А втім, ви вгадали мої думки — мені здається, я таки хотів вас задушити…
— Невже?.. Я вам так вдячна! — Пані Оота витягла свою довгу шию. — Мене легко задушити, я так змарніла…
— А вам не жаль доньки?
— Жаль… Та однаково я рано чи пізно помру від виснаження… А Фуміко… Я вас благаю, потурбуйтеся про неї.
— Якби вона була такою, як ви…
Пані Оота широко розплющила очі.
Кікудзі злякався власних слів. Вони вихопилися несамохіть. Що вона подумає?
— Ой, послухайте, як серце то зупиняється, то знову стукоче… Вже недовго мені жити. — Пані Оота взяла руку Кікудзі й приклала її собі під груди.
Може, серце так б’ється від його слів?
— Кікудзі-сан, скільки вам років?
Він не відповів.
— Певно, ще й тридцяти немає?.. Я завинила перед вами. Яка я нещасна!.. А втім, ви цього не зрозумієте…
Спершись на руку, вона трохи підвелася й підібгала під себе ноги.
Кікудзі випростав спину.
— Кікудзі-сан, я не прийшла ганити ваш шлюб із Юкіко. Тепер уже все… кінець…
— Я ще не знаю, чи одружуся з нею… Але ваші слова очистили моє минуле…
— Як це?
— Адже ж Курімото, що набивається мені в свахи, була батьковою коханкою. Вона отруїла моє життя. А ви… ви були останньою жінкою в мого батька, й він, я певен, зазнав з вами щастя…
— Якомога скоріше одружіться з Юкіко!
— Я сам знаю, що мені робити.
Пані Оота задумливо дивилася на Кікудзі. Та раптом вона зблідла, притиснула долоню до чола.
— В голові паморочиться… В очах темніє…
Вона будь-що хотіла додому. Кікудзі викликав таксі й поїхав разом з нею.
Дорогою вона сиділа в кутку машини, заплющивши очі. В її постаті було стільки розпачу, що, здавалось, життя от-от покине її.
У дім Кікудзі не зайшов. Коли вона виходила з машини, її холодні пальці вислизнули з його руки.
Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко.
— Мітані-сан?.. Мама недавно… — Її голос на мить урвався, а потім ожив, — померла.
— Що?! Що з вашою мамою?!
— Померла. Від паралічу серця… Останнім часом вона часто вживала снотворне.
Кікудзі відібрало мову.
— Мітані-сан, у мене до вас прохання…
— Слухаю…
— Серед ваших знайомих немає лікаря?.. Ви не могли б привести його до нас?..
— Лікаря?.. Кажете, лікаря? Зараз?..
Кікудзі здивувався: невже Фуміко ще не викликала лікаря? Але відразу здогадався, в чому річ.
Пані Оота, певно, наклала на себе руки. І щоб приховати це, Фуміко вдалася до Кікудзі.
— Гаразд.
— Будь ласка, не забудьте!
Мабуть, Фуміко наперед усе обміркувала, а вже тоді подзвонила. І довго не пояснювала, а просто сказала, що сталося.
Кікудзі опустився на підлогу біля телефону й заплющив очі.
В його уяві раптом вималювалася заграва, яку він бачив з електрички, коли повертався додому після ночі, проведеної з пані Оота в готелі.
Вона жевріла над лісом навпроти храму Хоммондзі в Ікегамі.
Червоне сонце ніби плило на обрії, ковзаючи по вершечках дерев.
Ліс виступав на небі чорним силуетом.
Сонце пливло над деревами і било в його втомлені очі. Кікудзі склепив повіки.
І тоді йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все палало в його заплющених очах.
ОБРАЗ НА "СІНО"
І
Минув сьомий, поминальний день після смерті пані Оота. А наступного дня Кікудзі зробив візит співчуття Фуміко.
Він збирався вийти з контори трохи раніше, ніж звичайно, щоб не з’явитися в домі пані Оота надто пізно. Однак увесь час вагався: казав собі, що ось підведеться й вирушить, та так і не підвівся, — і вибрався в гості лише під кінець робочого дня.
На порозі його зустріла Фуміко.
— Ой боже, це ви!
Вона схилилася перед ним у поклоні. Її руки впирались у підлогу — здавалося, тільки так вона не дасть плечам тремтіти.
— Щиро вам дякую за вчорашні квіти.
— Та що ви… Нема за що.
— Ви прислали квіти, і я подумала, що самі вже не прийдете.
— Чому? Адже ж буває так, що квіти посилають раніше, а самі приходять згодом.
— Я про це й не подумала…
— Вчора я був тут неподалік, біля квіткової крамнички…
Фуміко кивнула.
— Квіти були без записки, та я відразу здогадалася, від кого вони.
Кікудзі згадав, як учора в крамничці серед квітів думав про пані Оота.
Згадав, що їхні пахощі ніби пом’якшили в ньому відчуття провини.
А зараз і Фуміко зустріла його доброзичливо.
На ній було біле бавовняне плаття. Обличчя не напудрене. Тільки на обвітрених губах був тонкий шар помади.
— Вчора я вирішив, що поки не слід до вас заходити, — сказав Кікудзі.
Фуміко ледь відступила вбік, запрошуючи його до кімнати.
Мабуть, щоб стримати сльози, вона ще в передпокої заходилась дякувати Кікудзі за квіти. Та здавалося, якщо вона на хвильку замовкне, то от-от заплаче.
— Ви не уявляєте, як я зраділа вашим квітам! А було б ще краще, якби ви прийшли самі… — промовила Фуміко, заходячи слідом за Кікудзі до кімнати.
— Я не хотів ставити вас у незручне становище перед родичами, — якомога невимушеніше пояснив Кікудзі.
— Мені байдуже, що вони подумають, — просто сказала Фуміко.
У вітальні перед урною з останками стояла фотографія пані Оота.
І квіти… Лише ті, що прислав учора Кікудзі.
Він здивувався. Невже інші Фуміко сховала?
А може, на поминки ніхто не прийшов? "Мабуть, що так", — подумав Кікудзі.
— Це ніби глечик для чайної церемонії?
Фуміко здогадалась, що він має на увазі вазочку з квітами.
— Так. Гадаю, вони пасують одне до одного.
— Нічого не скажеш, начебто гарне "сіно".
Як для чайної церемонії, то глечик був замалий.
Зате букет квітів — червоних троянд і блідих гвоздик — якнайкраще підходив до його циліндричної форми.
— Мама теж іноді ставила в нього квіти, тому й не продала після батькової смерті.
Кікудзі сів перед урною й запалив кадильну паличку. Тоді склав руки долонями докупи й заплющив очі.
Він каявся в гріхах. Та до каяття домішувалася вдячність пані Оота за любов, і гріх ставав солодким.
Що призвело до її смерті — гріх чи любов? Її переслідувало відчуття непозбутньої провини чи невгасима любов?.. Кікудзі цілий тиждень думав над цим і не міг дійти певного висновку.
І ось тепер, сидячи з заплющеними очима перед останками пані Оота, Кікудзі вже не пригадував собі її постаті — лише відчував її тепло, п’янкий запах тіла. Як не дивно, але в його очах це було цілком природно — адже мертва жінка втратила свої обриси й доходила до нього тихою музикою спогадів.
Після її смерті Кікудзі ночами не міг заснути. Навіть снотворне, яке він домішував у саке, не допомагало: Кікудзі бачив сни й легко прокидався.
Щоправда, його не мучили кошмари — прокидаючись, він почував солодке сп’яніння. Навіть зовсім пробудившись, він перебував під приємними чарами снів.
Кікудзі дивувало, що й уві сні пані Оота обдаровує його своєю ласкою. За своє недовге життя він ще ніколи такого не зазнавав.
Пані Оота двічі називала себе грішницею — в готелі Північної Камакури, де вони разом ночували, і в чайному павільйоні Кікудзі. І щоразу ці слова дивно діяли на неї — вона тремтіла й плакала від захвату. А тепер Кікудзі сидів перед її останками й думав: "Якщо це я довів її до смерті, отже, я — грішник…", а в його пам’яті оживав голос пані Оота, що першою визнала свій гріх.
Кікудзі розплющив очі.
За його спиною захлипала Фуміко. Мабуть, вона нишком плакала, та цього разу не витримала й схлипнула.
Не обертаючись, Кікудзі спитав:
— Коли зроблено це фото?
— Років п’ять чи шість тому. Фото невелике, довелося збільшувати.
— Он як! Мабуть, знято під час чайної церемонії?
— А як ви здогадалися?
На фотографії було саме обличчя. Для вилогів кімоно й плечей уже не лишилося місця.
— Чому ви гадаєте, що фотографію знято під час чайної церемонії? — спитала Фуміко.
— Так мені здалося. На ній ваша мама ледь-ледь опустила очі, немов щось робить. Плечей не видно, але легко здогадатися, що вона — сама пильність.
— Мама тут дивиться трохи вбік, і я подумала, що це фото не годиться… Але воно їй так подобалось…
— Гарне фото. Таке спокійне обличчя…
— А все-таки погано, що мама дивиться вбік. Вона, мабуть, і не бачить того, хто ставить перед нею кадильну паличку.
— Ага… Справді…
— Вона тут одвернулась і понурила очі.
— Начебто…
Кікудзі згадав скромну чайну церемонію напередодні смерті пані Оота.
Згадав, як вона набирала окріп черпачком, а з очей на чайник закапали сльози. Він підійшов до неї і взяв чашку з її рук. Поки пив чай, сльози на чайнику висохли. Згадав, як пані Оота впала йому на коліна, коли він поставив на підлогу порожню чашку.
— Коли робили цю фотографію, мама ще не була худа, — сказала Фуміко й на мить замовкла, а потім додала: — Як би вам сказати… Мені не хотілося ставити її останнє фото, на якому вона дуже схожа на мене.
Кікудзі різко обернувся.
Фуміко похнюпилась. Певно, вона весь час дивилася йому в спину.
Кікудзі вже можна було відійти від останків і сісти обличчям до Фуміко.
Але якими словами вимолити в неї прощення?
Та, на щастя, на очі навернулося "сіно". Ледь зіпершись на руки, Кікудзі зупинив погляд на глечику.
З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло.
— Гарне "сіно"… І мені воно подобається… Приємне, як сон…
Він хотів сказати: "Приємне, як сон про жінку…" — але вчасно стримався.
— Якщо воно вам до душі, то прийміть його як згадку про маму.
— Ні-ні! Що ви…
Кікудзі швидко перевів погляд на Фуміко.
— Воно вам подобається? Будь ласка, візьміть. Мама теж була б рада. Я певна, що це непогана річ.
— Безперечно.
— Так і мама казала. Тому я в нього й поставила ваші квіти.
На очі Кікудзі раптом навернулися гарячі сльози.
— Щиро дякую!
— Мама була б рада…
— Тільки воно в мене не буде для чайних церемоній, а як ваза для квітів.
— От і чудово! Мама теж ставила в нього квіти.
— Гадаю, це не будуть букети для чайної церемонії. Адже ж сумно, коли чайне начиння пристосовують для іншого?..
— Я й сама думаю кинути заняття чайною церемонією.
Тепер, коли зав’язалася розмова, Кікудзі міг відійти від урни. Він підвівся, пересунув дзабутон до самої галереї і сів.
Фуміко знову опинилася за його спиною. Наче покинута напризволяще, вона нерухомо сиділа на татамі посеред кімнати.
Її руки лежали на колінах. Враз напівзігнуті пальці стиснулися, мабуть, вона боялася, що вони затремтять.
— Мітані-сан, простіть маму! — сказала Фуміко й опустила голову.
Кікудзі злякався — вона, здавалось, от-от упаде.
— Та що ви… Це мені треба молити прощення… Але я не смію про це говорити, бо мені нема прощення… Фуміко-сан, мені так соромно перед вами… Я навіть не знаю, як зважився на цю зустріч.
— Ні-ні, це мені соромно! — Її обличчя спаленіло.