни, конопель, овочів, вина, оселився в мого батька, щоб він збив з пантелику мого брата Жана і щоб мій брат Жан натягнув на себе чернечу одежу.
Пан: Твій брат Жан був кармелітом?
Жак: Так, пане, і то босим кармелітом.* Він був жвавий, дотепний крутій, до нього зверталося за порадою все село. Він умів читати й писати, тлумачити й копіювати старі папери. Жан перейшов усі щаблі в ордені, був воротарем, ключарем, садівником, паламарем, помічником прокурора і скарбівничим; тим робом, як він підносився вгору, він міг нас усіх вивести з скрути. Він видав заміж, і добре видав, двох наших сестер і кількох інших сільських дівчат. Щойно він виходив на вулицю, як батьки, матері й діти надалися до нього з словами привіту: "Добридень, брате Жане; як вам ведеться, брате Жане?" Зовсім певно, що в той дім, у який він уходив, уходило разом з ним і Боже благословення; а як у тому домі була дівчина, два місяці по його візиті вона виходила заміж. Бідний брат Жан! його погубило честолюбство. Прокурор манастиря, якому його дали помічником, був старий літами. Ченці говорили, що Жан намислив собі стати наступником прокурора по його смерті, і з цією метою перемішав усі архіви, попалив старі реєстри і поукладав їх наново так, що по смерті старого прокурора сам дідько нічого не добрав би в манастирських документах. При потребі в якомусь папері треба було згаяти місяць на його розшуки, а часто годі було його й взагалі знайти. Отці відкрили хитрощі Жана і його наміри: справа набрала поважного характеру, і брат Жан, замість стати прокурором, як він собі намислив, сів на хліб і воду, і його тримали досить таки суворо, аж поки він не пояснив іншому таємниць своїх реєстрів. Ченці невблаганні. Коли з Жана витягнули всі пояснення, що були потрібні, його настановили носити вугіллля до лябораторії, в якій кармеліти дестилювали оковиту. Брат Жан, перед тим скарбівничний ордену і помічник прокурора, став вуглярем! Брат Жан був гордий, він не міг помиритися з втратою становища й величі і чекав лише слушної нагоди, щоб позбутися приниження.
Саме тоді прибув до того манастиря молодий брат, на ім'я Анж, що був окрасою ордену як сповідальник і проповідник. Він мав гарні очі й гарне обличчя, а руки — хоч малюй! Як почав він, та проповідує й проповідує, сповідає й сповідає; і ревні у вірі жінки залишили старих отців-сповідальників і перекинулися до отця Анжа, так що по суботах чи перед великими святами навколо сповідальниці отца Анжа юрмилися спраглі відпущення гріхів чоловіки й жінки, а старі отці марно чекали, щоб бодай одна душа прийшла до їх сповідальниць. І вельми це їх засмутило... Але, мій пане, якби я залишив історію брата Жана і повернувся до свого кохання, мабуть, було б трохи веселіше.
Пан: Ні, ні. Понюхаймо табаки, гляньмо, котра година і продовжуй далі.
Жак: Якщо ви вже наполягаєте, я не перечитиму...
•••
Але кінь Жака був іншої думки; він раптом забаскаличився і кинувся з усіх чотирьох у яругу. Жак стиснув його колінами і з силою натягнув повід, а норовиста худобина, збігши вниз, так само швидко кинулася вгору, на якийсь горбок, на якому нагло зупинилася, і Жак, глянувши навколо, побачив, що стоїть під шибеницею.
Хтось інший, читачу, не завагався б прикрасити цю шибеницю й відповідною жертвою, щоб улаштувати Жакові сумну зустріч з кимось, кого він знав. Якби я таке оповів, може б ти й повірив, бож трапляються в житті дивні випадки, але я відступився б від правди: ця шибениця ще чекала своєї жертви.
Жак дав час відсапнутися коневі, який, сам собі знаючи, зійшов з гори і через яр приставив Жака до його пана, а той сказав:
— О, мій друже, якого жаху нагнав ти на мене! Я думав, що тут тобі й смерть!.. Але ти заклопотаний, про що думаєш?
Жак: Про те, що бачив там, на горі.
Пан: Що ж ти там бачив?
Жак: Споруду на стовпах, шибеницю.
Пан: Прокляття! Це зла прикмета. Але пам'ятай свою примовку: як там, угорі, так написане, то нічого не вдієш, — тебе повісять, дорогий друже; коли ж не написане — збрехав кінь. І як він не мав надхнення звідти, значить — він примхливий, треба на нього вважати.
•••
По якійсь хвилині мовчанки Жак потер собі чоло, струснув головою, як звичайно роблять, бажаючи позбутися неприємної думки, і без зайвих слів перейшов до своєї розповіді:
— Старі ченці почали раду радити й ухвалили за всяку ціну і якимибудь засобами позбутися молодого бороданя, від якого зазнали такого сорому. Знаєте, що вони зробили?.. Ви не слухаєте мене, мій пане.
Пан: Я слухаю, слухаю; продовжуй.
Жак: Вони прихилили на свій бік воротаря, що був такий самий старий шельменко, як і вони. Цей старий пройдисвіт пустив поговір на молодого отця, ніби він у приймальні впадає коло однієї з своїх відвідувачок, і склав присягу, що бачив це на власні очі. Правда це чи брехня — хто його знає, тільки найкумедніше в цьому ділі те, що наступного дня по тому обвинуваченню ігумена манастиря покликано до суду на позов лікаря, який жадав відшкодування за ліки й інші видатки, на які витратився той лікар, лікуючи шельменка-воротаря від делікатної хвороби... Але, пане, ви не слухаєте мене, і я знаю, чим ви заклопотані: ручуся, що йдеться про шибеницю.
Пан: Так, не заперечую.
Жак: Я впіймав вас на тому, що ви вдивлялися в моє обличчя. Бачите на мені поганий знак?
Пан: Ні, ні.
Жак: Тобто — так, так. Гаразд, пане! Як боїтеся мене, то розійдімося.
Пан: Ось іди ти, Жаку! з глузду зійшов. Чи ти сам не певний себе?
Жак: Ні, пане; хто може бути певний себе?
Пан: Кожна статечна людина. Чи тебе, Жаку, не поняло б почуття огиди до злочину? Годі ж бо, Жаку, кінчімо цю суперечку — і продовжуй свою розповідь.
Жак: В наслідок цього поговору, чи злого слова воротаря, вороги бідного отця Анжа поклали собі, що можуть чинити з ним всіляке зло й неподобства, так щоб він зовсім стерявся. Тоді покликали лікаря, що був підкуплений, і він ствердив, ніби той чернець не сповна розуму і потребує відпочинку в рідних місцях. Якби тільки й того, щоб видалити чи замкнути отця Анжа, це легко було б зробити; але серед тих ревних у вірі жінок, що їх улюбленцем він був, були вельможні пані, на яких доводилося зважати. З ними говорили про їхнього душпастиря в тоні лицемірного співчуття: "Бідний наш отець Анж, яка шкода! Він був гордістю нашої громади". — "Шо ж з ним сталося?" На такі питання відповідали глибоким зідханням і зведенням очей до неба. Коли ж хтось наполягав, опускали очі вниз і мовчали. Подеколи при цій кумедії ще додавали: "О, Господи, що діється з нами!.. Подеколи бувають у нього ясні хвилини, зблиски розуму... Можливо, все це минеться, але мало надії... Яка втрата для церкви!.." А тим часом знущання над отцем Анжем подвоєно і всіх заходів вживано на те, щоб довести отця Анжа справді до того стану, в якому він нібито перебував, і це вдалося б, якби брат Жан не перейнявся співчуттям до нього. Що мав би я ще вам сказати? Раз увечорі, коли ми всі вже поснули, хтось постукав у двері; ми повставали і відчинили двері... перевдягненим отцеві Анжеві і моєму братові. Наступний день вони перебули в хаті і, переночувавши, до схід сонця рушили в путь. Не з порожніми руками, бо Жан, обіймаючи мене на прощання, сказав: "Я видав заміж твоїх сестер! якби я лишився в манастирі ще два роки тим, чим я був, ти став би найбагатшим фармером в окрузі; але все змінилося, і оце тільки й того, що я можу для тебе зробити. Прощавай, Жаку, як нам пощастить, отцеві й мені, ти теж матимеш свою користь". Потім він залишив у мене в руці п'ять люїдорів, про які я вам уже говорив, разом з п'ятьма іншими для останньої з сільських дівчат, яку він видав заміж; вона нещодавно народила повного хлопчика, як дві краплі води схожого на Жана.
Пан (ховаючи до кишені годинник і відкриваючи табатирку): І чого вони шукали в Лісбоні?
Жак: Землетрусу,* який не міг відбутися без них; щоб їх розчавило, затягло в глибінь і спалило, як було написано там, угорі.
Пан: Ех, ченці, ченці!
Жак: Навіть найліпший з них не вартий гроша.
Пан: Я це знаю ліпше від тебе.
Жак: Либонь і ви побували в їх руках?
Пан: Іншим разом я тобі розповім про це.
Жак: Але чому вони таки погані?
Пан: Мені здається, тому, що вони... ченці. А тепер повернімося до твого кохання.
Жак: Ні, пане, ліпше не повертатися.
Пан: Хіба ти вже не хочеш, щоб я про нього дізнався?
Жак: Я цього хочу, як і раніше; але доля, вона не хоче. Хіба ви не зауважили, що ледве я відкрию уста, щоб про нього говорити, як відразу втручається нечистий і трапляється якась пригода, що зупиняє мене на слові? Кажу вам, що не дійду кінця, бо так написано там, угорі.
Пан: Спробуй, одначе.
Жак: А, може, якби ви почали історію вашого кохання, чари втратили б свою силу, і наступно моя історія пішла б ліпше. Мені здається, що так воно й є, бож вважайте, пане, іноді я відчуваю, що доля промовлає до мене.
Пан: І тобі завжди на добре виходить, як її послухаєш?
Жак: Далебі так, пане. Наприклад, того дня, коли вона мені сказала, що ваш годинник лежить у скринці, на плечах того крамаря...
Пан почав позіхати; а позіхаючи, постукувати рукою по табатирці; а постукуючи по табатирці, поглядати вперед; а поглядаючи вперед, говорити до Жака:
— Чи не бачиш, щось маячить тобі по ліву руку?
Жак: Так, і ручуся, що саме те, що не дозволяє ні мені продовжувати мою історію, ні вам починати свою...
Жак казав правду. Коли те, що вони бачили, рухалося до них, а вони до нього, цей подвійний зустрічний рух скорочував дистанцію; і вони скоро побачили задрапований у чорне віз, що його тягло четверо чорних коней, покритих чорними намітками, що вкривали їм і голови й опадали аж до ніг; у задку колісниці стояло двоє слуг у чорному, а за нею ще двоє інших теж у чорному, кожен на чорному коні, покритому попоною.