— О, та їх там сил а-сил енна!
Справді, з'являється туго затягнений, застебнутий під душу фельдфебель і, розмахуючи піхвами від шаблі, кричить:
— Геть звідси! Геть, кажу вам! Шалаєтесь тут... Марш! Щоб я вас більше не бачив у проходах!
Всі неохоче відступають. Дехто осторонь, поволі, помалу спускається в землю.
Іде сотня добровольців, послана сюди на земні роботи — зміцнювати окопи в другій лінії затильних сполучень. Вони озброєні рискалями й кайлами, зодягнені в якісь лахи, ледве тягнуть ноги.
Ми їх розглядаємо. Вони проходять один по одному, зникають. Це миршаві дідусі з обсипаними попелом щоками або хворі на задуху пузані, засупонені в затісні злинялі й брудні шийелі; гудзиків бракує, дране сукно стовбурчиться...
Наші скализуби, Тірет і Барк, притиснувшись до стіни, розглядають їх спочатку мовчки. Потім зачинають посміхатися.
— Марш підмітальників,— каже Тірет.
— Ото сміху-буде хвилин на три! — гукає Барк.
Дехто з цих стариганів кумедний. 'Ось у цього, що дибає в лїерезі, плечі похилі, шийка — як у пляшки; він вузькогрудий, з худими ногами і все-таки пузатий.
Барк не витримує:
— Гей, ти, бароне Дюбідон!
— Та й пальтечко! — зауважує Тірет, помітивши чоловічка; в котрого вся шинеля з безліччю кольористих латок.
Він гукає на ветерана:
— Гей, дядьку з зразками... А йди-но сюди!
Той обертається й дивиться на Тірета, роззявивши рота.
— Татусю, чи не будеш такий ласкавий — дай мені адресу твого лондонського кравця!
Чоловік із зужитим, зморшкуватим обличчям хихоче. Почувши Барків оклик, він пристає, але потік людей, що йдуть ззаду, зразу ж несе його далі.
Проходить кілька не таких яскравих постатей, і раптом з'являється нова жертва для дотепників. На червоній та брижастій шиї росте щось схоже на брудну овечу вовну. Коліна зігнуті, тіло нахилене вперед, спина колесом; цей ратник ледве тримається на ногах.
— Гляньте,— репетує Тірет, показуючи на нього пальцем,— ось знакомитий чоловік-гармонія! На ярмарку ви б платили, щоб подивитися на нього, а тут задурно!
Ображений бурмоче прокльони. Кругом нього регочуть.
Цього досить, щоб підохотити жартунів; бажання кинути слівце й потішити невибагливу публіку під'юджує їх без жалю висміювати старих товаришів по зброї, що працюють день і ніч на окраїнах цієї великої війни, підготовляючи й упорядковуючи бойовища.
Шдпрягаються й інші глядачі. Самі нужденні, вони глузують з інших, ще нужденніших.
— Подивись-но на цього! І он на того!
— Гей, помилуйся на цього низькозадого: у нього зад по землі волочиться. Гещ ти, недоноску! Не дістати тобі неба, агов!
— А ота довбня! Йому кінця-краю немає! Оце-то хмарочос! Далебі, він чогось вартий! Еге ж, ти чогось вартий, лебедику!
"Чогось вартий" ступає дрібненько, несучи рискаль просто перед собою, наче свічку; в нього спотворене обличчя, він геть скорчений від люмбаго.
— Гей, дідусю, хочеш два су? — запитує Барк, ляскаючи його по плечу, коли той проходить зовсім близько.
Ображений доброволець лається:
— Ах ти, блазень!
Тоді Барк верескливим голосом кричить:
— А ти шануйся, старий слинько, шаплик з л айном!
Доброволець, різко' обертаючись, розлючено щось бурмоче.
— Диви,— кричить Барк, сміючись,— це старе луб'я ще й огризається! Він, бачите, вояка; його можна було б злякатися,, аби йому було років на шістдесят менше!
— І коли б він не нарізався,— зовсім безпідставно додає Пепен, уже шукаючи очима нової жертви.
Показуються запалі груди останнього старигана, і скоро зникає його згорблена спина.
Парад ветеранів, виснажених, забрьоханих окопним болотом, закінчується; глядачі, ці похмурі троглодити, що наполовину висунулись із своїх брудних печер, проводжають їх глумливими, сливе ворожими поглядами.
А час іде; небо тьмариться, речі чорніють, вечір домішується до сліпої долі темної .забитої душі, юрб, живцем похованих в окопах.
У сутінках чути тупіт, гам і гомін; це прокдадао собі дорогу новий загін.
— Африканці!
Вони проходять. Брунатні, жовті, бурі обличчя, рідкі або густі кучеряві бороди, зелено-жовті шинелі; брудні каски з півмісяцем, замість нашого значка — гранати. Обличчя,'приплю сну ті або, навпаки, кантясті й загострені, блищать, немов нові мідяні монети, очі світять, наче кулі з слонівки й оніксу. Час від часу над лавою підноситься, погойдуючись, чорна, як вугілля, пика сенегальського стрільця. За сотнею несуть червоний прапорець із зеленою рукою посередині.
На них дивляться мовчки. їх ніхто не чіпає. Вони будять пошану й навіть якийсь острах.
А проте африканці здаються веселими і жвавими. Розуміється, вони йдуть в окопи першої лінії. Це їхнє звичне місце, і їхня поява — ознака близької атаки. Вони створені для наступу.
— Вони та ще сімдесятип'ятиміліметрівки! Можна сказати, їм треба поставити свічку! В важкі дні марокканську дивізію завжди посилали вперед!
— Вони ніяк не можуть простувати в ногу з нами: ідуть надто швидко. їх уже не зупиниш...
Це чорні, брунатні, бронзові чорти; деякі з них статечні, вони мовчазні, страшні, наче пастки. Інші сміються, показуючи білі зуби; їхній сміх дзвенить, наче химерна музика екзотичних інстументів.
Глядачі знімають балачку про особливість цих "арапів", про. їхню запеклість в атаках, їхню пристрасть до багнетних боїв, їхню нещадність. Знов повторюють історії, що їх африканці залюбки розказують самі, і всі майже в тих самих виразах і з однаковими жестами: "Німець підніміє руки: "Камрад, камрад".— "Нама тобі камрада!" І рухом показує багнетний удар — як багнет вганяють у живіт і витягають знизу, допомагаючи ногою.
Один сенегальський стрілець, проходячи повз нас, чує, про що ми говоримо. Він дивиться на нас, осміхається на всі кутні і приказує, заперечливо хитаючи головою: "Ніні, нема камрад, ніколи не камрад! Сікти на капусту!.."
— Вони й справді-таки іншого поріддя, ніж ми, і шкуцд в них — мов просмолена парусина,— каже Біке, хоча він і сам пе з полохунів.— На спочинку їм нудно. Вони тільки й чекають, щоб начальник поклав дзигарик до кишені й скомандував: "Вперед!"
— Що й казати, оце і є справжні солдати!
, — А ми не солдати, ми — люди,— каже товстун Ламюз.
Вечоріє, і все ж ці правдиві і влучні слова наче освітлюють тих, хто. чекає тут цілі дні, хто чекає тут місяцями.
Це — люди, пересіч, нічим не видатна, раптом одірвана від звичного для неї життя. Кого не взяти з солдатів, всі вони — темні, байдужі, короткозорі, сповнені здорового глузду, що їх іноді й зраджує; вони ідуть, куди звелять, роблять, що накажуть, витривалі в роботі й здатні довго терпіти. ¿
Це прості люди, яких ще більше спростили тут несамохіть, загострили їхні первісні інстинкти: інстинкт* самоохорони, себелюбство, уперта падія вижити, радість попоїсти, попити й поспати.
Але інколи з мороку й тиші їхніх великих людських душ вихоплюються глибокі зітхання, крик муки.
Посутеніло; сливе нічого не видно; спершу невиразно, десь далеко, а потім голосніше лунає команда:
— Друга півчота! Ставай!
Всі стають у шерегу. Переклик.
— Кроком руш!—командує капрал.
Ми рушаємо. Перед складом інструментів зупиняємось, тупцюємо на місці. Кожен бере лопату або рискаль. У пітьмі їх роздає якийсь унтер.
— Тобі лопата. Іди. Тобі також лопата. Тобі рискаль/ Ану, мерщенько! Ворушись!
Усі йдуть поперечним сполучним ходом до живої, рухливої і страшної межі.
Під сірпм небом великими колами шириться, виповнюючи простір, переривчасте й потужне дихання невидимого аероплана. Спереду, праворуч, ліворуч — скрізь лунають перекоти грому, і в темряві спалахують раптові короткі зблиски.
ПІ
Зміна
Сіруватий світанок ледве відокремлюється від безформної чорноти. Між пологим шляхом, що праворуч провадить униз із темряви, і темною хмарою лісу Алле, де чуєш, але не бачиш, як лагодяться вирушати бойові обози,— стелеться поле. Ми, солдати 6-го батальйону, прибули сюди наприкінці ночі. Ми склали рушниці в козли і тепер серед цієї неясної освітленої улоговини, місячи тванюку, сповиті туманом, ми стоїмо синюватими громадами або поодинокими привидами; стоїмо й чекаємо: всі дивляться на дорогу, що веде туди, вниз. Ми чекаємо решту полку: 5-й батальйон, що був у першій лінії і вийшов після нас.
Гомін...
— Ось вони!..
На заході з'являється якась велика темна юрба; вона суне, ніби ніч, на сутіньщороги.
Нарешті! Кінчилася проклята зміна, що почалася вчора о шостій годині вечора й тривала цілу ніч. Останній вояк вийшов з останнього шанця.
Цього разу перебування в*окопах було жахливе. Спереду була вісімнадцята сотня. Від неї лишилася жменька: вісімнадцять чоловік забитих і близько п'ятдесяти поранених — за чотири дні з кожних трьох вояків вибуло по одному. І це без атаки, від самого тільки обстрілу/
Ми про це знаємо; і в міру, як наближається знівечений батальйон, халяпаємо в багні і, впізнаючи одне одного, нахиляємося й кажемо:
— Чув? Вісімнадцята!..
І при цьому кожен думає: "Коли так буде й далі, що станеться з нами всіма, що станеться зі мною?.."
Сімнадцята, дев'ятнадцята й двадцята сотні підходять одна по одній і складають рушниці.
Ось і вісімнадцята!
Вона проходить пізніше за всіх. В окопах вона була перша, а зняли її останньою.
•День наче трохи вмився; розлилося біляве світло.
Попереду — сотник. Він ледве йде шляхом, спираючись на ціпок, його було колись поранено на Марні, болю завдає ще й гостець та інші недуги. З піднятим каптуром він іде, похнюпивши голову; в нього такий вигляд, наче він іде за труною. Та воно справді так і є.
Ось і сотня.
Вона йде безладно. У всіх нас стискується серце. Вона помітно коротша в батальйоні, ніж інші три.
Я виходжу на шлях і йду назустріч товаришам із вісімнадцятої. Зацілілі люди пожовкли від глею й пороху: їх ніби пофарбовано в-колір хакі. Сукно геть зашкарубло від присохлої рудої тванюки, поли шинелі, наче дошки, хляпають по жовтій корі, що обтягує коліна. Обличчя змарнілі, землисті; очі поширились і гарячково блищать. Від пилу й бруду стало ще більше зморщок.
Серед цих солдатів, що вернулися "звідти", піднялися з цього моторошного дня, стоїть оглушливий галас. Вони говорять усі зразу, один поперед одного, дуже голосно, вививають руками, сміються і співають.
Можна подумати, що на дорогу висипала святкова юрба.
Ось друга чота; на чолі йде довготелесий поручник, засупонений у шинелю, схожу на згорнуту парасолю.