У темряві, прихилившись до чогось такого, що нагадувало кам'яну домовину, сиділа жінка. Її обличчя Елінор спершу не розгледіла. Та ось жінка підвелась.
– Я привів тобі компанію, Резо! – крикнув Кокерель, упихаючи Елінор до камери. – Можете трохи потеревенити одна з одною! – І, на все горло зареготавши, пішов.
А ось Елінор не знала – сміятися їй чи плакати. Побачитися з улюбленою небогою вона воліла б десь в іншому місці.
В останню мить
– Я не знаю, що це таке, – невесело відповів Файвер.
– Поки що небезпека нам не загрожує, але згодом… згодом…
Річард Адамс. Над річкою
Вони саме робили смолоскипи, коли Фарид почув, що хтось іде.
Смолоскипи мали бути ще більші й ще міцніші, ніж ті, що їх Вогнерукий використовував для своїх фокусів. Адже горіти вони мали довго. Фарид уже підстриг Чарівновустому чуба ножем, якого йому подарував Вогнерукий. Тепер чуб був короткий, як щетина, і завдяки цьому вигляд Чарівновустого пощастило трохи змінити. Фарид показав йому також глину, якою треба було вимазати обличчя, щоб здаватися смаглявим. Цього разу впізнати їх не повинні були нізащо.
І ось Фарид почув кроки. Кроки й голоси: один сварився, другий сміявсь і щось вигукував. Вони були ще надто далеко, і зрозуміти слова було важко.
Чарівновустий згріб смолоскипи в оберемок, а куниця, поки Фарид грубо запихав її до заплічника, гризнула його за палець.
– Куди, Фариде, куди?
– Я знаю куди!
Фарид закинув заплічника за спину й потяг Чарівновустого до обгорілих мурів. Там, де колись було вікно, хлопчина переліз через почорніле каміння, зіскочив у пересохлу траву по другий бік муру, нахилився й відсунув набік залізного листа, понівеченого вогнем і вкритого бородавником. Дрібненькі білі квіточки встеляли залізо, мов свіжий сніг. У довгі години, які Фарид просидів тут з Вогнеруким – мовчазним, завжди замкненим – хлопчина знічев’я, щоб розігнати тишу й нудьгу, заходився стрибати з муру в траву, з трави – на мур і випадково натрапив на цей лист. Він загримів так, що Фарид здогадався: під ним яма. Цей погрібець, мабуть, колись викопали на харчі, що скоро псуються, але принаймні один раз його вже використовували і як схованку.
Чарівновустий відсахнувся, наштовхнувшись у темряві на кістяк. Як для дорослої людини кістяк здавався надто малий, і в цій тісній підземній схованці лежав у дуже спокійній позі, згорнувшись калачиком, ніби влаштувався поспати. Мабуть, Фарид тому й не відчував страху, що кістяк мав такий спокійний вигляд. Якщо тут, під землею, і жив дух, то це була – в цьому Фарид не мав сумніву – лише бліда, сумна тінь, якої нічого боятися.
Коли Фарид знизу закрив листом отвір над головою, яма виявилася дуже тісною. Чарівновустий для такої схованки був надто високий. І все ж поруч із ним хлопчині було не так страшно, хоч серце в Чарівновустого калатала так само, як у самого Фарида. Вони сиділи, щільно притиснувшись один до одного, і хлопець відчував кожен удар серця в Чарівновустого.
Голоси наближалися, але зрозуміти їх було важко: сюди, під землю, вони долинали глухо, мов з іншого світу. Один раз чиясь нога навіть наступила на залізний лист, і Фарид щосили вп’явся пальцями в лікоть Чарівновустого. Розтис пальці він аж після того, як над головами в них знов запала тиша. Поки вони зважилися повірити їй, минуло багато часу, так багато, що Фарид навіть кілька разів повертав голову: йому здалося, ніби кістяк заворушився.
Коли Чарівновустий обережно відсунув листа й виглянув: довкола нікого не було. Лише невтомно стрекотали цикади, а з обгорілих мурів спурхнула сполохана пташка.
Непрохані гості забрали все: ковдри, Фаридів светр, до якого той забирався вночі, мов равлик до свого будиночка, і навіть закривавлені шматини, що ними Чарівновустий перев’язував хлопчині голову тієї ночі, коли їх мало не пристрелили.
– Дарма! – мовив Чарівновустий, стоячи з Фаридом біля погаслого багаття. – Сьогодні вночі ковдри нам не знадобляться. – І погладив хлопчину по чорній чуприні. – І що б я без тебе робив? Ти ж бо вмієш не лише непомітно підкрадатися, ловити кроликів, а й знаходити схованки!
А Фарид позирав на свої босі ноги й усміхався.
Тендітне створіння
Коли вона сказала, що сподівається потішити Дінь Дінь, він спитав:
– А хто така Дінь Дінь?
– Як, Пітере?! – вражено промовила вона.
Та навіть після того, як вона пояснила йому, Пітер так нічого й не пригадав.
– Їх так багато, – зітхнув він. – Гадаю, її вже немає живої.
І, схоже, Пітер мав рацію. Адже феї довго не живуть. Щоправда, вони такі маленькі, що навіть короткий відтинок часу надто коротким їм не здається.
Джеймс М. Баррі. Пітер Пен і Венді
Каприкорнові люди шукали Вогнерукого зовсім не там. Вибратись із села йому не пощастило. Та він і не намагався. Вогнерукий був у Бастиному будинку.
Баста мешкав у провулку відразу за Каприкорновим двором, серед порожніх будиночків, населених лише котами й пацюками. Жити з сусідами Баста не любив, він узагалі не любив бути з людьми, за винятком хіба що Каприкорна. Вогнерукий не мав сумніву в тому, що Баста й ночував би перед порогом у Каприкорна, якби той йому дозволив. Але в будинку ватажка ніхто з чорних курток не мешкав. Вони там лише стояли на варті. Їли в церкві, а спали в порожніх будинках, яких у селі дуже багато. Це правило було непорушне. Більшість цих охоронців постійно перебиралися з місця на місце: мешкали спершу в одному будиночку, потім, коли там уже починав протікати дах, переходили до іншого. Тільки Баста, відколи вони переїхали до цього села, не міняв місця. Вогнерукий здогадувався: той уподобав цей будинок через те, що перед порогом ріс звіробій. Адже жодна інша рослина, крім цієї, не мала такої слави оберегу від будь якого зла – крім того, певно, що жило в серці самого Басти.
Це був будинок із сірого каменю, як і більшість будинків у селі. Пофарбовані в чорне віконниці Баста майже ніколи не відчиняв, ще й понамальовував на них знаки, котрі, як і жовтий цвіт звіробою, на його думку, відводили біду. Іноді Вогнерукому спадало на думку, що Баста постійно боїться прокляття й несподіваного лиха тільки з однієї причини: його лякає морок у власній душі, й через це йому здається, нібито й увесь світ такий самий похмурий.
Вогнерукому пощастило, що він устиг добігти до Бастиного будинку. Щойно він вискочив з церкви, як наштовхнувся на цілий гурт Каприкорнових людей. Певна річ, ті відразу його впізнали. Ще б пак, про це Баста колись добре подбав, навіки. Від несподіванки чорні куртки аж роти пороззявляли, і Вогнерукий, скориставшись цим, устиг шаснути в один із провулків. На щастя, у цьому проклятому селі Вогнерукий знав кожен закуток. Спершу він хотів був дістатися до автостоянки, а звідти – до пагорбів, але потім йому спав на думку Бастин будинок. Він пробирався крізь діри в мурах, пролазив підвалами, ховався за балюстрадами ніколи не використовуваних балконів. У вмінні ховатися з ним не міг позмагатись навіть Ґвін, і тепер Вогнерукому стала в нагоді та дивна допитливість, яка часто гнала його обстежувати всі покинуті й відлюдні куточки в цьому, як, зрештою, і в будь якому іншому селі, де йому випадало бувати.
Діставшись Бастиного будинку, Вогнерукий аж захекався. У Каприкорновому селі лише Баста, мабуть, і замикав свої двері. Але замок для Вогнерукого не перешкода. Перечікуючи, поки перестане калатати серце, він сховався на горищі, хоч підлога там була така трухлява, що на кожному кроці боявся провалитися. На кухні в Басти Вогнерукий знайшов досить харчів, бо голод уже черв’ячком точив йому шлунок. Відколи їх з Резою підвісили в сітях, ні йому, ні їй не дали й крихти хліба, і підкріпитися Бастиними припасами було подвійним задоволенням.
Трохи поївши, Вогнерукий прочинив одну з віконниць, щоби вчасно почути, коли хто небудь підходитиме. Але до його вуха долинув лише один звук: тихеньке, ледве чутне подзенькування. Аж тепер Вогнерукий згадав про фею – ту, котру Меґі вичитала в цей світ.
Він знайшов її в Бастиній спальні. Тут не було нічого, крім ліжка й комода, на якому лежали ретельно складені в стоси задимлені цеглини. У селі ходила чутка, нібито з кожного будинку, спаленого за наказом Каприкорна, Баста прихоплював на згадку одну цеглину (хоч тепер вогню він і боявся). Певно, так воно й було. На одній з цеглин стояв скляний слоїк, у якому щось тьмяно світилося – не яскравіше, ніж світлячок. Фея лежала на дні слоїка, згорнувши крильця, мов метелик, який щойно виліз із кокона. Баста накрив слоїка тарілкою, однак фея мала такий вигляд, що полетіти вже навряд чи й спромоглася б.
Коли Вогнерукий відкрив слоїка, фея навіть не підвела голівку. Вогнерукий сягнув рукою до скляної в’язниці і обережно дістав невеличку істоту. Ручки й ніжки в неї були такі тендітні, що він боявся поламати їх своїми пальцями. Феї, котрих він знав, мали інший вигляд: вони були менші, але міцніше збудовані, мали шкіру фіалкового кольору й по четверо блискучих крилець. А в цієї шкіра була як у людини, тільки блідої блідої, а крильця не як у бабки, а скоріше як у метелика. Цікаво, чи й ця любить їсти те саме, що й ті, котрих він знав? Треба спробувати її погодувати, бо вигляд у неї вже такий, ніби вона ось ось помре.
Вогнерукий узяв з Бастиного ліжка подушку, поклав її на чисто вимитий кухонний стіл (удома в Басти все сяяло чистотою, як його завжди сніжно біла сорочка) й поклав зверху фею. Потім налив у блюдце молока й поставив на стіл поряд із подушкою. Фея враз розплющила очі – отже, вона теж мала добрий нюх і любила молоко, як і решта фей. Він умочив пальця в молоко й крапнув їй на губи. Вона злизала молоко, як голодне кошеня. Так Вогнерукий годував її, крапля по краплі, поки вона сіла і кволо змахнула крильцями. Обличчя в неї вже трохи порожевіло, й нарешті вона тихенько задзвеніла. Однак він не зрозумів жодного її слова, хоча знав три феїні мови.
– От шкода! – прошепотів він, коли вона розправила крильця й трохи ще невпевнено спурхнула до стелі. – Виходить, мені не пощастить спитати в тебе, чи не зможеш ти зробити мене невидимим або таким маленьким, щоб ти понесла мене на Каприкорнове свято.
Фея поглянула на нього згори, продзвеніла щось незрозуміле для його вуха й сіла на край мисника.
Вогнерукий сів на єдиний стілець, що стояв біля кухонного столу, і звів на неї очі.
– І все ж таки приємно нарешті знов побачити справжню фею, – промовив він.